Лише його голос звучить мені у вухах.

Я допив свою склянку.

Пора платити.

— Еге ж, — мовив я, — росіяни!

Навіть бармен, побачив я, тим часом думав уже про інше... До його оповідки про працю в російських копальнях, прямо пов’язаній із моєю оповідкою про те, чого не сталося, ми вже не поверталися.

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

— Скажіть мені, — запитав я, поки він вичистив попільничку і шурнув ганчіркою по шинквасу, який я, напевне, запорошив попелом, — ви були коли-небудь на піку Кеш?

— Ні, — відказав він, — ви вже запитували.

Я забагато випив... Дама, що тим часом зайшла до бару й нагадала мені очима, які озирали приміщення, що я вже півтори години прочекав когось, була, як я зрозумів, його дружиною, а він сам, на жаль, кудись виїхав, і вона прийшла вибачитися за нього, я тим часом підвівся з високого стільчика і взяв її мокрого плаща. Щоб бути чемним. Показати, що я вибачаю. Річ зрозуміла. Власне, я мав би вибачити собі: я вже й забув, що чекаю когось. Щоб бути чемним, я пропоную:

— Вип’єте чого-небудь?

Я трохи збентежився, що її чоловіка, який тепер у Лондоні і якого я мав чекати, я ще ніколи не бачив, натомість бачу його дружину, а втім, я й так був збентежений.

— І досі йде дощ? — запитав я.

Власне, я вже хотів платити.

— Я не хочу затримувати вас, — проказала вона, сідаючи на стільчик коло шинквасу. — Я справді не хочу затримувати вас...

— Що ви п’єте? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона. — Там такий дощ!

Спершу вона поправила собі коси, а помітивши, що я забагато випив, замовила собі ялівцевої горілки. Про що тепер розмовляти? Не знаю чому, я одразу вважав її за актрису. Я бачив цю жінку вперше, можливо, й востаннє. Щоб не бути нечемним, не запитував про її професію, може, це навіть відома актриса, і моє запитання було б неприхованою образою. Я гриз різні печива, до яких міг дотягтися рукою праворуч або ліворуч від себе, і слухав, чому Свобода, її чоловік, був змушений виїхати, мимохідь подав їй вогонь, коли вона хотіла закурити, і ще раз без слів, самим виразом обличчя, вибачив їй. Говорячи про чоловіка, вона курила трохи поквапно. Її мокрі від дощу коси вилискували чорним. Я вирішив не закохуватися. Очі в неї великі й сині. Інколи я відчував потребу щось сказати, щоб не бентежитись і не поводитись по-дурному. Невпевненість, слід її вважати за актрису чи ні, тільки збільшувала мою збентеженість, а вона тепер, не знаю чому, заговорила про Перу. Я запитував себе, яку роль годилося б дати цій жінці. Моє мовчання й довгі погляди вочевидь створили в неї враження, ніби я розумію її, хай там як, вона теж трохи збентежилася. Вона пила ялівцівку так, наче раптом стала поспішати. Вона не хоче затримувати незнайомого добродія. Я запитав щось про Перу, але вона справді не хотіла затримувати незнайомого добродія, вона прийшла вибачитися за свого Свободу і хоче тихенько заплатити, але я не дозволяю їй. «Прошу вас!» — кажу я, і бармен Пепе тепер удає глухого й тримається поодаль, не підходить за платнею, і ми змушені розмовляти далі. Про що? Я запитав про її чоловіка, я начебто мав знати його. Її чоловік, як уже сказано, був тоді в Лондоні. Я тепер, ніби після дзвону на сполох, раптом протверезів, і тільки незнайомий добродій, якого вона не хотіла затримувати, й далі був п’яний, та ще й добряче, і отак завжди, я відрізняю себе від нього. Перу, каже він, нехай воно стане для нього країною надії! Поки я збагнув, яку дурницю він щойно бовкнув, вона слухала, широко розплющивши очі, їй, здається, подобалось, і тому вони розмовляли про Перу, якого я не знав. Вона їздила в Перу зі своїм чоловіком. Я був змушений дещо визнати, а саме: дуже рідко трапляється жінка, з якою мені цікаво розмовляти, якщо вона бодай трохи не цікавить мене як жінка. Тому я глянув на її вуста. А коли мимохідь почув, що вона вірна своєму чоловікові, не знав, чому вона раптом заговорила про таке, тож я й не слухав. Коли вона говорила, її обличчя було жвавим і гарним, і я мовчки споглядав його (поки вона розмовляла з незнайомим добродієм), усміхався, аж вона зашарілася, відкинула коси назад і заходилася ревно струшувати попіл із сигарети, якого майже не було, вдала, ніби вивчає блискучими очима рекламний плакат, повішений у барі, «Johnnie Walker highest awards», її власний дим заслав їй обличчя, «guaranteed same quality throughout the world», її обличчя варто розглядати навіть у профіль, її рука не чужа, навіть коси, ця найдивовижніша окраса людини, не відчужують... Вона глянула на свого крихітного годинника.

