— Невже це ще живуть і земля й пісні? — неспокійно заворушився стерновий. — Невже?

— А що ти думаєш, померли? — спитав Гервасій.

— Мені було б легше, якби померли.

— Хто ти, щоб зичити таке страшне?

Сліпий опустив голову.

— Я Шолох, — сказав він. — Я продав Полоцьк київському Володимиру… Він був страшний чоловік, це червоне сонечко, цей святий вовк. І не апостолам він був рівня, а самому Сатанаїлу. Полоцький Рогволод був моїм господарем, два його сини росли разом зі мною, дочка, Рогнеда, була мені, як сестра. Володимир звинуватив їх, що вони хочуть вчинити змову з князем Ярополком, і підступив під мури… Вони б не взяли Полоцька, якби не я… Я зрадив. І Володимир убив Рогволода з синами, спалив місто, а Рогнеду примусив роззути його. І вона спершу повірила йому. А потім у нього було сто наложниць, а потім він, не сказавши їй, привіз жінкою продажну грекиню… І прийняв християнство. Християнству не вистачало тільки його… Рогнеда пішла в монастир і померла… Я завжди жадав її… А тепер на моїй голові попіл мого рідного міста.

І раптом він закричав:

— Це повинно було померти! Чому воно не померло? Воно законно йшло до смерті, і я раніше за інших зрозумів це! Чому воно не померло, ти, який жартує?! Чому?!

— Тому, що я жартую, — сказав Виливаха. — Тільки тому. Я люблю життя і жартую. І тому — скільки б ти не зраджував — воно живе.

Човен краяв густу, як вар, воду. А над човном, як вітрило, летіла пісня:

Тепер вторили Гервасію всі голоси в човні:

І Виливаха побачив, що з-під плісняви на очицях Перевізника викотились раптом сльози. Вони, видно, були дуже пекучі, бо спалили й знищили плісняву. І з-під неї з'явилися раптом очі, перелякані моторошною величчю цього іржавого моря.

Сині.

Крик пролетів над головами померлих.

— …Навіть тепер! — піп тряс скарлюченими пальцями, піднятими над головою. — Навіть у день гніву! Що ви співаєте, смердючі людці? Хто ж ви такі?! Грішники?! Єретики?!

— Ми святі, панотче, — сказав Виливаха. — Раз ми терпимо тебе і товстозаду наволоч, раз платимо життям і землею своєю — ми святі, панотче.

Він бридко вилаявся, і тут його погляд упав на сусіда з каторжної лави. І Гервасій відчув, як від несподіванки обірвалося серце.

Поруч з ним був прикутий не юнак, як він думав. Поруч з ним сиділа дівчина років сімнадцяти.

— Тьху, чортівня, — зніяковів Гервасій. — А ми тут лаємося, ніби в божій церкві.

— Байдуже, — опустила вона вії. — Зараз, може, й треба.

Виливаха дивився на неї широкими очима. Була вона вельми ж схожа на ту жінку, за якою він колись найбільше упадав. На єдину, яка не поставилась поблажливо до його благань.

Можливо, Виливасі потім і вдавалося усе так легко. Можливо, саме тому.

Він ніколи не думав, що доля поверне йому її. Найвродливішу, наймолодшу, найкращу за всіх тих, доступних, скромну…

…Суджену. Дану й повернуту тільки на один день.

І Виливаха зрозумів, який жарт учинила над ним Смерть, на що вона натякала, як непоправно принизила.

Тепер уже нічого не можна і не треба було починати. І в Гервасія вистачило розуму з самого початку відмовитися од участі у грі, в якій Смерть була котом, а він — дурним мишенятком.

— Лайтеся, якщо треба, — сказала дівчина. — Ви такий живий. Без вас було так самотньо. Я чекала човна аж три дні.

— Нічого не вдієш, — усміхнувся Виливаха. — Смерть ходила по мене.

Вона дивилася на яскраву квітку.

— Невже так встигла розцвісти шипшина?

— Там завжди цвіте шипшина.

