— Але я нізащо не стану співачкою, — обурилася вона.

— Що, не зможеш?

— Зможу.

— Чому ж кажеш: ні?

Алька на мить замовкла. Потім сказала зовсім невинно:

— Відчепись. Просто я не люблю музики.

Алік глянув на Іона, Іон — на Робіка. Робік заклопотано похитав головою.

— Нам усім здається, — озвався він тихо, — що це неправда.

Алька стиснула губи й відвернулася. Іону стало жаль її.

— Кожен має право не любити чогось, — сказав він. — Або принаймні твердити, що не любить.

Вона кивнула на знак подяки, тільки чомусь не Іонові, а найближчій пальмі, що розпушилася, ніби хвіст якогось зеленого страуса.

— А мені порадили, — гордо мовив Алік, — щоб я насамперед розвивав свої поетичні здібності. Застерегли, що тут немає гарантій, адже таке мистецтво. Але ще є квантова геометрія. Там, правда, менше роботи, ніж в поезії, але все одно… щось для мене та залишилося.

І він розсміявся невідомо чому — може, з радості, що переповнювала його? А тоді раптом спохмурнів.

— Я хочу їсти, — признався він.

— Так, — докинув Робік. — Одинадцята нуль п'ять. Час другого сніданку.

— Оце ідея! — в один голос вигукнули всі троє.

Снідали на березі басейну, сидячи в летючих шезлонгах. Сніданок, як завжди, був екстра-класу. «Розвідник» виявився таким само блискучим кухарем, як і космонавтом, садівником, натуралістом і так далі, і тому подібне.

— Оце сніданок, — розімлів Алік.

— Чудовий! — погодилася Алька.

Іон тільки угукнув, бо мав повен рот їжі.

Шезлонги м'яко погойдувалися над барвистими квітниками. Маленька хмарина заступила Стартову вежу.

Над садом уп'яте цього ранку йшов дощ. Звідкись линула музика.

Після дощу сонце почало припікати — наближався полудень. Знову настала пора тиші й неробства, яку можна було витримати хвилин дві-три, не більше. Адже рівно через три хвилини Алька сказала таке, що й сама здивувалася.

— Я визнаю, — почала вона, — що на «Розвіднику» справді все транс-і супергалактичний клас. Проте я гадала, тут буде цікавіше.

— Що-о? Таж «Розвідник»… — обурився Іон.

— Знаю, — перервала Алька. — «Розвідник» — явище світового масштабу.

— Обожнюю «Розвідника», — надто лірично зітхнув Алік.

— Скажи нам, Робіку, — суворо мовила Алька, — чого не може «Розвідник»?

— Того, що і я, — усміхнувся Робік.

— Тобто?

— Він не може придумати себе.

— Сподіваюся. А крім того?

— Все може.

Алька тицьнула вказівним пальцем в Іона. Це було як жест публічного осуду.

— Отже, все, — мовила вона грізно. — «Розвідник» може зробити і робить все. Що ж зостається нам? Нічого? Чи не замало?

Запала тиша.

Іон зрозумів: Алька слушно каже. По суті їхні розваги були заздалегідь передбаченим і навіть запланованим канікулярним байдикуванням. А це стомлювало і часом навіть дратувало. Поки Алька не назвала речі своїми іменами, Іон приховував своє невдоволення від самого себе. Алька ж виявилася сміливішою. А може, й чеснішою.

«Я злякався, — думав він. — Не міг навіть сам собі зізнатися, що для мене… для на с… немає тут роботи. Звісно, це найкрасивіше місце у Всесвіті. Можна без кінця дивитися на цю красу, навіть закохатися в неї і… що з того? Що далі?»

— Ми ж на канікулах, — непевно мовив Іон, щоб якось врятувати хороший настрій.

Проте Алька не визнавала ніяких викрутів.

— Хай так. Ці канікули незвичайні. «Розвідник» — перше чудо світу, і на ньому, певне, ще є чимало цікавого. А от щодо нас… того, що зосталося на нашу долю… то я думала… тут буде трохи цікавіше.

— Це правда, — суворо мовив Алік.

— Я теж, — сказав насамкінець Іон, — я теж думав, що тут буде набагато цікавіше.

Робік вдав, ніби взагалі нічого не чув. Тут можна було б закинути Іону й близнюкам, мовляв, у їхніх головах сталася космічна плутанина. Однак усе було не так просто.

