Я запропонував Еміґдіо сісти в маленькій вітальні, і коли він вибрав пружинний диван, бідолаха, відчуваючи, що тоне, щосили намагався знайти щось, за що можна було б зачепитися в повітрі; але, втративши всяку надію, він зібрався з силами і, коли піднявся на ноги, сказав:

–Що за чортівня! Цей Карлос не може прийти до тями, а тут ще й зараз! Не дивно, що він сміявся на вулиці з того, що збирається мене відлупцювати. І тебе теж? Ну, якщо ці люди такі ж дияволи, то що ти думаєш про те, що вони зробили зі мною сьогодні?

Карлос вийшов з кімнати, скориставшись цією щасливою нагодою, і ми обидва змогли посміятися від душі.

–Що, Еміґдіо! сказав він нашому відвідувачеві, – сідай у це крісло, яке не має пастки. Це необхідно, щоб ви тримали повідець.

Так, – відповів Еміґдіо, підозріло сідаючи, наче боявся чергової невдачі.

–Що вони тобі зробили? -він засміявся більше, ніж Карлос запитав.

–Ти бачив? Я збирався не казати їм.

–Але чому? наполягав непримиренний Карлос, обіймаючи його за плечі, – скажи нам.

Еміґдіо нарешті розлютився, і ми ледве змогли його заспокоїти. Кілька келихів вина і кілька сигар затвердили наше перемир'я. Щодо вина, то наш земляк зауважив, що помаранчеве вино з Буги було кращим, а зелене анісете з розпродажу в Папорріні – гіршим. Сигари з Амбалеми здалися йому гіршими за ті, які він носив у кишенях, набиті сушеним банановим листям і ароматизовані подрібненим листям інжиру та апельсина.

Через два дні наш Телемах був пристойно одягнений і доглянутий майстром Іларіоном; і хоча модний одяг робив його незручним, а нові черевики робили його схожим на свічник, він був змушений, підбурюваний марнославством і Чарльзом, піти на те, що він називав мученицькою смертю.

Оселившись у будинку, де ми жили, він розважав нас після обіду, розповідаючи господиням про пригоди своєї подорожі і висловлюючи свою думку про все, що привертало вашу увагу в місті. На вулиці все було інакше, бо ми були змушені кинути його напризволяще, тобто на поталу веселій зухвалості шорників і лоточників, які, щойно побачивши його, бігли в облогу, щоб запропонувати йому чоконтянські стільці, арретранки, замарро, брекети і тисячу дрібничок.

На щастя, Еміґдіо вже закінчив усі свої покупки, коли дізнався, що донька господині будинку, легка, безтурботна, сміхотлива дівчина, вмирає за ним.

Чарльз, не зупиняючись на барах, зумів переконати його, що Мікаеліна досі зневажала залицяння всіх відвідувачів ресторану; але диявол, який не спить, змусив Еміґдіо здивувати дитину та його кохану одного вечора в їдальні, коли вони думали, що негідник спить, бо була десята година, година, коли він зазвичай спав третім сном, – звичка, яку він виправдовував тим, що завжди прокидався рано, навіть якщо тремтів від холоду.

Коли Еміґдіо побачив те, що побачив, і почув те, що почув, а він, заради свого і нашого спокою, нічого не бачив і не чув, він думав лише про те, щоб прискорити свій марш.

Оскільки він не мав до мене жодних претензій, він довірився мені в ніч перед поїздкою, розповівши мені, серед іншого, багато чого, що його обтяжувало:

У Боготі немає леді: це все… кокетки на семи підборах. Коли ця зробила це, чого ти очікував? Я навіть боюся, що не зможу з нею попрощатися. Немає нічого схожого на дівчат нашого краю, тут немає нічого, крім небезпеки. Бачиш Карлоса: він труп, лягає спати об одинадцятій вечора, і він ще більш задоволений собою, ніж будь-коли. Нехай так і буде; я повідомлю дона Чомо, щоб він посипав його попелом. Я захоплююся тим, що ти думаєш лише про навчання.

Тож Еміґдіо пішов, а з ним і розваги Карлоса та Мікаеліни.

Таким, коротко кажучи, був шановний і доброзичливий друг, якого я збирався відвідати.

Очікуючи побачити його зсередини будинку, я поступився місцем і почув, як він кричить на мене, перестрибуючи через паркан у двір:

–Нарешті, дурню! Я вже думала, що ти покинув мене чекати на тебе. Сідай, я йду. І він почав мити закривавлені руки в канаві на подвір'ї.

–Що ви робили? -запитав я його після наших привітань.