— Ох, — зойкнула вона, — вже третя година!

Натомість я мав час.

Власне, й вона мала час.

— Ви справді не п’єте віскі? — запитав я, а Пепе, витончений, як і кожен бармен, знавець людських душ, одразу взяв чисту склянку, тож я лише проказав:

— Отже, дві.

Я запитую себе, що було далі...

Третя година пополудні — страхітлива година, година без перепадів, рівна й непомітна, я згадую про далеке дитинство, коли лежав хворий і була третя година пополудні, книжку з малюнками, яблучний сік, вічність... Просто щоб сказати що-небудь, запитую, чи є в неї діти, що, власне, мене не обходить. Ми приглядаємось, як метушиться бармен: лід, віскі, содова... Незнайомий добродій, коли він згодом (десь о пів на четверту) хапає її просто за руку, бентежиться не перед нею, а переді мною. Вона не дивиться на мене глузливо, як я сподівався, мовляв, добродію, в чому річ? І не відсмикує теплої руки і, оскільки, крім того, ще й мовчить, незнайомому добродієві нічого не лишається, як і далі тримати її за руку. Щиро кажучи, я не шкодував. Ба більше: я був приголомшений. А коли незнайомий добродій нарешті забрав свою руку, потрібну мені, щоб узяти віскі, перш ніж воно нагріється, вона, здається, вже помітила мою приховану приголомшеність і хибно зрозуміла її. Хай там як, тепер, беручись водночас за склянку, вона занадто глибоко вдихнула, наче їй стало недобре, прибрала собі коси з чола й глянула на мене — на мене! — своїми великими синіми очима, не бачачи, що я хотів би бути сам. Ми курили, надворі й далі йшов дощ, ми курили. Я відчував, що впадаю тепер у меланхолію, яка в чоловіків має ту особливість, що робить їх нездоланними. Не зарадило й те, що я тепер пильно приглядався до незнайомого добродія. Як я й сподівався (я знаю його!), він розмовляє тепер з грайливою відвертістю, інтимнішою, ніж мені до вподоби, безпосередньо розводиться про життєві питання. Чи повинна жінка, що має професію, народжувати дитину? Що слід розуміти під шлюбом? Я бачу цю гру наскрізь. Ідеться тільки про те, щоб вимовляти слова до того, як вони означатимуть щось особисто-історичне, такі слова, як кохання, чоловік і жінка, стать, дружба, ліжко і професія, вірність, ревнощі, тип і особистість, і таке далі. А оскільки мої власні погляди, зведені отак до універсальних, наганяють на мене смертельну нудьгу, незнайомий добродій приправляє їх невеличкими прикладами, які сам і вигадує. Припустімо, каже він, ніби двоє людей, як-от ми, падають одне одному в обійми. Або: нам пощастило, і наші стосунки не матимуть історії, бо, припустімо, ми заприсяглись цуратися повторень. Далі він ступає ще один крок, щоб приклад, поданий у загальних рисах, зробити наочним: вигадує діалог, який раптом дає змогу перейти на «ти», цього вимагає приклад, і вона розуміє, що незнайомий добродій тільки для прикладу каже про них обох «ми». Або: «ти і я». Або: ти збагнула, що ми розстанемось, і я теж збагнув. Вона ненастанно курила, розуміла, що він говорить у лапках, і пускала дим перед собою, а коли він укотре схопився за мою склянку, щоб показати, що ми сидимо в цьому гидкому барі й більше ніде, то знову вимовив «ви». Гра скінчилася. Вона тепер довго мовчить, дим із напіврозтулених вуст піднімається, мов синювата вуаль над її обличчям, з її боку — повне розуміння його поглядів, його загально-принципово-слушних поглядів. Він не закоханий, ні, це очевидна річ. Але гра з переходом на «ти» збагатила досвідом, який трохи змінив розмову, і переходу на «ви» вже не скасувати. Принагідно я глянув на годинник, щоб застерегти незнайомого добродія, проте марно. Оте «ви», хоч як міцно надалі дотримуються його, стало немов чарами, які розганяють нудьгу. Тому я говорю тепер про безневинні речі, події у світі, виголошую монолог. Уряди-годи, неначе її примушує дим, вона примружує очі, мов жінка, що обіймає, тож було б тільки природним, якби незнайомий добродій, чи то жартівливо, чи то з німими собачими очима, ще раз узяв її просто за руку, що лежить на шинквасі з сигаретою на попільничці, потім обняв її за плече, за шию. Він не робить нічого. Можливо, без моєї пильності він би спробував... несамохіть...