— Мене зовуть Берізкою, — з довірою сказала вона.

— Язичниця?

— Так. Церква не встигла дістатися до наших боліт.

— Байдуже, — сказав він. — Он у кормі сидить з гулею на лобі істинний християнин. Ти — язичниця. Чи варто було зайвий раз вмокатись у воду, коли всім однакова доля… А мене звати Гервасієм.

— Ти занадто сміливий, Гервасію, — крикнув піп. — Погано дбала свята інквізиція, коли ти так розпустив язика.

— На землі я, звісно, помовчував, — сказав Виливаха. — І то не дуже. А тепер навіть сам папа не зробить з мене тієї смаженини.

Піп хотів було щось сказати, але його слова заглушив крик несамовитого жаху.

Над іржавим, мов запечена кров, морем з'явилася перша за весь довгий шлях жива істота.

Вона летіла, важко махаючи перепончатими крилами, як великий кажан, і то злітала вгору, то опускалася у воду під неймовірним тягарем, підвішеним до її ніг. Здалеку цей тягар здавався низкою сріблястих риб.

Коли істота підлетіла ближче — крила виявились рукавами чорної чернечої ряси, а риби — дев'ятьма голими жінками, що чіплялися за старечі ноги потвори.

Зі страшною ненавистю до колеги Перевізник сказав:

— Один з тих, кому не дано забуття.

Тепер потвора летіла вже зовсім близько від човна. Старий із божевільними очима, клиноподібною бородою і головою, схожою на огірок.

Як жадібний падлоїд, що часом ухопить для себе занадто велику здобич, як коршак, схоплений сомом, старий підлітав і падав, торкаючись кігтями води, підлітав і падав. А на його спині повз, добираючись до горла і стискаючи його, юнак із закривавленою скронею.

— Я знаю цього чоловіка, — сказав полочанин. — Він вирізав мало не все моє місто.

— Рятуйте мене, рятуйте! Я нещасний цар Іван! — долинуло згори.

— Доки він літатиме? — спитав хтось.

— Доти такі, як ти, не перестануть його хвалити, — сказав Перевізник.

— А хто ці жінки? — спитав Полочанин.

— Це його жінки… А той — його син.

Виливаха тільки руками розвів:

— Жінки?

— Так.

— То мені буде ще гірше. Щасливий, у нього було тільки дев'ять.

Перевізник глянув на нього з жалем:

— Ти їх труїв?

— Крий боже. Я їх любив.

Човен зареготав.

Все далі й далі від нього черкала ногами воду, і здіймалась, і знову падала чорна тінь.

— Так-так, — сказав Виливаха. — То ж бо, я дивлюся, у нього від такої роботи сідниця шилом. Співайте осанну, хлопці. Нас чекає тільки забуття.

— Страшно, — сказала Берізка.

— Ніч-чого страшного, — сказав Гервасій. — Мені так уже було. Бачив я сон. Нібито забув я своє ім'я. І неприємно мені так. Не згадаю ім'я — і все. І думаю: от чорт! В усіх є ім'я, а в мене нема. Як же так? А як спитають? Добре, як не спитають. А як спитають. А як, скажуть, хлопче, твоє ім’я?

Човен реготав. Виливаха дивився на всіх нахабними синіми очима, і невловима усмішка блукала на його хитрих, добре розщеплених самою матір'ю-природою вустах.

— Святі лиходії, — сказав Виливаха, — набожні бабії. Гей, братове, вам кажу. Чи ж Бог дав білорусові дзьоба, щоб він пищав?

— А для чого?

— Лущити горіхи та цілуватися… А ну, святі, давай Велику Молитву!

Іржаве море тремтіло гострими хисткими хвильками. І на хвилях летів до недалекого вже берега смерті човен Розпачу, і Перевізник дивився на Гервасія знову здобутими очима з ненавистю і страшною заздрістю.

А над човном Розпачу злітав голос Виливахи й гриміли, ніби підпираючи його, грубі веселі голоси.