Спершись підборіддям на сплетені руки, з сумною надією дивилася на Виливаху Берізка. Очі ясні, ніби хтось хлюпнув криничною водою на лице — великі й гарні, ніби в корівки, і такі ж добрі. І носик хтось смикнув угору, і ротик напіввідкритий.

«А бодай тобі, чортовій Смерті, холера в живіт», — думав Гервасій і співав, щоб не заголосити од кривди. Тому що було це так, як вранці згадати те, що вчора в гостях недоїв і недопив.

Берег відкрився несподівано. Плескатий, як пінське болото, але з суцільного каменю. Холодом і безнадійним спокоєм віяло звідти. І легше було б, якби не палала пожежа шипшинової квітки. Легше було б зустріти цей берег у темряві.

На березі, видно, теж згодилися б з цим. Тому що, побачивши далеке світло в морі, на березі заметушилася варта: білі, немов із неживого парцеляну зліплені — людці не людці, а так чортзна-що, гидота з могутніми м'язами під липкою шкірою, з великими, ніби в нічних лемурів, очима, але зате з черепами, в які чи вліз би хоч наперсток мозку.

Вони заслонили очі долонями, але світло міцніло, і тоді еони в паніці кинулися кудись углиб останнього материка.

На човні горлали пісню, а варта втікала, і це було схоже на те, немовби до берега, пінячи воду, неминуче, як доля, наближався піратський корабель. Це було, як за часів князя Вячка, коли триста хлопців на човнах завоювали і пограбували мало не весь захід балтійського узбережжя.

На березі лишився тільки один з лемурів, сліпий із золотими ключами на поясі, Великий Канцлер підземного царства, високий дідуган, лице якого давно нагадувало череп.

Човен із шерхотом виліз на пісок.

— Мир вам із духом свинячим, — сказав Виливаха.

Він би придумав і ще щось, але всі були скуті колодами, і вдіяти не можна було нічого… Лемури з'явилися знову, і це були інші лемури, зовсім без очей, з гладенькою шкірою на їх місці. В'язнів скували попарно — рука Виливахи була на руці дівчини — і вивели на берег. Варта робила це спритно, навіть навпомацки: вона звикла до темряви.

Вперше в житті Виливаха не скористався з такого вигідного становища, не стиснув дівочої руки. Вони наближалися до лемурів, дзвенячи кайданами.

— Мені страшно, — сказала вона, — у них такі слизькі руки.

Лемур-канцлер простягнув лапу, щоб обмацати, де чергові голови й записати їх у реєстр. І раптом Виливаха гаркнув на нього:

— Ти куди лапи тягнеш, кротовиння смердюче?! Ти що, не бачиш? Тут панянка.

І ляснув вільною рукою по лапі Канцлера.

— За гарячий камінь хапайся, а не за наших дівчат. Не для тебе!

— Чому? — знизав плечима Канцлер. — Саме для нас. Усі ви тут для нас, а потім для забуття… Ану, варто!

Лемури навпомацки пішли до Виливахи.

— Поставте його на коліна, — спокійно сказав Канцлер.

Сліпці наближалися, мацаючи руками повітря. Дівчина з жаху притиснулась до Гервасія. В'язні човна теж тиснулися до нього, щоб бути разом. А він з відчаєм дивився на невмолиме коло, яке все стискалось і стискалось.

І раптом він згадав, як не переносить найменшого тепла вічно холодна луска риби. А згадавши, зірвав з грудей яскраву, як жарина, квітку шипшини й почав водити нею довкола себе. Лемури наближались.

І ось завагався один… другий… третій. Четвертий раптом ступив крок назад… Почали відступати й інші. І тоді Виливаха зареготав:

— Що, вхопили, як сом гарячої каші?!. Куди йти, хамлюги?

І сам рушив на чолі колони крізь ворожі лави…

Їх привели до кімнати з голими стінами, приймальної кімнати Смерті. Тільки двоє дверей було в ній: ті, крізь які вони прийшли, і другі, куди вони повинні були піти й зникнути. Канцлер підійшов до вартівника біля других дверей і сказав йому:

— Передай, що в морі збунтувався човен Розпачу. Я звелів заарештувати Перевізника. Але ці бандити все одно горлають пісні, як п'яні, І лаються, як матроси, і, коли проходили крізь браму Жаху, навмисне почали пострілами опоганювати святе місце.

