Тиша.
ПАНІ ІЛЛЬ: Правда.
РЕПОРТЕР II: Чи пан Ілль дома?
ПАНІ ІЛЛЬ: У Кальберштадті.
ВСІ: У Кальберштадті.
РЕПОРТЕР I: Ми можемо собі уявити той роман. Пан Ілль і Клер Цаханасян разом виростають, вони майже сусідські діти, ходять разом до школи, гуляють у лісі, перші невинні поцілунки, аж пан Ілль пізнає вас, добродійко, як щось нове, невідоме, як пристрасть.
ПАНІ ІЛЛЬ: Пристрасть. Саме так і сталось, як ви кажете.
РЕПОРТЕР I: Мудро, пані Ілль. Клер Цаханасян розуміє, у свій спосіб тихо й шляхетно зрікається щастя, і ви одружуєтесь...
ПАНІ ІЛЛЬ: 3 кохання.
ІНШІ ҐЮЛЛЕНЦІ (з пільгою): 3 кохання.
РЕПОРТЕР I: 3 кохання.
Справа надходять ЄВНУХИ; їх веде за вуха РОБІ.
ОБИДВА (голосять): Ми нічого більш не будемо розказувати, ми нічого більш не будемо розказувати.
РОБІ веде їх у глибину сцени, де на них чекає ТОБІ з батогом.
РЕПОРТЕР II: Чи ваш чоловік, пані Ілль, час від часу не... Я хотів сказати, що, зрештою, було б цілком гуманно, коли б його час від часу мучило сумління.
ПАНІ ІЛЛЬ: Самі гроші не роблять людину щасливою.
РЕПОРТЕР II: Не роблять.
РЕПОРТЕР I: Це правда, яку ми, сучасні люди, не досить часто мотаємо собі на вус.
Зліва надходить СИН. У замшевій куртці.
ПАНІ ІЛЛЬ: Наш син Карл.
РЕПОРТЕР I: Гарний юнак.
РЕПОРТЕР II: Чи він знає про стосунки...
ПАНІ ІЛЛЬ: У нашій родині немає таємниць. Ми завжди кажемо: що знає Бог, те можуть знати й наші діти.
РЕПОРТЕР II: Діти знають.
До крамниці входить ДОНЬКА в тенісному костюмі, з ракеткою в руці.
ПАНІ ІЛЛЬ: Наша донька Отілія.
РЕПОРТЕР II: Чарівна дівчина.
Тепер УЧИТЕЛЬ набирається духу.
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я ваш старий учитель. Я тихо пив свій штайнгеґер і тільки слухав. Але тепер скажу своє слово, розповім про гостину старої дами в Ґюллені.
Він вилазить на бочівку, яка ще залишилася з Петрової стодоли.
ПЕРШИЙ: Чи він здурів?
ДРУГИЙ: Ану цить!
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я хочу ознаймити правду, навіть якби наші злидні мали тривати вічно.
ПАНІ ІЛЛЬ: Ви перепилися, пане вчителю. Посоромтеся!
УЧИТЕЛЬ: Я? Це ти маєш соромитися, жінко, бо ти лагодишся зрадити свого чоловіка!
СИН: Стуліть пельку!
ПЕРШИЙ: Стягніть його!
ДРУГИЙ: Геть!
УЧИТЕЛЬ: Зло надто розбуяло в наших серцях!
ДОНЬКА (благально). Пане вчителю!
УЧИТЕЛЬ: Ти розчаровуєш мене, доню. Ти мала б сама говорити, а так твій старий учитель мусить промовляти громовим голосом!
МАЛЯР перебиває картину на його голові.
МАЛЯР: Ось тобі! Ти, бачу, хочеш відібрати в мене замовлення!
УЧИТЕЛЬ: Я протестую! Перед лицем світової громадськости. Жахливі речі готуються в Ґюллені!
Ґюлленці кидаються на нього, але тієї миті з правого боку входить у старому, зношеному вбранні ІЛЛЬ.
ІЛЛЬ: Що тут діється в моїй крамниці?
Ґюлленці покидають УЧИТЕЛЯ і перелякано витріщують очі на ІЛЛЯ. Мертва тиша.
ІЛЛЬ: Що ви робите на діжці, пане вчителю?
Той радісно, полегшено усміхається до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Кажу правду, Іллю. Оповідаю панам з газети правду. Наче архангел провішую гучним голосом. (Заточується). Бож я — гуманіст, приятель стародавніх греків, поклонник Платона.
ІЛЛЬ: Мовчіть.
УЧИТЕЛЬ: Та?
ІЛЛЬ: Злізьте.
УЧИТЕЛЬ: Але людство...
ІЛЛЬ: Сядьте.
Тиша.
УЧИТЕЛЬ (протверезілий): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.
Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.
ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.
РЕПОРТЕР II: Пан Ілль?
ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?
РЕПОРТЕР I: Ми щасливі, що все таки побачили вас. Нам треба кілька знімків. Можна?
Озирається довкола.
РЕПОРТЕР I: Харчі, домашнє начиння, залізний товар — це вже маю. Відфотографуємо, як ви продаєте сокиру.
ІЛЛЬ (нерішуче): Сокиру?
РЕПОРТЕР I: Різникові. Тільки природне справляє враження. Подайте сюди ту смертоносну річ. Ваш клієнт бере сокиру, зважує її в руці, робить задумливу міну, а ви перехиляєтесь через прилавок і переконуєте його. Прошу.
Розставляє їх.
РЕПОРТЕР I: Природніше, панове, вільніше.
РЕПОРТЕРИ фотографують.
РЕПОРТЕР I: Гарно, дуже гарно.
РЕПОРТЕР II: Прошу, обійміть дружину за рамена. Син ліворуч, донька праворуч. А тепер, прошу, променійте, радісно променійте, променійте, вдоволено, щиро, втішено променійте.
РЕПОРТЕР I: Ви чудово променієте!
Ліворуч, через сцену в глибину пробігає кілька ФОТОГРАФІВ. Один гукає до крамниці:
ФОТОГРАФ: Цаханасян знайшла собі нового! Вони саме гуляють у Конрадсвайлерському лісі!
РЕПОРТЕР II: Нового!
РЕПОРТЕР I: Буде обкладинка для ”Лайфа”.
Обидва РЕПОРТЕРИ вибігають з крамниці. Мовчання. ПЕРШИЙ усе ще тримає сокиру в руці.
ПЕРШИЙ (полегшено). Пощастило.
МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати цю справу по-доброму, то преса не повинна ні про що довідатись. Розчовпав?
Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється перед ІЛЛЕМ.
ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.
Виходить.
ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого журналу, Іллю.
ІЛЛЬ: Власне!
ПЕРШИЙ: Прославимось.
ІЛЛЬ: До певної міри.
ПЕРШИЙ: Одну ”Партагас”.
ІЛЛЬ: Прошу.
ПЕРШИЙ: Запишіть.
ІЛЛЬ: Звичайно.
ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою. Хоче йти.
ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.
Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок штайнгеґеру, дві чи три.
ІЛЛЬ: Нічого.
Родина виходить праворуч.
УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв’яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.
ІЛЛЬ: Я вже не борюся.
УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з’їхали.
ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.
УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші душі?
ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.
УЧИТЕЛЬ: Винен?
ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного ґандляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.
Він бере роздерту картину й оглядає її.
ІЛЛЬ: Мій портрет.
УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком.
ІЛЛЬ: Кюн другого намалює.
ІЛЛЬ кладе картину на привалок. УЧИТЕЛЬ насилу встає, заточується.
УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас уб’ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п’яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера.
