— Вона помре, — навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. — Треба занести її до батьків.

— У них що — є телефон? — здогадався я.

— Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.

— Для кого ліпше? — я рушив прямо на нього.

— Для неї і для вас.

Він все ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Оглянувся й побачив, що не помилився.

— Ви лишаєтесь?

Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.

— Я справді далі не піду, — сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.

— Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? — спитав я, стримуючи лють. — Чи до найближчого телефону.

Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.

— Телефон навряд чи працює, — сказав жебрак. — А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви і в цій темряві побачите, повернете направо. Там збоку скверик буде.

Через нього навпростець — вийдете прямо до лікарні. Бувайте.

Вже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:

— Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І швидше всього моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і цієї поради, то принаймні не відгукуйтесь ні на чий голос. І особливо якщо пролунає крик, який кликатиме на допомогу. Не шукайте крику, чуєте? На добраніч.

Він так швидко зник, мовби розчинився у густій, непроникній темряві, крізь яку проступали примарні обриси дерев і кущів, а за ними темних, як і все довкола, хат. Поки що це місто скидається більше на село, подумав я. Дівчина на моїх напівзатерплих руках ворухнулася, ледь чутно застогнала, ніби нагадуючи, що треба рушати. «Хоч би яку лавку надибати», — майнула в мене думка, стомлена, як і я сам.

На лавку я натрапив ще метрів за триста, під чиїмись воротами. Сів на неї, притулившись до паркану. Провідниця лежала на моїх руках і на колінах, я відчував — дихає, хоч і ледь чутно. Несподівано я відчув й інше — тепло її зігріває мене, притому якось по-особливому. Воно наче охоплює, огортає мене з усіх боків. Це було незвичайне тепло. Так, немов хтось став накидати на мене теплу, нагріту на вогні сітку, сплетену з густих ниток і вимочену перед тим у воді. Поступово тіло, яке я тримав на руках, стало мовби справді парувати.

Я не був боягузом. І все ж мені стало моторошно, коли відчув, що тіло провідниці, не ворушачись, наче прагне водночас обняти мене. Обняти чим? Адже її руки — ось вони, на моїх ногах, а кінцівки рук безсило звисають додолу. «Ну от іще», — подумав, проганяючи спокусу озирнутися.

Я підвівся. Тепер, після відпочинку, ноша полегшала. Провідниця заворушилася, тихенько застогнала.

— Я зараз, я швидко, — пробурмотів.

Усього двох-трьох кроків вистачило мені, щоб спинитися мов укопаному. Як же я не зрозумів раніше: дорожчого за цю дівчину, котра інстинктивно, у напівзабутті чи й забутті тулиться до мене, в моєму житті нікого не було. Все, що було до того, навіть Валерія, було несправжнє, наче гра, а може, й гра насправді. Щось схоже на сором відчував я, несучи провідницю, дівчину, яка відтепер мусить бути моєю, і не просто моєю, а моєю долею, єдиною, жаданою, і я мушу порятувати її. Швидше, швидше. Ось нарешті й перехрестя, три тополі вгадуються у темряві, а праворуч темніє щось схоже на скверик.

— Мила моя, потерпи, — бурмотів я, — потерпи, люба. Вже зовсім близенько.

Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я став обходити довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», став гримати у двері.

Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавочку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, став гамселити руками і ногами.

Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.

— Гей, чи ви там здуріли? — озвався раптом сердитий чоловічий голос. — Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.

Я підвів голову і побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.

— Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, — грізно пообіцяв силует.

— Я теж приніс хвору, — сказав я. — Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняв.

— А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, — сказали згори.

— Де ж тоді приймальне відділення?

— А он там, з правого боку, у флігельку, — вже менш сердито відповів хворий. — Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.

— Спасибі, — сказав я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу і попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.

Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. В кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока у білому халаті.

— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Ми вас чекаємо.

— Чекаєте? — здивувався я.

— Так, — сказала жінка-лікар. — Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, — вона показала на кушетку.

«Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», — втомлено і радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.

— Що з нею? — спитала лікар, нахиляючись над провідницею.

— Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, — пояснив коротко.

— Але ж вона… — лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. — Вона ж мертва.

— Мертва? — скрикнув я.

Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді стала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері, і до маленької кімнати зайшли четверо в білих халатах. Це були лікарі зі «швидкої допомоги» й санітари. Один з них, певне, зрозумівши, в чому річ, відразу розчинив вікно. Вони стали масажувати серце, дали Людмилі укол. Але всі їхні зусилля виявились марними. Провідниця так і не ожила.

Лікарка записала всі мої дані, занотувала мою розповідь.

— Ви ж розумієте, що ми мусимо повідомити ще й міліцію, — сказала вона.

— Звичайно, розумію.

— То ви будете працювати в нашому суді? — уточнила вона після того, як подзвонила у райвідділ міліції.

— Напевне.

Я відчував страшенну втому, що зростала з кожною миттю. Наче зі смертю провідниці з мене самого поволі витікало життя. Людмила лежала мовби просто заснула, готова от-от розтулити повіки, поглянути зі знайомим смутком у таких великих і печальних очах.

Ця її свіжість, здавалося, зростала також щомиті, і я зовсім не здивувався б, якби вона усміхнулася. «Смерть її для мене зовсім нереальна», — раптом подумалось мені, але цікаво: чи відчувають те саме ці люди?

Лікарі «швидкої», як виявилося, думали про зовсім інше.

— То ми завеземо її у морг? — спитав один з них.