— Тебе видiти, –зухвало вiдповiв Богдан.
— То й виждь, –засмiялась вона. –В нас на жону можна дивитися без плаття на главi.
Княгиня говорила з вiдчутним сiврським проголосом, i Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне вiдгороджується. Вiн роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спiдлоба, не владна випростатись:
— А без стариць дозволяють сiври говорити можевi з жоною?
— Се є незаконно, княже, –раптом зашарiлася княгиня.
Вишата стояв оддалiк, i Богдан майже благальне проказав:
— Iзжени старицю, казати-йму тобi щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:
— Се є незаконно, княже…
— А ти кой єси? –недружелюбно просичала на нього бабця, тодi зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бiк, куди вони допiру йшли.
— Київський князь, –навздогiнцi вiдповiла старiй княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом вiч-на-вiч. Молодий русин стояв бiля неї високий i кремезний, наче дуб, i вона здавалася собi проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленостi, яку не могла прогнати з серця.
Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.
— Єси вже iстинний князь, –вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно їхав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня.
Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:
— Ходи по менi жоною.
Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.
— Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.
Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.
Вона повторила, мов сама себе переконуючи:
— Негоже вдовиць…
— Я єсмь князь, а не лиш полянин.
— Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.
— Ти ж не руського роду-с, але сiврського! –майже крикнув Богдан.
— Зате ж ти єси русин, полянин…
Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:
— Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.
— Чуй, княгине, –озвався Богдан, –вiзьму тебе в налiжницi –того нiхто менi не заперетить!
Вона сахнулась:
— У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде…
Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово…
У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.
Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.
Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.
Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:
— Гримо! Остави котку, бо набию!
Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.
— Не к добру є, –сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:
— Не к добру…Пощо єси прийшов, княже?
— По тебе-м прийшов, –озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: –Маєш доньку…
— Й три сини маю, княже…
— Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.
— У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.
Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:
— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна…в лугарi.
— Пощо в лугарi?
— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.
— Розповзлися вашi лугарi по свiтах.
— Готи випхали.
— То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.
— Лугарi не словiни, княже.
— Вiдаю: венеди. Однiєї кровi…Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…
— Ми речемо на Дажбога Полель.
— То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi –Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова…
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, –сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.
— Огняном, на честь…вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.
— Ти любила єси князя? –роздратовано прорiк Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. –Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: –Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш…через тебе.
