— Може, і такий намір у Шернера. Але треба знати точно, якої дивізії ці солдати і куди прямують. Підповземо поближче. Може, щось толкове почуємо від них, може, хтось викине папірець, конверт чи дрібницю якусь, що за неї можна буде вхопитися, — запропонував Галка.

— Все це дитяча гра з конвертами. Ось повернеться сьогодні Август, і ми знову його пошлемо до дядька. Той скоріше взнає, — заперечив Латиш, а потім додав: — Я згоден. Як це по-російському? Махнемо по-пластунськи…

Вони поповзли між деревами до кущиків на пагорбі. Звідси було чути голоси солдатів, особливо обозників. Деякі грали на губних гармоніках.

Рух тривав зі сходу на захід кілька годин. Латиш і Галка вже збиралися йти із спостережного пункту, та колона автомашин раптом збочила з шосе і зупинилася.

— Це вони на обід… — сказав Галка. — Або ж провітритися між соснами. По той бік Риги ми не раз бачили таке.

— Що ж діяти? — запитав Латиш і сам відповів: —Негайно відповзаймо назад. Автомат тримай напоготові. В разі чого… Як це по-російському?

— Так само як і по-латиському чи українському: втрапили ми з тобою, мов курка в борщі — прошепотів Галка. — Повземо через болітце! — кивнув. — Сюди солдати не підуть.

Латиш і Галка поповзли до болота. Вся їхня увага — на німців. Вже подолали кроків десять. Мало. Солдати таки справді вирішили пошпацірувати в лісі. Деяких, певне, вабили гриби. Солдат — усюди солдат: йому завжди не вистачає їжі з кухні. І треба ж було отак близько підійти до шосе.

Галці не хотілося виказувати себе перед Латишем, що він злякався, тому хлопець подумки наказував собі: «Тримайся до кінця! Може, обійдеться — не побачать…»

Лаяв свою долю і Латиш. І свого напарника. Послухав Галку і… Як це по-російському? Мов телепні, підповзли так близько до шосе. І вони сунулися по траві, мов ті раки, опираючись на руки, які тримали автомат.

Минуло ще кілька напружених секунд. Латиш і Галка плюхнулись у воду. У болоті води по коліна. Та й цієї досить, щоб мокнути по саму шию.

На їхнє щастя — в болоті острівець, зарослий очеретом, лозою. Там і сховалися втікачі від очей німецьких солдатів. А ті побродили по лісу, а потім подалися до машин. Колона рушила далі.

— Ось і… Як це по-російському?

— Побанилися, — уточнив Галка.

— І ще й з березовими віничками! — додав Латиш. Вдалині пролунали автоматні постріли.

— Коли вони вгомоняться, прокляті, — вилаявся Галка. — Кого ганяють? Чи від безділля?..

— Аби-то від безділля, — тяжко зітхнув Латиш. — Може, наші на них натрапили? Однак стріляють по той бік шосе, — прислухався.

— Може, на когось і натрапили… — сумним голосом промовив Галка. — Ні, там щось серйозне. Постріли гримлять, немов на фронті. Й гранати вибухають. Чи не якась партизанська група веде бій, а може…

Галка прикусив губу, ледь не назвавши ім'я Тайди. Товста щока Латиша почала нервово пересмикуватися.

— У нас відомості про дислокацію піхоти. Та й мокрі ми. як це по-російському?..

— Як хлющі, — підказав Галка. — Підемо і негайно передамо в Центр про свої спостереження. Та й оця стрілянина — ніж у серце.

— І ще треба квапитися, бо може прийти Август з цінними вістями, — сказав Галка.

— А я думав, ти не віриш, що Август повернеться, — полегшено зітхнув Латиш.

— Чому не вірю? Племінникові червоного стрільця?..

— Короп утратив віру. Командир теж. А я думаю, Август очікує вагомих даних.

— Так. З порожніми руками нема чого приходити! Вони ще подивилися на шосе, по якому мчали автомашини, погуркуючи то натужно, то рівно. А на узбіччі торохтіли й поскрипували колеса обозу.

— Пішли! — сказав Латиш, подивившись добрими зеленкуватими очима на Галку. — Ти весь тремтиш.

— Зуб на зуб не попадає, — додав Галка. — Холодно!

— А може, то нерви?

— Що нерви, коли сьогодні сімнадцяте жовтня! Температура повітря шість градусів, а в болотній воді близьке нуля… Краще було б полоснути по солдатах з автоматів — і ходу…

— Що ти!.. Ми Тайди ще не знайшли. Ми повинні зустрітися з Августом! — заперечив Латиш. — А ти б своїми пострілами як це… виказав себе перед німцями. Мало нам ще отої стрілянини? — зупинився він і ще прислухався до бою. що вирував по той бік шосе.