–Оскільки сьогодні день забою, а батько рано встав, щоб піти на вигін, я роздавала чорним пайки, що є рутинною роботою, але зараз я не зайнята. Моя мати дуже хоче вас побачити; я скажу їй, що ви тут. Хто знає, чи вдасться нам витягнути дівчат на вулицю, бо вони з кожним днем стають все більш замкнутими.

–Чото! крикнув він, і незабаром з'явився напівоголений маленький чорнявий чоловічок з симпатичними кишмишами і сухою, вкритою шрамами рукою.

–Відведи коня до каное і почисти мені щавелеве коріння.

І, звернувшись до мене, помітивши мого коня, додав:

–Каррізо з ретинто!

–Як у того хлопця так зламалася рука? -запитав я.

–Вони такі грубі, такі грубі! Він годиться тільки для того, щоб доглядати за кіньми.

Незабаром почали подавати обід, а я з донною Андреа, матір'ю Еміґдіо, яка ледь не залишила свою хустку без бахроми, протягом чверті години розмовляли наодинці.

Еміґдіо пішов одягнути білий піджак, щоб сісти за стіл; але спочатку він представив нам чорношкіру жінку, прикрашену пастушою накидкою з хусткою, з гарно вишитим рушником, що звисав з однієї з її рук.

Їдальня слугувала нам їдальнею, обстановка якої зводилася до старих диванів з коров'ячої шкіри, кількох вівтарних образів із зображенням святих з Кіто, розвішаних високо на не дуже білих стінах, і двох маленьких столиків, прикрашених вазами з фруктами і гіпсовими папугами.

По правді кажучи, в обіді не було ніякої пишноти, але мати і сестри Еміґдіо знали, як його влаштувати. Суп з коржів, приправлений свіжою зеленню з городу, смажені подорожники, м'ясний фарш і пончики з кукурудзяного борошна, чудовий місцевий шоколад, кам'яний сир, молочний хліб і вода, яку подавали у великих старих срібних глечиках, не залишали бажати нічого кращого.

Коли ми обідали, я побачив, як одна з дівчат зазирнула у напіввідчинені двері; її миле личко, освітлене чорними, як шамбімбе, очима, свідчило про те, що те, що вона приховує, має бути дуже гармонійним з тим, що вона показує.

Я попрощався з пані Андреа об одинадцятій годині, бо ми вирішили поїхати до дона Ігнасіо на вигони, де він виступав на родео, і скористатися поїздкою, щоб скупатися в Амаїме.

Еміґдіо скинув куртку, замінивши її на нитяну руану, зняв чоботи-шкарпетки і взув стоптані еспадрільї, застебнув білі колготки з волохатої козячої шкіри, надів великий капелюх суази з білим перкалевим накриттям і сів на щасливчика, зав'язавши перед тим очі хусткою. Коли лоша згорнулося клубком і сховало хвіст між ногами, вершник крикнув йому: "Ти їдеш зі своєю хитрістю!" – і тут же випустив два дзвінкі батоги з пальміранового ламантина, яким він орудував. Отже, після двох-трьох корково, які навіть не змогли зрушити з місця пана в його чокотановому сідлі, я скочив на коня, і ми рушили.

Коли ми дісталися місця проведення родео, віддаленого від будинку більш ніж на півліги, мій супутник, скориставшись першою-ліпшою рівниною, щоб розвернутися і почухати коня, вступив зі мною в розмову, схожу на перетягування каната. Він виклав усе, що знав про матримоніальні претензії Карлоса, з яким він відновив дружбу відтоді, як вони знову зустрілися в Кауці.

–Що скажеш? -зрештою запитав він мене.

Я хитро ухилився від відповіді, а він продовжував:

–Який сенс заперечувати? Чарльз – роботящий хлопець: якщо він переконався, що не може бути садівником, поки не відкладе вбік рукавички й парасольку, то мусить зробити все як слід. Він все ще насміхається з мене за те, що я в'язав ласо, робив паркан і смажив мула; але він повинен робити те ж саме, інакше збанкрутує. Хіба ви його не бачили?

–Ні.

–Думаєш, він не ходить на річку купатися, коли припікає сонце, і якщо йому не осідлають коня, то він не поїде, бо не хоче засмагати і бруднити руки? А в усьому іншому він справжній джентльмен, це точно: не минуло й восьми днів, як він витягнув мене зі скрутного становища, позичивши двісті патаконів, які мені були потрібні для купівлі телиць. Він знає, що не викидає їх на вітер; але це те, що ви називаєте служінням вчасно. Щодо його одруження… Я вам скажу одне, якщо ви запропонуєте не обпектися.