— То чому в них не відібрали гаківниці? — непорозуміло спитав вартівник.

— Ці гаківниці в нас можна відібрати тільки з життям, хлопче, — сказав Виливаха.

В'язнів залишили самих. Вони чекали годину, і другу, і третю, і напевне занепали б духом, якби не Гервасій. А той тільки головою хитав:

— І тут не краще, ніж на землі.

З рук людей раптово самі собою почали спадати ланцюги, і всі зрозуміли, що настав судний час. А потім у дверях з'явився вартівник і оголосив:

— Виливаха Гервасій, життя — тридцять три роки.

Гервасій підвівся з лави і обвів очима свою бунтівливу ватагу.

— Сміливіше, хлопці… Мені весело було з вами.

— Я з тобою, — сказала дівчина. — Мені страшно буде без тебе.

— Чого, дурненька?.. Облиш… Це недовго… На ось, візьми квітку, щоб не було так самотньо, коли підеш туди…

Він погладив її по голові й подумав одне тільки слово — «шкода». А потім підморгнув людям нахабним лівим оком і, беззбройний, без квітки, рушив у смертельну кімнату.

Кімната була висока, як костьол, і гострі склепіння губились у темряві, а за стрільчатими вікнами лежала вічна пітьма. І кімната була пуста — тільки стіл, та два стільці, та шахова дошка на столі.

Всі стіни були обтягнуті сірим запорошеним сукном. Прямо перед Виливахою, у дальній стіні, були низькі темні двері, найостанніші, що існували і в світі Пам’яті, і в світі Забуття. Усю цю стіну й двері засновувало павутиння. Як чорні блискучі промені, бігли в усі боки нитки завтовшки з руку. І, як потворне чорне сонце, сидів у центрі цих променів волохатий величезний павук із срібним хрестом на спині — Арахна, яка тче павутиння вічності.

За столом на одному із стільців сиділа й мовчала Смерть.

— Добрий вечір у хату, — сказав Виливаха.

— Ти що ж це, Гервасію? — сказала нарешті Смерть. — За всю мою доброту, за квітку, за останній ковток вина, який я дозволила тобі, ти збунтував човен Розпачу.

Виливасі раптом стало смішно.

— Ти на кшталт нашого великого Канцлера, — сказав він. — Здирає останню шкуру і ще вимагає, щоб йому за це кричали "дякую!» Начальство, видно, повсюди однакове.

— А ти що, не читав Еклезіаста? Що було, то буде, і нема нічого нового під сонцем.

— Мене він ніяк не цікавив. В мене не так багато було часу, щоб витрачати його на брехню.

— А збунтувати човен? А ганьбити Перевізника і Канцлера? А розігнати мою варту? А поганити браму Жаху?

— Ми — люди, — сказав Виливаха.

Смерть посміхнулась:

— Багато ти тепер встигнеш зі своїм людством… Ну, як тобі твоя сусідка? Бачиш, я навмисне не хотіла перешкодити тобі. Сама добиралась до місця.

У нахабних і веселих очах Виливахи раптом з'явилася зневага.

— Досі я думав, що знущатися може тільки життя. І це було єдиним виправданням того, що ти існуєш, Смерте.

— Бачиш, можу і я.

— Бачу. І тому згадую життя з іще більшою ніжністю… Годі, кажи, куди йти?

Смерть показала на двері за павутинням.

— Арахно, — покликала вона.

Павук поворухнувся й почав спускатися нижче.

— Вона вип'є з тебе життя і пам'ять. Не бійся, це скоро.

— Коли це я колись чогось боявся?.. Тільки… я б на твоїм місці обновив своє господарство. Павука лишив би для володарів, які смокчуть кров з народу і виступають за старовину. А для бідних людей зробив би молот і підвів би до нього лотком воду, як на млині. Їм скільки разів доводиться підставляти свою голову під обух… Ну, прощавай.

— Стривай, — сказала Смерть. — Ти й тепер хотів би жити? Знаючи, що тебе чекає? Отримавши маленьку відстрочку?