Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.

— Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… — говорив Кудрявий, загинаючи пальці. — Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!

— Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! — підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. — Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов'ян! — Він помітив на обличчі в Галки здивування. — Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».

— Даєш ти! — засміявся Кудрявий. — Одужай спершу.

— Був би гусячий жир, рани б давно зажили…

— Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! — з сумом констатував Кудрявий.

— Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? — заклопотався Галка.

— Облиш. Гуска — це фантазія. Добре, що є пеніцилін, — сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: — А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..

— Згадав про Петра, і серце забилося, — відповів Галка. — Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.

— Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, — кивнув головою Олексій Петрович. — Зайдете ще на цих днях?

— Не знаємо, — прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.

— Значить, у відрядження… — сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. — Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість — насамперед.

— Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! — сказав Кудрявий і потис руку пораненому. — О, сили в руках набирається…

— Підведуся. І теж махну туди з хлопцями інженер-полковника Старинова, на зло і велику шкоду гітлерівцям. Це вже точно! — запевнив Олексій Петрович. — Ідіть до Петі.

Лейтенант Петро лежав у палаті другого поверху біля вікна. Обличчя знекровлене, у променях весняного сонця воно було зжовклим, мов кленовий лист, що, відживши своє, ліг на землю. Джерело життя і символ життя — сонце, а Петро на смерть схожий.

— Я так вас чекав. Боявся… — ледве прошепотів Петро, не договоривши.

— Заскочили до Альоші, — виправдовувався Кудрявий.

— Ми з ним перемовляємося через сестричку, — сказав, безнадійно всміхнувшись, Петро. — Як там у вас? Розказуйте.

— Дали нам новий маршрут, — загадково мовив Кудрявий, щоб не було зрозуміло іншим, котрі лежали в палаті.

— А мене ось так підкосив клятий власовець! Учора були Короп і Орел. Виявляється, на руках цього зрадника кров і наших Вані й Сокола? Не маю змоги тепер підвестися. Я б знайшов того Кротова і на краю світу. А будь ти, перевертню, тричі проклятий! Підсік мене під самий корінь. Мої останні при житті слова — прокляття всім пристосуванцям, які стають зрадниками у тяжкий для Вітчизни час.

Кудрявий нахилився і поклав руку на чоло Петрові.

— Якщо життя — вогонь, то він у мене дотліває. Це я відчуваю. Скажете Савичу, нехай напише моїй мамі, що був поранений тяжко у бою з німецькими фашистами…

— Савича нема: У відрядженні. Напише Іван Сергійович! Я передам твою просьбу, — пообіцяв Галка.

— Спасибі! — ледь чутно прошепотів Петро і пробував звестися на лікті.

Кудрявий і Галка кинулися йому допомогти. Зводився Петро, скрегочучи зубами. То він напружував уже останні сили, яких у нього, як і в кожного, не бездонний колодязь. Раптом очі у Петра неначе змістилися, стали невиразними, і він став вигукувати:

— Куди ти стріляєш? У кого стріляєш? Хлопці! Тут зрада!.. Ідіть у ліс! Зі мною вже все!.. Ще мить — і я пристрелюся. О!.. Ну й шарф у тебе, піжон з Ліговського бульвару! О!.. Який шарф! Райдуга…

— Заспокойся, Петю.

— Ти розбуркав усю палату… — втішали як могли пораненого й хворого Галка і Кудрявий.

Та марно. Свідомість, глузд уже покинули Петра. Життя його дотлівало. Мабуть, оцей спалах останній. Десь вихопився з глибини душі вітерець, дмухнув на жаринки, і вони, взялися вогоньком.

— Мамо! Дай мені яблуко! Червоне! — зненацька прошепотів Петро, напружуючи зусилля.

Свого, Петрового, голосу у нього вже не було. Він простяг уперед руку, розтулив пальці, щоб узяти, навіть схопити яблуко. Та рука зненацька впала на простирадло, судорожно здригнулася, а пальці затіпалися, мов по них пробіг електричний струм, а потім зігнутими заклякли, ніби Петя схопив жадане яблуко. А на устах усмішка — перемога! А обличчя зжовкле, як кленовий лист, що ліг на землю, розпрощавшись з гілочкою, з життям, щоб продовжити існування клену і новому поколінню листя.

— Лікаря сюди! — гукнув Кудрявий.

Він ще не помітив, що Петро вже не дихав. А Галка по-своєму «розшифрував» оцю трагічну мить:

— Відстукав наш Петя «ес-ка» — сигнал «кінець сеансу» і в сигналі тому — згадка про рідну матір і яблуко.

Прийшли лікар і сестра, втупили погляди на мертвого.

— Таки ви встигли. Він так ждав вас, так ждав! — сказав лікар, стуляючи Петрові повіки.

Кудрявий і Галка дивилися один на одного нерозуміючими очима. Обох їх потрясли останні секунди життя Петра, коли той навіть у безпам'ятстві хотів зупинити того, хто стріляв у нього, і звертався до своїх, щоб пішли подалі з того лугу й виконали завдання командування. Ось чим жила ця людина до смертельного часу свого. І ще отим яблуком. Можливо, то був найдавніший епізод, який могла зафіксувати Петрова пам'ять. Хлопчика манила мати яблуком, і він топав до неї ніжками і таки схопив червонобоке яблуко як найвищу мрію свою. Можливо, то була перша у його житті перемога. А переможці завжди горді й усміхаються. Особливо у дитинстві, коли ще не розуміють біди, горя людського, коли світ поки що бачать прекрасним, мов яблуко, на червонястому боці якого віддзеркалюють промені сонця.

Над естонським берегом Чудського озера літак намагався обминути прожектори, що обмацували небо. Здалося, це не промені, а розпечені вогнем мечі, здатні геть вигорнути з неба літак.

Поблизу спалахували у місячному мареві сизі клубочки: то вибухали снаряди. «Дуглас» тремтів, немов наляканий, набирав висоту, а потім падав, розкидаючи нас по салону.

— І це з твоєї рідної землі отак плюють фріци! — гукнув, пересилюючи гуркіт моторів, Кудрявий, звернувшись до Орла.

— От біси-анцихристи! Ще зіб'ють на відзнаку першого квітня! — відповів Орел.

— За кілька хвилин настане вже друге квітня, — заспокоював Короп.

Старший лейтенант Леонід мовчав. У літаку він уперше і тому пильно придивлявся у напівпітьмі до облич товаришів, заглядав через ілюмінатор униз.

Я тримався за край відкидної лави, на якій сидів, щоб не впасти, бо літак віражував.

Коли зону вогню минули, мені подумалося, що на цій землі, можлива, працює зараз група майора Савича.