— Як то? –скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: –Йдiмо до коней, болярине.

А ввечерi до тiєї свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.

Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр.

— Сiдай отут, княже, –рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, –по праворуч од мене. Ти сьогоднi єси витязь.

I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв.

— А так, а так, –пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. –Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде.

Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собi в блискучий глечаний полумисок i, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зiллi мiцного питва. Дехто навiть посягав рукою до ще не торканих ягнят i пiдрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко дiждешся.

Богдан сiв о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодовi велiможi, багатьох вiн знав на ймення, декого тiльки на вид, а були й геть незнайомi. Вiн сам до себе всмiхнувся. Нiчого дивного, майже ж десять рокiв блукав iноземлями, шукаючи слави.

Бiля Богдана вмостивсь Єутихiй, i з тiєї хвилi київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький «дядечко» сопiв i шморгав носом, вiд нього тхнуло потом i ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.

За Єутихiєм возсiдав величний Ждан, по ньому йшла решта князiв та велiїх боляр, i що далi, то їхнi достойностi меншали. По лiву руч од Великого князя мостилися менш значнi люди. Серед них Богдан помiтив нiби зiбгану поставу Морятина. Мiж нарочитий, зустрiчаючись iз Богдановим поглядом, опускав очi, й се Богдана страшно дивувало.

Великий князь пiдняв повну чару, велику й важку, мiдну, зокола ковану срiблом i золотом, i надпив. Потому подав її Богдановi. В свiтлицi запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровницi. Всi заперезирались, подивованi й розгубленi, та з сiней полинула пiсня. Спiвали дiви, як i вдень, славили князя на бiлому конi, й Богдановi трохи попустило.

Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан пiдняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слiд триматися звичаю, лишеного дiдами й прадiдами.

Чара пiшла далi, й Богдан подумав: «Добре, хоч пiсля сього слинявого кабана Єутихiя не довелося пити».

Пили всi до Рогволода, й вiн коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий перенiс чашу по лiву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дiвчата в сiнях спiвали славу, аж поки чара обiйшла ввесь довгий стiл.

Почалися розмови, згогом знявся гамiр, кожен їв i пив, не добираючи вже нi чину, нi ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столi череп'яними чашами-полумисками. Велiй болярин Ждан, вiдтиснувши Єутихiя, сказав Богдановi гучним басом:

— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобi. П'ю до тебе!

Й пiднiс угору глечницю меду. В хатi запала тиша, бо Жданiв басило мов поперерубував усi голоси. Й у тишi Великий князь Рогволод прорипiв:

— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.

Богдан знову зустрiвся поглядом iз Морятином, i нарочитий мiж довше дивився на нього.

— Де Харя? –спитав свого кравчого Рогволод.

— На тiй половинi, –показав рукою в бiк сiней кравчий.

Гостi заворушилися, всi поспiшили налити собi меду, й почулися голоси:

— Харю, Харю давай!

— Харю Мурина!

Кравчий привiв того отрока, з яким сьогоднi вдень розмовляв на ганку Богдан. Вид у того був у сажi, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили бiля Морятина, хлопець надув шкiряний мiх i подивився на Великого князя.

— Гуди, –сказав той.

— Якої?

— Гуди якоїсь там…

Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопiль зронила кiлька дрiбних колiнець, i хату виповнила плавна й тягуча мелодiя. Надутий мiх гайдар тримав пiд пахвою й поволi витискував з нього повiтря. Коли мiх западався, вiн надував його знову. Нарештi, не припиняючи гудiння, вiн заспiвав:

Гей, хто в дорозi, та гей, хто в дорозi

Лиха-бiдоньки та й не зазнав…

Гайда спорожнювалась, вiн приклався до сопiлi вустами, граючи, додув i заспiвав далi:

Той не вiдає

Нi вiтрiв-стрибожичiв,

Нi трави, нi степу,

Нi солонь-сльозицi

Анi доброго добра,

Гей, гей та й ге-ей!..

Кiнчивши пiсню, Харя почав iншу, в нього був дзвiнкий i соковитий голос, i Богдановi не вiрилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогоднi з ним на ганку. Київський князь устав. Йому закортiло пiдiйти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:

— Сиди, княже. Зараз Харя повiдає нам казочку.

Харя зiбгав бiлий мiх волохатої гайди, витер пiт з чола.

— Яку?

— Та якусь там…

— Казки! –заволали звiдусюди. –Казки!

— Не вiдаю якої, –проказав Харя. –Всi вже-м переказав.

— Що видиш, про те й мов! –пiдказав йому хтось.

Харя обвiв присутнiх стомленим поглядом –було видно, що його дратують осi люди.

— Виджу пiянi пики! –процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше –на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.

— То, може, тямиш на головi ходити? –з жовчю сказав вiн.

Харя зневажливо посмiхнувся.

— Тямлю й на головi, княже.

— На головi! –загукали гостi. –На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:

— Лiпше-таки повiдаю казочку.

— Сиди! –гримнув на нього Рогволод. –Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утiк, –буркнув Гатило. –З-пiд копит менi втiк.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?