Тепер я вже справді хотів заплатити.

— Пепе! — гукнув я.

Бармен, трактуючи нас як пару, тим часом прилип до вікна, вдає, ніби ще ніколи не бачив, як сновигають машини під дощем, і прикидається глухим, хоч як часто я цокаю монетою по шинквасу. Раптом я знову відчув страшенну нудьгу. Саме тому я наважуюсь цокати тільки дуже тихенько, ненастирливо.

— Вам треба йти, — проказала вона.

— На жаль, — признався я.

— Мені теж, — кивнула вона.

Я знову цокаю монетою.

Я не знаю, чому незнайомий добродій, який наганяє на мене ще більшу нудьгу, ніж вона, бо його слова я чую не вперше, раптом заговорив про чарівливість чоловіків-гомосексуалістів; намагаючись привернути увагу вкрай неуважного бармена, я не дуже дослухався до розмови, вона визнала слушність його слів, атож, про чарівливість таких чоловіків, які залюбки переодягаються (тепер я пригадую: ми говорили про одного актора, а потім про акторів узагалі) й полюбляють навіть жіноче вбрання, полюбляють парфуми. Вона була в жовтому костюмі. Він сповістив, що костюм сподобався йому, але й додав: якби сподобався менше, він би й придумати не міг, як можна поліпшити його. Навіть присягнув. Натомість чоловік такого типу, казав він, одразу б узявся за комір — він так і вчинив задля прикладу — і почав би щось змінювати та прикрашати. Тож він узяв її за комір. Збентежена, вона, як бачу, стає ще гарніша, вже інша, ніж досі...

Тепер я розплачуюсь.

Я не хочу ніяких любовних історій.

Я хочу працювати.

Поки я ховав здачу, вона вже взяла під руку чорну сумочку, яка чудово пасувала до її жовтого костюма, чорну, як і коси на її голові, й висловила свою втіху, що зустрілася зі мною, люб’язну фразу. Я на те подав їй плащ. Запрошення повечеряти разом було вже напохваті, тим паче, що її чоловік у від’їзді, але я промовчав, поки вона обмотувала шаль навколо шиї. Я теж висловив свою втіху, що зустрівся з нею, люб’язну фразу, і тільки тепер, до того, як вона загорнулася в плащ, я вперше побачив усю її постать і, сподіваюся, востаннє. Як на мене, більшість любовних історій узагалі не повинні відбуватися. «Ви нічого не забули?» — запитав я, неначе вже знав про її забудькуватість. Така турбота сподобалася їй. Не знаю, чи я, чи незнайомий добродій, тепер погладив їй рукою чоло — вона так збентежено поглядала, чуючи кожне «ти», — немов жартома, навмисне, навіть глузливо, щоб підкреслити отак ніжно подарунок долі; не знаю; хай там як, але це сталося. Наше прощання надворі під дощем, аж поки нарешті зупинилося таксі, було швидким і формальним. Тільки тоді, коли вона вже сіла на сухе, зневажливо зосередившись лише на чорній сумочці, мене охопило те, що називають почуттям. Вона, здається, дивилася на мене, а коли нечема-водій, — нечема, бо на цьому місці він, власне, не мав права зупинятися, — поїхав разом з дамою в дощ, поки я марно чекав на помах її рукавички, мене паралізував страх, що моїй волі може настати край...

Я насунув на голову капелюха.

Я крутнувся на підборі — я не хотів бути тим Я, що переживає мою оповідку, оповідку, яку я міг собі уявити, — крутнувся на підборі, щоб якомога швидше відірватися від незнайомого добродія.

Я крутнувся на підборі: її таксі на клумбі дощових струменів, коли я ще раз обернувся, було таким самим таксі, як і решта, невдовзі я вже й не бачив, де воно, бо зупинилося на перехресті, й раптом стало багато таксі, годі їх розрізнити, розбризкують...

Я поплентався до готелю.

