Ще одна куля розтрощила лобове скло.

Мора зігнулася, друзки скла посипалися на панель приладів, обстріляли її обличчя. Авто некеровано понесло вперед. Вона глянула вгору й побачила попереду ліхтарний стовп. Зіткнення не уникнути. Мора заплющила очі за мить до того, як спрацювала подушка безпеки. Її відкинуло на сидіння.

Ошелешена, вона повільно розплющила очі. Верещав її клаксон. Не замовкнув навіть тоді, як вона скотилася зі здутої подушки, поштовхом відчинила двері й викотилася на асфальт.

Похитуючись, Мора підвелася; у вухах дзвеніло від ревіння клаксона. Їй вдалося сховатися за найближчим авто на стоянці. Хоча ноги й не слухалися, вона змусила себе рухатися вперед під прикриттям автомобілів, а тоді раптом зупинилася.

Перед нею була велика відкрита ділянка.

Вона впала на коліна за колесом, визирнула з-за бампера. І відчула, як холоне кров, побачивши темну фігуру, невтомну, наче машина — вона вийшла з тіней і рушила до розбитого «Лексуса». Зупинилася в калюжі світла від ліхтаря.

Мора побачила відблиск світлого волосся, зібраного у хвіст.

Стрілець відчинила пасажирські двері, нахилилася всередину, дивлячись на тіло Балларда. Раптом вигулькнула знову, закрутила головою, прочісуючи поглядом стоянку.

Мора знову сховалася за колесом. У скронях стукотіла кров, вона панічно ковтала повітря. Подивилася на відкриту ділянку, яскраво освітлену черговим ліхтарем. За нею, через дорогу, було видно яскраво-червону вивіску медичного центру «Швидка допомога». Треба всього лиш подолати цю ділянку й перебігти через Олбані-стрит. Ревіння її клаксона вже мало привернути увагу персоналу лікарні.

«Так близько. Порятунок так близько».

Серце калатало, вона перекотилася на пальці ніг. Боялася рушати з місця, боялася лишитися. Повільно подалася вперед, визирнула з-за колеса.

Чорні черевики вже стояли по той бік автомобіля.

«Біжи».

Мора кинулася вперед, на відкрите місце. Жодних оманливих рухів на думці, жодних ухилянь — лише панічний біг. Попереду сяяла вивіска «Швидка допомога». «Я зможу, — думала вона, — я зможу…»

Куля вдарила її в плече, перекинула вперед, розпластала на асфальті. Мора спробувала підвестися, але ліва рука не слухалася. «Що з рукою? — думала вона. — Чому вона не ворушиться?» Стогнучи, вона перекотилася на спину й побачила над головою світло ліхтаря.

У полі зору з’явилося обличчя Кармен Баллард.

— Я вже раз убила тебе, — сказала Кармен. — Тепер доведеться це повторити.

— Будь ласка. Ми з Ріком… ми ніколи…

— Він був не твій. — Кармен підняла пістолет. Чорне дуло дивилося на Мору. — Бісова шльондра.

Її рука напружилася, готова натиснути на спусковий гачок.

Раптово втрутився інший голос, чоловічий.

— Кинути зброю!

Кармен здивовано кліпнула. Повернула голову.

У кількох ярдах, цілячись у неї, стояв охоронець лікарні.

— Ви мене чули? — гавкнув він. — Кидайте!

Рука Кармен затремтіла. Вона опустила очі на Мору, тоді знову подивилася на охоронця. Її лють та прагнення помсти змагалися з усвідомленням наслідків.

— Ми не були коханцями, — мовила Мора. Голос був такий слабкий, що вона сумнівалася, що Кармен її чує за вищанням клаксона вдалині. — І вони теж не були.

— Брешеш. — Кармен знову зосередилася на ній. — Ти не краща за неї. Він через неї пішов. Від мене пішов.

— Анна не винна…

— Ні, винна. А тепер винна ти.

Вона не зводила з Мори очей навіть тоді, як поряд завищав, зупиняючись, автомобіль. Навіть тоді як новий голос загорлав:

— Офіцере Баллард! Кидайте зброю!

«Ріццолі».

Кармен ще раз глянула вбік, розраховуючи, зважуючи свої шанси. Тепер на неї було націлено два пістолети. Вона програла. Байдуже, що вона обере, її життя скінчено. Коли Кармен знову перевела очі на неї, Мора побачила в цих очах прийняте рішення. І дивилася, як вона випростує руки, прицілюється у неї, спрямовує дуло для останнього вдару. Дивилася, як Кармен міцніше перехоплює пістолет, готуючись зробити смертельний постріл.

Постріл шокував Мору. Кармен смикнулася набік, заточилася. Упала.

