— Не знищувати. Прийнято.
В коридорі показалося кілька невеликих куль із сотнями найрізноманітніших механічних кінцівок — це були звичайнісінькі ремонтні роботи.
Дві кулі вкотилися до Центрального Залу й почали лагодити багатоспіральну котушку та монтувати стіну, яку розібрав Робік. Дві інші блискавично розблокували вхід, розрізавши за п'ять секунд грубу паралюмінієву балку на десять частин.
Алік і Алька мовчки глянули одне на одного, потім швидко обнялися. Їхні очі сяяли щастям. В цей час до Залу вбіг Іон. Він був страшенно блідий.
— «Розвіднику»! Лікаря, програму бойових дій, — голосно наказав Іон. — Час!
— Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.
— Устигнемо! — вигукнув Алік.
— Іоне, що з тобою? — крикнула Алька, помітивши, що хлопець похитнувся.
Він упав би, якби Алька не підтримала його. Іонова ліва долоня почорніла від закипілої крові та опіків.
— «Розвіднику», лікаря! — повторив Алік.
— Наказ прийнято.
З третього входу, який використовувався головним чином для перевезення механізмів, безшумно висунувся великий білий куб Механолікаря.
— Болить? — спитала Алька. — Що сталося, Іоне?
Іон підійшов до Механолікаря, всунув у отвір апарата поранену долоню — і вже за хвильку усміхнувся.
— Ух, — полегшено зітхнув він, — перестало нарешті боліти.
Потім сором'язливо усміхнувся.
— Довелося підкласти руку під стрічку транспортера. Мусив це зробити. Якби рука не заболіла по-справжньому, я нізащо не крикнув би так, і Робік не вибіг би звідси. Хтозна, вдалося б нам тоді захопити Зал чи ні.
— Дякую, — сказав Механолікар.
Іон витяг руку з апарата і здивовано глянув на неї.
Вперше в житті його лікував Механолікар. Це ж чудово! Біль відразу вгамувався, рани загоїлися, вся долоня покрилася плівкою штучної захисної тканини, ніби найтоншою рукавичкою.
— Дякую, — сказав Іон, і Механолікар безшумно щез у третьому вході.
— Коли ти все зрозумів? — запитала Алька брата. Алік на мить задумався.
— Тоді, — відповів він, — коли згадав, як Робік сказав на прощання: «Поки я з вами…»
— І ми теж, — здивувалася Алька.
Іон взяв їх під руки.
— Прошу вас! Постарайтеся його зрозуміти, — благально усміхнувся він. — Адже роботи-охоронці насамперед повинні охороняти людину від небезпеки. Робіку доручили піклуватися про нас. Він не хотів, щоб ми наражалися на небезпеку.
— Але ж, Іоне, — усміхнувся Алік. — Ми все розуміємо. Нам дали небезпечне завдання. Не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І добре, що вони так не думають.
Алька трохи легковажно знизала плечима.
— Любий Іоне! — мовила вона. — Найлогічніший людський розум ні в чому не звинуватив би Робіка. Бо який конструктор міг передбачити всю цю безглузду ситуацію? Повинні ж, зрештою, траплятися такі випадки, коли ми, люди, ще були б потрібні?
— П'ятнадцять хвилин, — нагадав «Розвідник».
— Досить гадати, — сказав Іон. — Роз'їжджаймося по своїх постах.
— У мене пропозиція, — мовила Алька.
— Яка?
— Через хвилину після нашого старту повернути Робікові його повноваження. Коли ми перебуватимемо поза «Розвідником», Робік думатиме тільки про те, як допомогти нам повернутися. Гадаю, що моя пропозиція цілком логічна, — скромно закінчила вона.
— Я згоден, — сказав Алік.
— Я теж, — кивнув Іон, вдячно дивлячись на Альку.
Алік радісно потер руки.
— Чудово, — сказав він. — Не буду сам. А взагалі…
— А взагалі… вже досить! — перебив його Іон. — По місцях!
— Знаєте що? — згадав Алік. — Я недавно бачив кілька відеофільмів варварських часів. Замість того, щоб побажати успіху, люди казали: «Ні пуху ні пера!». Отож: ні пуху ні пера! — вигукнув він, стрибаючи на стрічку транспортера, який тієї ж миті виніс його із Залу.
— Він дуже несерйозний, — зітхнула Алька.
— А я дуже люблю його, — зізнався Іон.
Алька несподівано усміхнулася легкою, лагідною усмішкою:
— А я ще дужче.
До старту бойового космольота «Розвідника» зосталося шістдесят секунд.
