У серпні й вересні підрозділи 67-ї армії раз у раз вимагали поповнення, бо їм доводилося вести наступальні бої, щоб захопити Синявино і висоти поблизу, щоб звести нанівець плани німців штурмувати Ленінград, нарешті, щоб не дати німцям відтягти звідси дивізії на інші ділянки німецько-радянського фронту, зокрема на Україну, де відбувалася вже битва за Дніпро, за плацдарми на правому березі великої слов'янської ріки.

Та була у командування Ленінградського фронту ще одна причина вести активні дії з «коридора», здобутого минулої зими. Штаб генерал-полковника Говорова прагнув змусити повірити командуючих 18-ю армією генерала Ліндемана і групою військ «Норд» фельдмаршала Кюхлера, що радянськими військами вже промацується міцність глибоко-ешелонованої оборони у напрямку залізничних станцій Ульяновка і Тосно на Октябрській магістралі, куди й спрямуються головні стріли удару ленінградських військ. Та ще Тосно було більмом на оці у ленінградців, бо звідти німці вдень і вночі обстрілювали місто гарматами калібру 240 міліметрів.

Поповнення із запасного стрілецького полку терміново прибуло на передову. Діставшись до окопів, солдати стали чекати на команду: «В атаку!» Командування 30-го гвардійського корпусу, до складу якого входила їхня дивізія, будь-що цього дня прагнуло здобути Синявино. До сигналу залишалися хвилини. Солдати виливали воду з чобіт, перевзувалися, оджимали на колінах штанів і на ліктях гімнастерок воду, бо вже довелося не лише йти, ай повзти до траншей переднього краю.

— Ці болота, братішки, господь бог робив уже в суботу, за годину до півночі. Танкам тут не розвернутися. Вся надія на піхоту! — мовив задумливим голосом мічман Непран, прикурюючи у якогось солдата.

— Не те, що на Україні. Там цілі танкові армії. І в кожній по три танкових корпуси. А тут на фронті лише окремі танкові бригади. А в цьому полку, мабуть, і зовсім танків нема, — з жалем промовив старший сержант Мамонько.

— Думаєш, там легше? — запитав Охріменко. — По кілька тисяч танків під Бєлгородом сходилися броня на броню. Бачив кінохроніку? Степ, уся земля в огні. Води нема з чого напитися. А тут… — вилив грязюку з чобіт.

— Теж мені невидаль — води нема!.. Мічман Непран і без повітря може животіти!

В цю мить за спинами в солдатів ударили гаубиці, за-фуркали «катюші», завили міномети. Над головами засвистіли снаряди і міни, що понеслися на ворожі укріплення і траншеї. Від командира роти надійшло повідомлення, що артпідготовка буде чверть години.

— Зате на нашому фронті артилерії багато. Сам командуючий фронтом генерал-лейтенант артилерії… — сказав Овчаренко.

— Віднедавна Говоров уже генерал-полковник! — уточнив старший сержант Мамонько, здригаючись і притискуючись до брусованої стінки окопу, що ще вчора був німецьким. — А ваш дружок десь зараз за тридев'ять земель від фронту «покльовує» собі, як курка пшоно, морзянку на своїй рації…

— Чого ж не попросився поїхати й собі?.. — запитав Овчаренко. — Ти ж тямиш у шифруванні. Це вже від мене й Охріменка там користі, як з козла молока…

— Скрізь гарно, де нас нема! — відловів Охріменко.

— Мамонька ще б і не взяли! — розсудливо мовив мічман Неп ран.

— Чому це не взяли б? — подивився Мамонько на мічмана, як на свого ворога.

— Тебе заздрість розпирає навіть до танкістів, до тих автоматників, що на броні сидять, до парашутистів. Побував би на їхньому місці!..

Мамонько не відповів, хоча й хотів сказати, що гіршого становища у солдатів, у якому перебували зараз вони, не буває на війні. Це вже поріг до пекла! Почали відповідати і німецькі батареї. Ось снаряд садонув поблизу у самий окоп, засипавши грязюкою відділення мічмана Непрана. Мамонько так і лежав засипаний. Тяжко зітхнув, проклинаючи капітана Кротова. Аби не гнів Кротова, служив би Мамонько в штабі окремої частини. І почесна служба там, і безпечна.