Мора почула гупання кроків, крещендо сирен. І знайомий голос:

— Боже мій. Док!

Вона побачила над собою Ріццолі. Вуличне світло запульсувало. Довкола неї збиралися тіні — привиди, що вітали її у своєму світі.

Вона дивилася з іншого боку. Як пацієнтка, не як лікар — дивилася на мерехтіння вогнів на стелі, поки її везли коридором, поки медсестра в чепчику стурбовано схилялася над нею. Колеса зарипіли, медсестра із зусиллям проштовхнула каталку в подвійні двері, до операційної. Тепер нагорі було інше світло — різке, засліплююче. Як у залі для розтинів.

Мора заплющила очі. Поки операційні сестри переносили її на стіл, вона думала про Анну, про те, як вона лежала оголена під такими ж лампами, а її тіло розрізали, щоб у нього могли зазирнути чужинці. Вона відчувала, як дух Анни дивиться на неї згори, так само, як сама Мора колись дивилася на Анну. «Сестро моя, — думала вона, поки пентобарбітал розходився її кров’ю, поки світло згасало. — Чи ти чекаєш на мене?»

Утім, опритомнівши, вона побачила не Анну. Поруч була Джейн Ріццолі. Сонячне світло проходило крізь нещільно зачинені жалюзі, кидало яскраві смуги на її обличчя, коли вона схилилася до Мори.

— Привіт, док.

— Привіт, — прошепотіла Мора.

— Як почуваєтеся?

— Не дуже. Рука…

Мора скривилася.

— Схоже, час для ліків.

Ріццолі натиснула на кнопку виклику медсестри.

— Дякую. Дякую вам за все.

Вони замовкли — прийшла медсестра, увела дозу морфіну в крапельницю. Тиша тривала, й коли вона пішла, а ліки почали діяти.

Мора тихо мовила:

— Рік…

— Мені дуже прикро. Ви знаєте, він…

«Знаю». Вона зморгнула сльози.

— У нас так нічого й не було.

— Вона б вам не дозволила. Подряпини на вашому авто — то все через нього. Щоб ви трималися подалі від її чоловіка. Потрощені віконниці, мертва пташка в поштовій скриньці, усе те, що Анна приписувала Касселю, — гадаю, то Кармен намагалася залякати Анну і змусити її поїхати з міста. Залишити її чоловіка в спокої.

— Але тоді Анна повернулася до Бостона.

Ріццолі кивнула.

— Повернулася, бо дізналася, що має сестру.

«Мене».

— Тож Кармен стає відомо, що дівчина знову в місті, — продовжила детектив. — Пам’ятаєте, Анна лишила повідомлення на автовідповідачі Ріка? Дочка його почула й розповіла матері. І Кармен втратила останню надію на примирення. Інша жінка знову вторглася на її територію. У її родину.

Мора згадала слова Кармен: «Він був не твій».

— Чарлз Кассель сказав мені дещо, про кохання, — мовила Ріццолі. — Про те, що кохання ніколи не відпускає попри все. Звучить майже романтично, правда? Поки нас не розлучить смерть. А тоді згадуєш, скільки людей було вбито через те, що їхні коханці не хотіли їх відпускати, не здавалися.

Морфін уже розійшовся тілом Мори. Вона заплющила очі, вітаючи його обійми.

— Як ви дізналися? — мляво запитала вона. — Чому подумали про Кармен?

— «Чорний пазур». Треба було одразу розслідувати цей доказ — кулю. Але мене збили зі шляху Ленки. Звір.

— Мене теж, — прошепотіла Мора. Вона відчувала, як морфін присипляє її. — Здається, я готова, Джейн. До відповіді.

— Якої відповіді?

— Амальтея. Я мушу знати.

— Чи вона ваша мати?

— Так.

— Навіть якщо це так, це нічого не значить. Сама лиш біологія. Що ви отримаєте з цього знання?

— Правду, — зітхнула Мора. — Принаймні я знатиму правду.

«Правда, — думала Ріццолі, йдучи до свого авто. — Люди нечасто хочуть її чути. Чи ж не краще триматися за найтендітнішу надію на те, що ти — не рідня чудовиськам?» Але Мора хотіла фактів, і Ріццолі знала, що вони будуть брутальні. Пошукова команда вже знайшла на вкритому лісом схилі закопані рештки двох жінок, недалеко від місця, де Звір тримав Метті Первіс. Скільки ще вагітних відчули на собі жахи цього ящика? Скільки їх прокидалося в темряві і з криком билося в ці непробивні стіни? Скільки їх розуміло, як і Метті, який страшний на них чекає кінець, коли їхню користь як живих інкубаторів буде вичерпано?