— Ким?

— Перевiтницею, –не зразу вiдповiв болярин. –Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти –ноги вiдняло.

Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.

— Мусиш, Гатиле…

— Що?

— Мусиш, речу, показати їм…готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.

Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.

— Мусиш се зробити для землi Руської.

Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:

— Чини, як знаєш.

Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:

— Поїдьмо в Захiдню Русь.

Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:

— Хай на твоєму буде, Борисе.

Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь

Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.

Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.

Виїхавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом перетяла Дiброву над Хрещатим Яром, звернула лiворуч i помiж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зi шляхом Залозним, i побралася на захiд.

Їхали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав:

— Мислиш, не вiдаю, куди ти везеш мене?

Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усмiхавсь.

— Я-м од першого разу зтямив тебе, –мовив Гатило, але не наказав спинятись i не виявляв нiяких зломiрiв, i велiй болярин зiтхнув: –Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступiв геть?

Гатилова балакучiсть свiдчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.

— Взяв єси на одур мене з тими вивiдами, еге ж?

Велiй болярин полегшено засмiявся. Вiн i справдi вигадав усi тi побрехеньки про Видимира й Ардарiка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам вiдчути слабiнь городу Києвого –й вони одложаться геть вiд руки полянського князя. Вiн так i сказав Гатиловi, й той нiчого не мовив супротиву.

Далi Галича Борислав, як i сподiвався Гатило, його не повiз. Князь галицький Острiй, тесть Богданiв, зустрiчав зятя з усiєю пишнотою, на яку був здатний, далеко за Днiстром, дуже широким i каламутним о сю пору мiсяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирiчною донькою, названою на честь вiтця Даною.

Богдан подивився на Єрку, яку за шiсть рокiв устиг забути, бо ж бачив її всього кiлька день, i на чорняву Данку, якої взагалi не бачив, – i в душi його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей роздiляють не тiльки роки, а й вiдстанi, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сидiла в своєму приданому городi Войниловi, сидiла разом з донькою, яка тут i народилася, й вiн анi разу майже так i не згадав про них…

Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всi дванадцять день, якi вiн пробув у Войниловi, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагiдний i з Данкою, й iз жоною. Та крига в душi не танула, й се розумiли всi, й насамперед сам вiн.

Довгими ночами вiн лежав, розплющивши в темряву очi, стомлений i спорожнiлий, а коли засинав i раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось iнший, кого вже нема й нiколи не буде. Й уранцi вiн потiм уникав дивитись Єрцi в вiчi, нiби й вона могла знати, що робиться в його зацiпенiлому серцi.

Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на вiях їх тремтiли сльози, й Богдановi було нiяково, що не змiг зiгрiти й приголубити сю гарну молоду жiнку. Вiн уклонився їй i Данi, торкнувши рукою трави, тодi вперше за всi днi поплескав доньку по щоцi й сiв на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вiтцем.

Так Гатило й повернувся додому, й нiякi Бориславовi хитрощi не допомогли, й усе лишалося, як i було ввесь прожитий рiк, i нiхто не знав, чого сподiватись вiд дня прийдешнього, й найменше за всiх знав се сам Богдан Гатило.

Днi точилися сумно й одноманiтно, вiн цiле лiто не виходив за стiни дiдинця, вiтчого й дiднього двору, тiльки надто паркими вечорами сiдав на лавицi в молодому садку й мовчав разом iз дiдом Шумилом, який теж став неговiрким, тiльки раз по раз бухикав –глухо й глибоко, мов iз порожньої дiжi.

Тепер Богдан од ранку до вечора читав. I то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його свiтлицi луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними рiзами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзi йшлося про дивнi речi. Досi йому й на думку не спадало, що свiт стоїть споконвiку на трьох слонах, названих мамонтами, що тi мамонти нiчого не їдять, а тiльки глибоко дихають –коли вдихне перший, полудневий, вiн роздимається й бiльшає, й свiт над ним пiдважується й вiдхиляється од сонця. Тодi сонце ходить низько над свiтом, i се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, свiт нахиляється до сонця, й починає теплiшати. Два ж iншi мамонти перекидають одне одному сонце й мiсяць, i тодi настає день або нiч. А зорi –то вiчi померлих людей, бо й досi ж кажуть не тiльки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим мiсцем спалахує її зiрка. Найбiльше ж умирає людей на важкому шляху через полудневi степи, тому й на небi цiла дорога густих зiрок, якi теж називаються Соляним Шляхом, бо дрiбка солi на Русi дорого важить, i нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.