По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.

Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велiї та малi боляри, й можi лiпшi, й усе воїнство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.

— Хiба то мало! –виправдовувався вiн. –Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять.

Князям i велiїм болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхнi саме ратилися в Асiї.

За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько.

Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi ромеї, нi їхнi численнi вороги в Європi й Асiї.

Порiвняно до Константинополя Київ город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сiєю смiховинною «стiною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдiї, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не їздив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.

Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.

Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.

Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого.

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звичаєм торкнувся рукою трави –нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усмiхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребi есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не вiдаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця твої слова не пiдуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровiдцiв i притишеним голосом проказав:

— Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.

— Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.

— Пойняли…

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.

— Краще потятому бути, нiж полоненому, –сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. –Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий знiяковiв i визнав:

— Нiт, княже, рече «Богдан». А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж єдин.

Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд своїм Києвим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був єси, не вiдаєш.

Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж…У Роднi. В Роднi, –повторив вiн. Йому стало чи то шкода її, чи нiяково за своє недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: –Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. –Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. –Й не вдовиця, й не так щоб невiста…Вогняна ж князя…Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило…Богдан.

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:

— Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у…Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. –Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: –Яке твоє ймено?

— Морятин, княже, Морята.

— Так i речи дiдовi моєму: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши своїх отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.