ПОЛІЦАЙ (недовірливо): Ви, либонь, мали досвід з поліцією, чоловіки?

ОБИДВА (дивуючись): Чоловіки! Він нас уважає за чоловіків.

ПОЛІЦАЙ: А хто ж ви, в біса, такі?

ОБИДВА: Ще побачите, ще побачите!

ПОЛІЦАЙ (збараніло): Принаймні, ви завжди веселі.

ОБИДВА: Нас годують котлетами й шинкою. Щодня, щодня. ПОЛІЦАЙ: Так і я танцював би. Ходіть, дайте мені руку. Чудний гумор у чужинців.

Він веде їх до міста.

ОБИДВА: До Бобі й Мобі, до Робі й Тобі!

Зміна сцени без завіси. Фасада залізничної станції і будки підноситься вгору. Середина ”Золотого Апостола”, можна навіть спустити вивіску господи, її емблему: позолочену, статечну фігуру апостола, що зависає посеред приміщення. Занепала розкіш. Усе вилиняле, запорошене, поламане, зігниле, струхлявіле, гіпс облущений. Безконечна процесія носіїв валіз. Спершу вони заносять клітку, потім вантаж. БУРҐОМІСТЕР і ВЧИТЕЛЬ сидять праворуч при чарці.

БУРҐОМІСТЕР: Валізи, самі валізи, цілі гори, а оце щойно внесли леопарда в клітці, чорного, страшного.

УЧИТЕЛЬ: Домовину вона веліла поставити в окрему кімнату. Дивно.

БУРҐОМІСТЕР: Світові дами мають свої примхи.

УЧИТЕЛЬ: Здається, ніби вона бажає залишитися тут надовше. БУРҐОМІСТЕР: Ще краще. Вона вже в Ілля в кулаці. Він її зве ”Дика моя кіточко”, ”Відьмочко”. Видурить у неї мільйони. За ваше здоров’я, пане вчителю. За те. щоб Клер Цаханасян оживила Бокмана.

УЧИТЕЛЬ: І фабрику Ватера.

БУРҐОМІСТЕР: І пансіон ”Місце-на-сонні”. Коли він оживе, все оживе: суспільство, гімназія, громадський добробут.

Вони цокаються чарками.

УЧИТЕЛЬ: Я більш як двадцять років виправляю шкільні завдання з латини і греки ґюлленських учнів, але що таке страхіття я довідався щойно годину тому. Мені аж мороз пішов по спині, як та стара дама в чорнім платті вийшла з потяга. Наче Парка, грецька богиня долі. Вона повинна б зватися Кльото, не Клер, бо якраз про неї ще можна подумати, що вона пряде нитку життя.

Надходить ПОЛІЦАЙ і вішає шолом на гачок.

БУРҐОМІСТЕР: Сядьте до нас, вахмістре.

ПОЛІЦАЙ сідає.

ПОЛІЦАЙ: Немає ніякої приємности працювати в цьому закутку. Але тепер ця руїна розквітне. Я оце саме був з мільярдеркою та крамарем Іллем у Петровій стодолі. Зворушлива сцена. Обоє були такі піднесені, наче в церкві. Мені було аж незручно, що я там стояв. Тому я забрався геть, коли вони пішли до Конрадсвайлерського лісу. Справжня процесія. Спереду носильниця, поруч Ілль, позаду мажордом і її сьомий чоловік з вудкою.

УЧИТЕЛЬ: Зуживання чоловіків. Друга Лаїса.

ПОЛІЦАЙ: А далі ще тих двоє огрядних чоловіків. Чорт зна, що воно означає.

УЧИТЕЛЬ: Щось моторошне. Привиди з Оркуса.

БУРҐОМІСТЕР: Хотів би я знати, чого їм треба в Конрадсвайлерському лісі.

ПОЛІЦАЙ: Того самого, що і в Петровій стодолі, бурґомістре. Вони відвідують ті місця, де колись, як то кажуть, палала їхня пристрасть.

УЧИТЕЛЬ: Яскравим полум’ям. Туз уже слід пригадати Шекспіра. Ромео і Джуль’єту. Панове, я глибоко зворушений. Вперше відчуваю в Ґюллені античну велич.

БУРҐОМІСТЕР: Передусім випиймо за нашого дорогого Ілля, який завдає собі стільки труду, щоб поліпшити нашу долю. Панове: за найулюбленішого громадянина міста, за мого наступника!

Апостол, емблема готелю, зникає вгорі. Зліва надходить четверо МІЩАН з простою, дерев’яною лавкою без спинки і ставлять її ліворуч. Перший вилазить на лавку, тримаючи велике картонне серце, на якому вирізані літери А+К; решта стають півколом з галузками в руках, удаючи дерева.

ПЕРШИЙ: Ми смереки, сосни, буки.

ДРУГИЙ: Ми ялиці темносизі.

ТРЕТІЙ: Мох, лишай, сплетіння плюшу.

ЧЕТВЕРТИЙ: Тінь кущів і живоплоту.