Унизу на вулиці перед готелем, де я в одязі ліг на ліжко, гуркотів відбійний молоток, що тепер, коли хотілося спати, видавався мені диявольським знаряддям; не зарадило й те, що я зачинив вікно і навіть опустив жалюзі: шибки деренчали. Я не знав, що робити. Коли молоток інколи припиняв роботу, змінювався лише тон гуркоту, бо тепер стугонів компресор. Я справді не знав, що робити в цьому місті, й немов жартома набрав її номер. Вона була вдома. Немов жартома: відразу, тільки-но почувши її голос, я передав трубку незнайомому добродієві. Прошу! Я взагалі не знав, що казати, а втім, вона теж. Ну то й що? Я вдався до дотепів. Її сміх (без обличчя) навівав нудьгу. Протягом утомливого базікання я лежав на ліжку, розглядав ліву ногу в холоші, що хиталася, мов нога маріонетки, споглядав сині шкарпетки незнайомого добродія, пальцями якого я міг ворушити, як мені заманеться, великим пальцем навіть у сольному виконанні, і чув не без зловтіхи, що сьогодні ввечері вона не вільна, бо мусить бути в театрі, здається, на гастрольному спектаклі «Ла Скала», принаймні я так зрозумів. Натомість лишився квиток її чоловіка, що, на жаль, як я знав, був змушений виїхати. Диявольський гуркіт раптом припинився. Коли її голос, тепер тихіший, бо місто між нею і мною раптом замовкло, — а втім, не сам тільки голос, бо ж додавався й образ вродливої жінки, — трохи вагаючись, запитав, що я роблю сьогодні ввечері, я признався, що я не великий любитель опери. Проте незнайомий добродій розмовляв і далі. Мені не хотілося бачити її знову. Коли я поклав трубку, все видавалося комічним — як здебільшого після якоїсь події: непевну домовленість, якої досяг незнайомий добродій, я не вважав за обов’язкову для себе; вона обтяжлива, та аж ніяк не обов’язкова. Невже це має статися, думав я, діставши з валізи темний костюм і повісивши його на плічка, потім знову ліг на ліжко, курив і зненацька протверезів... Я побачив незнайомого добродія в моєму темному вечірньому костюмі, бачив, як він сидить на місці її чоловіка, а себе самого — як її чоловіка, що виїхав і не знає, що робити в чужому місті, бо надворі дощ, і він лежить у сорочці й штанах у готельній кімнаті, яка не відрізняється від цієї, курить...

Я спробував читати.

(Інколи мені здається, що кожна книжка, якщо в ній не йдеться про запобігання війнам, створення кращого суспільства й таке інше, безглузда, пуста, безвідповідальна, нудна, не варта того, щоб людина читала їх, неприйнятна. Зараз не пора для оповідок про Я. І все-таки людське життя відбувається або зникає в окремому Я, більш ніде.)

Я просто не знав, що діяти.

Невдовзі після шостої години (я не хотів чекати її пообіцяного дзвінка між шостою і сьомою годинами) я вийшов із готелю, щоб піти в кіно і не чути відбійного молотка, який знову взявся до роботи. Дощ припинився, мокрий асфальт відображував блакитне небо, весну. Без плаща, бо я вже переодягнувся для театру, отже, в темному вечірньому костюмі, з руками в кишенях штанів, я зайшов посеред вистави й тому не розумів, кого там застрелили, і нудився; згодом пішов до бару, потім до другого, де грав на автоматі...

Незнайомий добродій: Ендерлін.