Латиш, дивлячись у вічі радистові, притулив до його чола свою велику, зашкарублу, мов кора на дубі, долоню і в острахом промовив:

— Та ти весь гориш!..

— То в тебе рука холодна. Не думай про мене. Розкажи краще про Тайду. Наш Юхан просто закохався в неї.

— Хе-хе, — мрійно посміхнувся Латиш. — Тайду я люблю! — додав рішуче. — Кажу тобі про це, як вірному другові.

— Палдес! — подякував латиською мовою Галка. — Я виправдаю твоє довір'я, Артур! — назвав чи не вперше товариша по імені.

— Все почалося не одразу. Хіба я думав, що закохаюся у свого бійця, та ще й молодшого на десять років! Та ще й з моєю зовнішністю м'ясника та мукомела, як назвали мене Кудрявий і красень Юхан. Удавав, що до неї байдужий, навіть гримав, коли не ладилося в роботі. А сердитим я взагалі буваю рідко.

— Коли сердишся, то надуваються у тебе щоки і наші хлопці тоді всміхаються, мовляв, у бас-трубу дме Латиш.

— Так, так, — підкидав правою рукою уявні крем'яхи. — І Тайда теж усміхалася, а потім казала: «Буде зроблено, товаришу командир!» Та по моїх очах розшифрувала мою душу і дізналася, що я люблю її. Скажу тобі: так оцінювати душу людини чоловіки не можуть. Це — покликання жінок. Їх би у контррозвідку…

— Або зовсім не чіпати в час війни, не брати до армії, — зауважив Галка.

— Я тисячу разів думав саме так, боячись за Тайду. Вона ж потрапила в розвідвідділ 2-го Прибалтійського з Кірова, куди була евакуйована з Риги. Й училася б там, поблизу Уралу. Так напросилася на моє щастя, бо я її зустрів у житті, і на моє нещастя, бо можу втратити тут…

Вони зупинилися, щоб послухати, чи не точиться бій за шосе. Там погримували постріли. Латиш вийняв кишенькового годинника і сказав:

— Від перших автоматних черг до цієї миті минуло півгодини… Мабуть, межа кеті билися з групою партизанів. Як гадаєш?

— Може… — непевно відповів Галка, цокочучи зубами.

— Треба махнути в розвідку на той бік шосе! Як ризиковано залишатися на місці приземлення!

— Недарма ж Центр спроваджує нас звідси! — зітхнув Галка.

Над деревами загуркотів мотор уже знайомої марки літака. Латиш ще вийняв годинника.

— П'ятнадцять хвилин на п'яту. А по розкладу ти мав виходити о четвертій дня?

— Так. Нехай літає, паразит!..

— Всього доводилося чути, а такого — ніколи…

— І не почув би, якби сам не знайшов червоний парашутик з підсилювачем.

— Лабі. Це добре, що натрапили. Тепер ти можеш маневрувати, — Латиш знову затримав погляд на радистові: — У тебе почервоніли очі. Як це по-російському?..

— Як у братика-кролика, сказав би наш Кудрявий! — посміхнувся Галка.

— Ти захворів! — приклав долоню до лоба товариша Латиш. — Тримайся!..

— Куди ж діватися бідному парашутистові? І ніде голову прихилити ані пораненому, ані хворому! Та й усі пілюлі й порошки у Тайди! — Галка з іронією засміявся, постукавши рукою по кобурі пістолета, що тримався ще на ремінцеві. — У разі безвиході доведеться проковтнути «пілюлю» з пістолета…

— Не говори. Як це по-російському?.. Юринду! Тяжко нести автомат? Я понесу…

— Ні, нехай висить. Я спираюся руками на нього, і мені легше… — відповів Галка.

— Скоро вже база. Кріпись. Тримайся. Думай про щось гарне: про свою дівчину. Ти повинен дійти до неї переможцем. Ти заслужив справжнього життя після війни! Вже залишилося набагато менше, ніж ми пройшли туди і сюди з сорок першого року! Кріпись! — підбадьорював Латиш товариша, а в самого на серці було невимовно тоскно.

— Спочинемо. Важко дихати, — признався Галка.

Обидва зупинилися. Дмухнув вітерець, і прямо на них посипалося, перевертаючись, жовте листя з високого осокора. Серце обгортав сум і в Галки, і в Латиша.