ПЕРШИЙ: Хмар мандрівка, крик пташиний.

ДРУГИЙ: Пранімецькі темні нетрі.

ТРЕТІЙ: Мухомори, дикі лані.

ЧЕТВЕРТИЙ: Шепіт віття, давні мрії.

З глибини виходять, жуючи ґуму, ПОЧВАРИ: в носильниці КЛЕР ЦАХАНАСЯН, поруч ІЛЛЬ. За ними ЧОЛОВІК VII, а геть позаду МАЖОРДОМ, який провадить за руку обох СЛІПЦІВ.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Це Конрадсвайлерський ліс. Робі й Тобі, зупиніться.

СЛІПЦІ: Зупиніться, Робі й Тобі, зупиніться. Робі й Тобі.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН сходить з носильниці й дивиться на ліс.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ось серце з нашими іменами, Альфреде. Майже вилиняло і розтяглося. Дерево виросло, його стовбур і конарі потовщали, як і ми самі.

Вона йде до інших дерев.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Група німецьких дерев. Давно вже я не проходила лісом своєї молодости, довго вже не топтала листя і синього плющу. Ви, жувачі ґуми, погуляйте трохи там за кущами, мені не хочеться завжди дивитися на ваші пики. А ти, Мобі, гайда до потоку, до своєї риби.

Двоє ПОЧВАР з носильницею відходить ліворуч, ЧОЛОВІК VII — праворуч. КЛЕР ЦАХАНАСЯН сідає на лавку.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дивися: лань!

ТРЕТІЙ підстрибом біжить геть.

ІЛЛЬ: Час парування.

Він присідає коло неї.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: На цьому камені з льодовикової ери ми цілувалися. Більше ніж сорок п’ять років тому під цими буками, між мухоморами в моху. Мені було сімнадцять, а тобі не цілих двадцять. Потім ти одружився з Матільдою Блюмгард та з її галантерійною крамницею, а я зі старим Цаханасяном та з його мільярдами у Вірменії. Він знайшов мене в одному гамбурзькому борделі. Мої руді коси зачарували того старого, золотого хруща.

ІЛЛЬ: Кляро!

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Одну Генрі Клей, Бобі!

СЛІПЦІ: Одну Генрі Клей, одну Генрі Клей!

З глибини виступає МАЖОРДОМ, подає їй цигару і припалює її.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Шаную цигари. Властиво, я могла б курити цигари свого чоловіка, але я їм не довіряю.

ІЛЛЬ: Я одружився з Матільдою Блюмгард задля тебе.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вона мала гроші.

ІЛЛЬ: Ти була молода й гарна. Тобі належало прийдешнє. Я хотів твого щастя. Того й мусів зректися свого.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тепер настало те прийдешнє.

ІЛЛЬ: Якби ти тут залишилася, то зійшла б ні на що, як і я.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ти зійшов ні на що?

ІЛЛЬ: Занепалий крамар у занепалому містечку.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тепер я маю гроші.

ІЛЛЬ: Я живу в пеклі, відколи ти пішла від мене.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А я сама стала пеклом.

ІЛЛЬ: Я викручуюся з родиною, як можу, і кожного дня вона докоряє мені за наші злидні.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Матільдочка не ущасливила тебе?

ІЛЛЬ: Найважливіше, що ти щаслива.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А твої діти?

ІЛЛЬ: Не мають ніяких ідеалів.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ще матимуть.

Він мовчить. Обоє втупилися зором у ліс своєї молодости.

ІЛЛЬ: У мене смішне життя. Я властиво навіть не виїздив з містечка. Раз був у Берліні, та раз у Тесіні, оце й усе.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: І не треба. Я знаю світ.

ІЛЛЬ: Бо ти завжди могла їздити.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бо він мені належить.

Він мовчить, вона курить.

ІЛЛЬ: Тепер усе зміниться.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Певне.

ІЛЛЬ (насторожено): Ти нам поможеш?

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я не покину напризволяще містечка своєї молодости.

ІЛЛЬ: Нам треба мільйонів.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мало.

ІЛЛЬ (захоплено): Дика моя кіточко!

Він радісно ляскає її по лівому стегні і, зойкнувши з болю, відсмикує руку.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Боляче. Ти ляснув по шарнірах моєї протези.

ПЕРШИЙ дістає з кишені штанів стару люльку та іржавого ключа й починає стукати ключем по люльці.

КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дятел!

ІЛЛЬ: Як тоді, коли ми були молоді й відважні, коли ми гуляли в Конрадсвайлерському лісі в дні нашого кохання. Ясне кружало сонця над ялицями, далекі отари хмар і голос зозулі десь у нетрях.

ЧЕТВЕРТИЙ: Ку-ку! Ку-ку!

ІЛЛЬ намацує ПЕРШОГО.

ІЛЛЬ: Холодне дерево, і вітер у гіллі, шумить наче морський прибій. Як колись, усе як колись.

Троє ЧОЛОВІКІВ, що вдають дерева, дмуть і вимахують руками.