— Одна хвилина, — нагадав «Розвідник». І почав відлічувати секунди:
— П'ятдесят дев'ять, п'ятдесят вісім, п'ятдесят сім…
Алька з Іоном уже сиділи на своїх місцях. Іон за пультом пілота, Алька — за пультом стрільця.
Щойно «Розвідник» виклав план дій, перелік координат і часових даних. Автомати космольота знали все це давно. Проте існувала й така можливість, що Чорна Ріка порушить нормальну роботу автоматів, заблокує їхні радіо- і радарні щупальця. Тому Іон з Алькою вивчили основні дані напам'ять. Тоді пошепки перевірили одне одного.
Щойно Алік передав їм останній привіт перед стартом. Вони почули його тихий голос:
— Сестричко! Іоне, приятелю милий! Тримайтеся. І взагалі…
Це «взагалі» прозвучало так, що… Але не варто про це.
Хто любить привселюдно виказувати свої почуття?
— Тридцять один, тридцять, двадцять дев'ять, — рахував «Розвідник».
А на екранах перед ними летіло в безмовну порожнечу космосу громаддя Чорної Ріки. «Розвідник» мчав паралельно і трохи вище неї, ніби птах над кам'яною лавиною.
А через тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім, двадцять сім секунд в цей потік величезних кам'яних брил, що летіли крізь Всесвіт, повинен був увійти бойовий космоліт «Ропера».
Екіпаж: Іон Согго (пілот) і Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання відоме. Час виконання: сорок хвилин.
— Увага! — почувся голос «Розвідника». — Десять, дев'ять, вісім…
Алька й Іон ледь ворухнулися.
— Сім, шість, п'ять…
«Що так шумить у вухах?»— подумала Алька.
«Що це шумить?» — подумав Іон.
І тут Іон почув поруч себе тихе Альчине зітхання. Він не сказав жодного слова, тільки подумав: «Яка вона хороша!»
— Три, два, один… — гримів голос «Розвідника», і нарешті: — Старт!
Від «Розвідника», що виблискував зеленим світлом, відокремився невеликий бойовий космоліт типу КБ-803 — так розпочалася славнозвісна битва «Розвідника» з Чорною Рікою.
Алік, що спостерігав старт на контрольному екрані, глибоко зітхнув. Космоліт взяв курс просто на Чорну Ріку і на повній швидкості спікірував на неї, ніби збирався розбитися об кам'яне громаддя.
Алік знав, що це не так, що курс за секунду зміниться. Проте він полегшено зітхнув, коли космоліт, описавши велику дугу, став наближатися до Ріки під дедалі гострішим кутом.
— Чудово! — вигукнув він.
Дарма, що цей маневр виконали автомати — і автомати часом заслуговують на похвалу.
Алік спокійно сидів у своєму кріслі. Поки що КБ-803 не зустрів тих перешкод, які обеззброїли «Альфу» і «Бету». Алік навіть трохи пожалкував — було б цікавіше, якби… І враз сам собі дорікнув за дурні думки. Кінець кінцем ставка надто висока, щоб жалкувати за «геройством».
— Дякую! — сказав Робік.
Хвилина вже минула, і він повернувся до своїх обов'язків.
Робік стояв на порозі прицільної кабіни й ніяково дивився на Аліка.
— «Розвідник», — мовив він несміло, — передав усю вашу розмову про мене. Ще раз дякую.
Алік якнайщиріше усміхнувся.
— Любий мій Робіку! — сказав він і підморгнув йому. — З точки зору закладеної в тобі програми, ти показав себе, як і личить сатурнійцю, з найкращого боку. Ти захищав нас від небезпеки.
— Ти дуже тактовний, — відповів Робік.
— Але ж я цілком щиро! — закричав Алік.
— Сподіваюся, — полегшено зітхнув Робік і вмостився зручніше в кріслі поряд.
— Отже… — почав він.
— … все це вже позаду, — докінчив Алік.
— Саме так! — усміхнувся Робік.
Обидва мовчки втупилися в екран. Бо тепер уже «Розвідник», різко збільшивши швидкість, пішов уперед. Настав час зайняти бойову позицію. Інструкція була дуже проста: зайнявши позицію РАММ 192, 041, 42… (і далі ще сорок вісім букв і цифр, які визначали заплановане положення «Розвідника»), розпочати позитронне бомбардування Чорної Ріки на глибину… (ще вісім цифр) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих і п'ятсот сорока тисячних секунди, — починаючи від моменту подання команди: «Вогонь!».