Правда, мільярди дітей заздрили щасливцям, котрі проводили канікули на «Розвіднику», точнісінько як мільярди дорослих заздрили їхнім батькам, що мали честь належати до екіпажу «Ропера». Це була здорова і зрозуміла заздрість. Адже на «Розвіднику» робилися останні розрахунки й підготовчі дослідження для польоту «Землі» до сузір'я Центавра. Чого можна ще бажати?

Про «Розвідника» і його роботу вже багато місяців говорилося і слухалося в університетах і на стадіонах, під поверхнею Нептуна і в підводних портах Венери, в пустелях Марса і в кристалічних джунглях Меркурія.

Тому від першого дня, коли стало відомо, що їхні батьки розпочнуть роботу в екіпажі «Розвідника», Іон і близнюки мріяли — ні, марили про те, як було б чудово, коли б вони самі висадились на його поверхню, коли б особисто опинилися на найславнішій із усіх механопланет.

Було б перебільшенням, коли б ми сказали, що вже тоді світилася вся сонячна система. Щоправда, тисячі штучних супутників і сонць, десятки тисяч станцій і космічних вузлів, сотні колоній механопланет світилися, мов одна величезна комета. Тільки за Нептуном вогні пригасали, і далі йшла тільки плутонська траса. Нептун був кінцевою станцією всіх космотуристичних маршрутів, як-от: «Через вісім планет», «Через тридцять супутників» чи, нарешті, «Меркурій — Нептун». На Плутоні люди працювали, але не селилися, — забагато урану, лічильників Гейгера, надто висока радіоактивність. Ще світилися супутники Плутона, супутники цих супутників, їхні траси і станції. А далі? Далі простирався океан порожнечі, тиші й пітьми. І саме в цьому океані самотньо летів Перший Розвідник людства, яке вирішило осідлати сузір'я Центавра — Перший Розвідник Нової Ери. Тому з віддалі тисяч мільйонів кілометрів усім дітям здавалося, що немає нічого кращого за канікули на «Першому Розвіднику».

На жаль, так тільки здавалося. На місці виявилося, що тут не так уже й гарно та нечувано, не так уже й галактично цікаво, як кожен із них мріяв: Іон на рідному Сатурні, близнюки на рідній Землі.. У дорослих все було інакше. Вони вилітали на надшвидкісних космольотах далеко за межі секторів Десятої Тисячі, провадили найвідповідальніші дослідження в сонячній системі. Їм же — Іону та близнюкам-випадало нудитися на «Розвіднику», де для них не було ніякої, ніякісінької самостійної корисної роботи. Як відомо, «Розвідник» усе робив сам: від астро-фізико-хімічних вимірювань до… салату з лимонів. Та ще поруч цей найчуйніший опікун, ідеал у штучній шкірі — Робік. Тож Іону й близнюкам нічого було робити.

Якби «Ропер» не летів за межі сонячної системи виконувати своє героїчне завдання, це були б найкращі канікули у Всесвіті. Особливо для Іона, який народився на Сатурні і вперше в житті побачив таке диво техніки. Якби ця незвичайна механопланета лишалася «вдома», Іон та близнюки на багато місяців мали б що згадувати й розповідати товаришам.

Отже, їм бракувало подвигів. На «Розвіднику» було надто добре, дуже тихо і зручно.

Шезлонги й далі злегка колисалися над квітковими клумбами, коли це невеличка хмарина знову заступила сонце, і над садом майнула чергова срібна хвиля дощу.»

Іон підвів голову і глянув на Альку. Її щоки пашіли від сонця. «Яка вона гарна!» — подумав він. А вголос промовив:

— Може, щось станеться…

Робік так і сів.

— Нічого не може статися.

— Чому?

— На «Ропері» нічого не може статися. Цілковита гарантія безпеки.

— Вибач, — сказала Алька, — але кожному відомо, що навіть найнадійніша система безпеки не дає стопроцентної гарантії.

— Так, — неохоче погодився Робік. — Однак «Розвідник» дає максимум можливої безпеки у порівнянні з усіма іншими штучними планетами, взятими разом.

— У порівнянні, — зауважила Алька. — Ти ж сам кажеш: у порівнянні. А не взагалі.

У Робіка щось дивно замерехтіло в очах.

— Робіку! — здивовано скрикнув Іон.

— Що?

— Ти сердишся?