Групи слов'янських племен були на стадiї давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячолiття до нової ери. Займаючи на материку найкращi територiї, придатнi для їхнього основного заняття –хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали –й не могли не стати –об'єктом експансiї для iнших народiв, якi ще не мали в Європi «постiйної прописки» й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту.

Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готiв арiанська єресь цiєї релiгiї стала зброєю, яка допомогла їм вiдвоювати в чужiй Європi мiсце пiд сонцем.

Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами якої рабство прижиттєве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, –з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне.

Свiдками цiєї нещадної боротьби за життєвий простiр є й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i руїни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi Європи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з їхньою мiфологiєю, а отже, й iсторiєю.

На думку перших видавцiв епосу «Вiлькiна сага», наприклад, вiн складається частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.

Фольклор –то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблiї, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацiї, –археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянської вiйни –«Iлiади» й «Одiссеї» –Генрiх Шлiман вiдкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної iсторiї. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тiєю ниточкою, яка розплутає безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намагається ховати кiнцi в воду: «Хто не знає звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки –римськi, сармати –германськi. Готи ж здебiльшого запозичають свої iмена в гунiв». Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.

Иордана спростувати неважко. Так, вiн має рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однiєї нацiї прибирають iмена людей нацiї iншої. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однiєї релiгiї, або ж через нацiональну чи духовну залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв).

Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення «героїчного» змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означає Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.

Щось подiбне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлює Йордан: Германарiха. Чи не правда –як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв –Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика –Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв –Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах –Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх – iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар –Володимир, Ярiслайфр –Ярослав, Валамер –Велiмир i т. д.

Висновок тут напрошується подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхникiв давали iмена своїм дiтям (побiжно пiдтверджується й синонiмiчнiсть понять «слов'яни» й «гуни»). Крiм того, звiдси випливає, що так званi «гуни» з'явилися в Європi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи єдиновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i їхнi наймення –то своєрiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторiї, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завдає чимало клопотiв при iдентифiкацiї.

В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашої рiдної iсторiї.

Ми, наприклад, i досi дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонаверненi готи –бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном –були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi своїх кревних родичiв? I чи не родичi їм усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами–родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?