На другий день, коли я знову опинився на вулиці та у світі, і то раніше, ніж звичайно, бо була тільки сьома година ранку, він, добродій у темному вечірньому костюмі, йшов незнайомою вуличкою, як і решта людей, що йшли на щоденну роботу, йшов без плаща, з руками в кишенях штанів, щоб привертати до себе якомога менше уваги, а потім у барі, в гурті робітників, що сьорбали каву, теж випив кави й купив сигарети, бо за ніч скурив усі, він знав: ніч із жінкою, що ввійде до дивного числа, яке ніколи не називають. Mille е tre![5]Він знав і їв булочку, не заплативши за неї, й замовив собі другу каву. Він гадав, що минулося, сподівався, ніби може так гадати. Дарма що його бліде обличчя ховалося за пляшками, йому все-таки здавалося, ніби кожен приглядається до нього; це бентежило його, як і сонце надворі, як і дзеркало за пляшками, як і вуличний рух чужого міста, як і те, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа, і він не знав, чому це бентежить його. Його тут ніхто не знав. Навіть якщо й запізно, щоб піти непомітно під покровом ночі, йому таки пощастило, вважав він, полишити дім так, щоб його ніхто не бачив. Він сподівався на це задля самого факту. Після петлянь по вуличках згодом, мабуть, лише прибиральник бачив, як він умивався в громадському фонтані, саме цей образ і лишиться в його спогадах... Мокра хусточка в кишені штанів тепер заважала, він стояв і пив другу каву, і те, що навіть тут і тепер, де сичав автомат «еспресо», стояв гамір чашок і голосів, він відчував потребу ходити навшпиньки, остаточно збивало його з пантелику. Наче чоловіки ліворуч і праворуч, водії в шкіряних фартухах ніколи не обіймали жінки! Принаймні справа з її ключем вигоріла, ключ від її квартири лежав тепер, як і домовились, у поштовій скриньці, а ключик від поштової скриньки лежав на тумбочці. Якщо вона не заснула, тоді все гаразд... Після другої кави він побадьорішав, наче виспався, й зовсім не відчував утоми. А передусім радів, що тепер він сам. Сам серед чоловіків. Напевне, вона спить, а сон — найдальша країна, яка тільки існує; він не думав про це, а тільки відчував: поки вона спить, вона не в цьому місті. Тож він був у цьому місті такий, як і вчора: сам. Розкривши синю пачку, він зрадів першій сигареті, яку знову-таки куритиме сам, але з’ясував, що не має запальнички, в правій кишені штанів є тільки мокра носова хустка; запальничку він десь лишив серед ночі. Власне, цілком щасливий, бо справді вірив, що вони уникли повторення, з незапаленою сигаретою в губах, він нестямно озирнувся, збагнувши, що загубив десь запальничку. Один водій усякчас плював на підлогу, мозаїчну підлогу, посилану тирсою. Де ця мозаїчна підлога з тирсою зверху, в якій країні? Раптом, піддавшись м’якій знесиленості, яка загрожувала ще раз прив’язати його до неї, він полишив вагання й попросив у одного робітника сірників, але отримав у порепаному масному кулаці лише запальничку, вогник для першої сигарети, яку він знову зможе курити сам, без нікого. Він подякував найближчій потилиці. Єдине обличчя в цьому барі, що вряди-годи поглядало на нього, було його власним у дзеркалі за пляшками, дрібне личко з окулярами в роговій оправі і короткою стрижкою. Він не знав, що в тому личку інколи подобається жінкам. Тільки двоє водяво-сірих очей — вони дивилися із дзеркала, наче справді бути там, у дзеркалі, натомість його тіло — за рамками дзеркала, — були такі, що він упізнавав себе в них... Він насолоджувався сигаретою, яку можна курити, не передаючи під час ніжної гри з вуст до вуст, до того ж читав щойно куплену іноземну газету. Зрештою, існує світ. Її хитрощі, які вчора ввечері видавалися такими продуманими й майже веселими, як-от міжнародний дзвінок, щоб упевнитися, що чоловік справді ще в Лондоні, раптом стали йому, зринувши тепер у мимовільному спогаді, огидні, а він тим часом, із чашкою в лівій руці, знову читав про Алжир. Він не знав, навіщо він тепер думає про вчорашнє. Кінець кінцем це її клопіт. Засмучувала лише думка, що якогось далекого дня, який, власне, вже почався, він пригадає її хитрощі набагато виразніше, ніж будь-які інші, пригадає, як вона з ліжка, тримаючи трубку лівою рукою, розмовляла з Лондоном, поклавши праву руку йому на груди. Він заплющив очі, щоб не бути присутнім при тій розмові. Він не міг закрити ще й вуха. Потім лише довго курив і мовчав. Кінець кінцем це справді не його клопіт, як вона узгоджує такі речі зі своїм шлюбом, і тепер, тримаючи чашку лівою рукою й читаючи про Алжир, він не хотів думати про це. Але й Алжир — не його клопіт, і він відчув потребу розплатитися. Побувши чверть години в цьому барі, він став, як і решта, в ньому не було вже нічого, що вирізняло його, що бентежило його як притаманна йому відмінність від решти людей, і, заплативши, він тепер виходив не навшпиньки, вже не дивувався, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа. Він твердо вирішив, що сьогодні поїде далі. Іноземну газету перед носом, яка раптом змусила позіхати, він жбурнув геть і махнув рукою таксі, щоб їхати до готелю. Тепер він хотів спати, помитись і спати... Навіть того, що він знає її ім’я, вже забагато... В таксі, що мчало вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, намагався впорядкувати свої спогади: то було вчора, пополудні в барі, йшов дощ, він чекав когось, зустріч із дружиною цього когось, її жовтий костюм і мокрі коси, ялівцівка, гра незнайомого добродія, який наганяв на нього нудьгу, якого він знав і який не мав нічого спільного з ним, провалля між ним і цим незнайомим добродієм, він хотів іти своїм шляхом...