— Можливо, завтра, — пообіцяв я, сподіваючись, що той нав’язливий чоловік відстане.

— Завтра? Завтра, тобто ніколи? — спитав жебрак. — Що ж, вам видніше. Ідіть до готелю. До готелю. Ось цією вулицею, потім звернете направо.

— Направо — коли? — уточнив я, прослідкувавши за помахом його руки.

— Коли побачите пошту. Пошту на розі. Її навіть у темряві можна роздивитися. Там два поверхи навіщось відмахали. Два поверхи для такого глухого задрипаного містечка…

Він затрясся, наповнений сміхом, який нагадував переливання води з пляшки у пляшку. І раптом замовк, напружено застиг, явно до чогось прислухаючись.

— Ви чули? — спитав, знов хапаючи мене за рукав. — Чули?

— Що я мав чути? — розсердився я, звільняючись від його чіпких пальців.

— Крик. Хтось ніби кликав на допомогу. Там… Знову. Чуєте?

Він показав кудись у темряву обіч станції, в той бік, де розчинився у темряві потяг. Я прислухався, але нічого, крім свисту вітру, не почув.

Чому я пішов за ним, за цим божевільним? Не тільки тому, що він умовляв, шарпав за рукав і переконував, ніби там попереду хтось кличе на допомогу. Мені раптом стало цікаво, авжеж, цікаво — куди він мене приведе? В якесь кубло розпусти, щоб пограбувати, а потім зарізати? Навряд чи у цьому містечку є якісь кишла. Плентаючись за ним, я відчував, як два почуття борються в мені: бажання повернутись і піти назад, доки ще бовваніє за плечима станція, і бажання штовхнути, вдарити цього ідіота, а тоді подивитися, як він зреагує: зарепетує, заплаче чи намагатиметься дати здачі? І все ж я не зробив ні першого, ні другого, я йшов, як і він, уздовж колії, ми обидва спотикалися об якесь каміння, дошки, ломаччя. Свистів за спиною вітер і все більше шарпав поли моєї легенької курточки. Холод змусив мене застібнутися.

«До біса», — думав я, кляв і себе, і мого пришелепуватого проводжатого, та все ж ішов за ним.

Під ногами шурхотіли галька і суха трава. Десь здалеку доносилися дражливі запахи — пахнув мовби полин, але тут же до нього додавсь інший — запах м’яса, що розкладається. «Може, він веде мене на якесь звалище?» — подумав я. Спинився. Супутник не помітив цього, його постать стала розчинятися у нічній безвісті. Я злякався, що мій проводжатий от-от зникне з очей. Темрява довкола нього ніби ще погустішала. Я взявся доганяти дивного чоловіка, що бурмотів собі щось під ніс, а наздогнавши, спитав:

— Куди ми йдемо?

— Якби я знав, — сказав той. — Але послухайте… Хіба ви не чуєте?

Я прислухався: і справді крізь посвист вітру почув слабкий стогін. Ледь чутний звук, що долинав мовби з глибини землі. Проте, ледь чутний секунду-дві тому, він раптом став розростатися, стогнали вже наче зовсім поруч. То був стогін і людини, і якоїсь невідомої істоти. Майнула дивна думка, що то стогне сама поранена ніч, яка, здавалося, затягує нас обох у свої обійми. Та стогін раптово урвався, наче його й не було.

— Ніби там, — показав жебрак на підніжжя пагорбка, по якому тепер проходила колія.

Ми стали спускатися. Стогін то народжувався, то зникав.

Я побачив на землі чиєсь тіло. То була жінка. Вона лежала скорчившись і рукою загрібала під себе землю. Повільними рухами, напевне з останніх сил.

— Що з вами? — спитав я, опинившись поруч, але жінка не озвалась.

Ніяк вона не зреагувала і на мій доторк. На мої пальці, якими я взявся за її руку, поповзла цівка крові.

— Що будемо робити? — спитав я.

— Робити? — мов луна, озвався мій супутник. — Навряд чи ми чимось допоможемо їй.

— Треба кудись її віднести.

— Віднести? Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? Чому ви так вважаєте? — спитав я. — Вона, здається, не важка. Хоча б до найближчої хати.

— Найближчої хати? Та вам тут ніхто не відчинить.

— Не відчинить? Чому?

— Тому. Тому, що ніч. Тому, що ви у Старій Вишні.

— Тоді, може, викличемо «швидку»? — запропонував я.

— «Швидку»? — у здивуванні жебрака прозвучала нотка сарказму. — В цьому місті?

— Хіба тут нема «швидкої»?