Надто ревнивим виявився Кротов. Велике там діло — Мамонько притискував на березі озерця, що на Карельському перешийку, телефоністочку, пухкеньку, з щічками, мов яблука, прислану служити з Іванова. Ліленька запаморочила голову не лише каштанові. А чим гірший Мамонько від Кротова? Тільки тим, що званням менше? А так Мамонько — хоч куди! Чуб русявий, як хвиля на карельському озерці в час бурі, підтягнутий, у хромових, як і у капітана, чоботях. А очі…

Якраз він і Ліля стояли біля великого каменя над озерцем. Дивилися у воду, на яку надала тінь від скелі. І Ліля сказала, що очі в нього такі, як ця вода… Мамонько хотів був запитати, чи подібне говорить вона і капітану. Та змовчав. Нащо? її припухлі уста ніби просили поцілунку. Мамонько не забарився. «А як дізнається капітан?..» — прошепотіла Ліля. «Не дізнається, якщо не скажеш». — «Не скажу». — «Що й треба було довести!» Штабіст Мамонько і без «кодової» таблиці одразу «розшифрував» душу Лілі. Обгорнувши її стан, притискував до скелі. А за крок убік — вода. Та Ліля й не збиралася пручатися. «Не бійся, — шепотів. — Капітан, сама ж знаєш, поїхав у місто…»

«А капітан раптом повернувся!» — мов грім з цього ясного липневого неба прогримів голос Кротова. Мамонька ніби шпигонуло електричним струмом. Миттю випустив з обіймів Лілю, обернувся і побачив свого суперника з чотирма зірочками на погонах і з перекошеним від болю і жаху обличчям. Більше нічого не сказав Кротов. Не знаходив слів, хоча ті слова розпирали йому груди. Дихав Кротов тяжко, як засапаний кінь. Капітан вихопив пістолет з кобури. Отетеріла дівчина. А Мамонько опустився на коліна: «Не вбивайте! Вона сама до мене… Сама! Клянусь…».

Зараз Мамоньку ніяково за оті слова. Треба було б з Презирством поглянути на капітана й сказати: «Стріляй, якщо хочеш потрапити під трибунал через цю шлюшку!» Ото було б по-чоловічому! Однак такі думки приходять, на жаль, з часом і ще й на віддалі. Багато є людей розумних заднім числом.

Тож у хвилину, коли Кротов вихопив пістолет, упав на коліна й молив: «Ми ж були ніби друзями! Я ж тобі подарував «Пауль Буре!» Не вбивай! Вік пам'ятатиму доброту твою. Віддячу…» Ліля ще стояла, ніби приголомшена, а потім побігла геть. Нарешті голос у Кротова прорізався: «Смієш говорити про дружбу?..» Кротов сховав пістолет. На душі у Мамонька відлягло. «Простіть, товаришу капітан!»— нахиливши голову. І подумки говорив: «Аби не списав на фронт. Аби не списав!..»

Та оця молитва не допомогла. Егоїст Кротов не простив і списав старшого сержанта Мамонька у запасний полк. «Ось тобі!» — з люттю думав Мамонько, почувши таку звістку в штабі. А Кротов сказав насмішкуватим голосом, ніби почув думку старшого сержанта: «Незамінимих людей у нас нема». І всі «подяки» по службі, чаювання з капітаном Кротовим і намір Мамонька прослужити в штабі до кінця війни виявилися марними. І все через ту Лілю і ревнивого, як Отелло, Кротова. Знайшов де ревністю хизуватися — на війні. А самому вже тридцять, на п'ять років старший від Мамонька.

Відтоді капітан Кротов став найлютішим ворогом у старшого сержанта Мамонька. І якби волею долі Кротов опинився в окопі з Мамоньком віч-на-віч, останній би не втратив миті, щоб пустити ревнивцю кулю в потилицю чи в спину. Хлопці з окремої частини писали, що капітан Кротов таки одружився на Лілі. Кому війна, а кому ще й жіночка під боком у фінському будиночку. У капітана і маленька квартирка в будиночку, і особиста землянка в чотири накати, де не страшна навіть бомба. Спробував би той Кротов у синявинських окопах!..

«Отак би прикинутися, що вбитий. Нехай підіймаються в атаку всі інші. А я хочу з капітаном Кротовим розрахуватися. Тільки б вийти з цього пекла! Чому не пішов до військового училища ще в сорок другому? Сказали, що двадцять чотири роки — переросток для першого курсу!.. А насправді нащо мені оте училище, коли й у частині можна жити і служити до самого кінця війни та ще з капітаном, з яким душа в душу…» Мамонько подарував капітанові навіть срібний годинник «Пауль Буре», що його виміняв за двісті грамів хліба на міському ринку. Зекономив оті двісті грамів — і маєш годинничок! За їжу в Ленінграді озолотитися можна!