— Є. Але вночі вона навряд чи приїде. Та й до лікарні далеко. Боюся, що нас там ніхто й не прийме.

— Не прийме? Чому? — я відчув, як до мене вертається глухе роздратування на цього чоловіка.

— Чому?.. Ви питаєте — чому?

Жебрак, чи хто він був, раптом знов засміявся. То був страшний, навісний сміх явно божевільної людини. Він весь трясся, мовби виконуючи якийсь ритуальний танець. Видовище, якщо це можна назвати видовищем, було жахливе. Густа, глуха ніч, поруч помирає жінка і трясеться від навіженого сміху обірванець, схожий на прибульця з потойбічного світу. І хоч я ні в які потойбічні світи не вірив, мені раптом вперше за цю ніч по-справжньому стало страшно. Але це тривало мить, може, півхвилини. Лють, що досі, за весь цей дурний, як я вважав, похід, збиралася у мені, вихлюпнулася назовні. Я кинувся до божевільного, чи того, хто прикидався ним, і добряче струсонув його за плечі.

— Перестаньте сміятися, — наказав я і, коли той не послухався, стусонув його в груди.

— Ви б на моєму місці теж засміялися, — сказав жебрак, проте немовби отямлюючись. — Огляньтеся хоча б довкола. Ви бачили таке мертве місто?

— Мертве місто?

— Авжеж, без єдиного вогника. Воно вмирає на ніч.

— Вмирає чи не вмирає, — все ще лютячись, сказав я, — а маємо щось робити. Ви знаєте, де тут лікарня?

— На другому кінці міста.

— Дарма. Допоможіть її взяти на руки.

Жінка, а можливо дівчина, вже не стогнала.

І все ж, нагнувшись над нею, я вловив ледь чутне дихання. Отже, жива. Я став її підводити, підклавши ліву руку під плечі, а праву намагаючись засунути під ноги, що визирали з-під темної спідниці. І раптом, коли її обличчя опинилося на рівні мого, здригнувся і ледве не впустив тіло на землю.

Лице здалося мені знайомим. Наступної миті я зрозумів: це провідниця з потяга, яким я щойно прибув до Старої Вишні. Людмила, провідниця з мого вагона, з якою щонайбільше півгодини тому попрощався.

— Що з нею? — спитав жебрак. — Вона померла?

— Ні, — сказав я. — Але якщо ми будемо ждати…

— Вибачте, — пробурмотів жебрак. — Мені здалося, що ви зойкнули. Я подумав…

— Я її знаю, — признався я, — це провідниця з потяга, яким я прибув.

— Провідниця? — чомусь аж скрикнув жебрак. — З цього потяга? Не може бути.

— Чому не може бути? Вона, очевидно, випала, ледве потяг від’їхав. Або… або хтось штовхнув.

Жебрак щось промимрив, забіг наперед, став вдивлятися в обличчя провідниці. Я спинився.

— Вона зі Старої Вишні, — сказав жебрак. — Людка Чернякова. Старого Черняка з передмістя. Значить, провідницею стала. Чого ж вона, дурна, мимо Старої Вишні проїжджала? Невже не могла на інший потяг влаштуватися?

— Ви її знаєте?

— У нашому містечку всі всіх знають, — якось аж мовби приречено сказав жебрак. — А Людка два роки тому з дому кудись зникла. Стривайте… не так швидко… Тут треба повернути. Через дві вулиці, якщо повернути, буде шлях на сільце, де живуть її батьки.

— А до лікарні — прямо?

— До лікарні — прямо.

— А куди ближче?

— Приблизно однаково. До лікарні, може, й ближче. Але туди не треба йти, повірте…

— Чому не треба? — здивувався в черговий раз я і, не отримавши відповіді, рушив, попросивши на ходу: — Підтримайте, будь ласка.

— То ви хочете в лікарню?

Жебрак, котрий досі йшов поруч, забіг уперед і перепинив мені дорогу. Він став так близько, що я вдруге за вечір почув його гниле дихання.

— В лікарні вона помре, — забурмотів жебрак. — А може, ще й дорогою. А так хоч є якийсь шанс. Ми залишимо її біля воріт або навіть під порогом. Незабаром світанок. Батько її працює на хлібозаводі. Він рано встає. Повірте, це ліпший вихід…

«Він таки божевільний, — подумав я. — Гарненьке діло — серед ночі, з цією дівчиною на руках… І поруч з ідіотом або шизофреніком. Чорт, він, здається, збирається мене вдарити…»

— Пропустіть, будь ласка, — сказав якомога твердіше, — дорога кожна хвилина.