Бонні зникла, але Ріццолі чула ритмічну музику для вправ і гупання ніг нагорі. Займається. «Мені теж треба буде відновити форму, — подумала Ріццолі. — Але від рожевого спандексу я категорично відмовляюся».

Вона рушила далі коридором, шукаючи кабінет Ван Ґейтса. Спочатку зазирнула до просторої вітальні з білим роялем, білим килимом та білими меблями. Біла кімната, рожева кімната. Що далі? Пройшла повз черговий портрет Бонні, цього разу зображеної в образі грецької богині, — біла сукня, крізь прозору тканину видно соски. Господи, та цим людям місце у Вегасі.

Нарешті детектив дійшла до кабінету.

— Містере Ван Ґейтс?

Чоловік за столом із вишневого дерева відірвав погляд від паперів, і Ріццолі побачила водянисті блакитні очі, лице, що розпливлося й пом’якшало від віку, волосся кольору… який же то був колір? Десь між жовтим і помаранчевим. Ясна річ, не навмисно — невдале фарбування.

— Детектив Ріццолі? — запитав він, глянув на її живіт, і не зміг відвести очей, наче ніколи раніше не бачив вагітного копа.

«Зі мною говори, а не з черевом». Вона підійшла до столу, потиснула йому руку. Помітила, що його голова всіяна зрадницькими жмутками трансплантату і тонке волосся пробивається з нього в останній відчайдушній спробі відстояти свою мужність. Ось що отримуєш, коли береш собі статусну дружину.

— Сідайте, сідайте, — мовив Ван Ґейтс.

Детектив опустилася в гладеньке шкіряне крісло. Оглянула кімнату й помітила, що її декор радикально відрізняється від усього решти в домі. Традиційний юридичний стиль — темне дерево та шкіра. Червонуваті дерев’яні полиці заповнені юридичними журналами й підручниками. Ані натяку на рожевий колір. Очевидно, тут було його царство, зона без Бонні.

— Я насправді не знаю, чим можу вам допомогти, детективе. Усиновлення, про яке ви запитуєте, відбулося сорок років тому.

— Не така вже й прадавня історія.

Юрист засміявся.

— Сумніваюся, що ви тоді вже народилися.

Це що, докір? Він хоче сказати, що вона надто юна, щоб турбувати його такими запитаннями?

— Ви не пам’ятаєте людей, які стосувалися справи?

— Просто хочу сказати, що це було давно. Я тоді щойно випустився з юридичної школи. Знімав мебльований офіс, не мав секретаря. Сам відповідав на дзвінки. Брався за все, що мені траплялося — розлучення, усиновлення, пияцтво за кермом. Усе, що допомогло б оплачувати рахунки.

— І у вас, звісно ж, збереглися документи з тих старих справ.

— Вони в архіві.

— Де саме?

— «Файл Сейф» у Квінсі. Але перш ніж продовжити, мушу вам сказати, що сторони цієї конкретної справи наголосили на повній приватності. Біологічна мати не хотіла розкривати свого імені. Ці записи було запечатано багато років тому.

— Це розслідування вбивства, містере Ван Ґейтс. Одна із двох усиновлених загинула.

— Так, я знаю. Але не можу збагнути, як це стосується її вдочеріння сорок років тому. Як це пов’язано з розслідуванням?

— Чому Анна Леоні вам телефонувала?

Ван Ґейтс збентежився. Нічого з того, що було сказано згодом, уже не могло перекрити його початкової реакції, цього заскоченого виразу обличчя.

— Перепрошую?

— За день до того, як Анну Леоні вбили, вона телефонувала до вашого офісу зі свого номера в готелі «Тремонт», ми щойно отримали дані з її телефону. Розмова тривала тридцять сім хвилин. Ви ж мали про щось говорити протягом цих тридцяти семи хвилин, не змусили ж бідолашну жінку чекати на лінії весь цей час.

Юрист мовчав.

— Містере Ван Ґейтс?

— Ця… ця розмова була конфіденційна.

— Міс Леоні була вашою клієнткою? Ви виставили їй рахунок?

— Ні, але…

— Отже, ви не маєте зобов’язань юриста перед клієнтом.

— Але я зв’язаний конфіденційністю іншого клієнта.

— Біологічної матері.

— Ну, вона була моєю клієнткою. І віддала дітей за однієї умови: що її ім’я ніколи не буде розкрито.

— Це було сорок років тому. Вона могла й передумати.

— Я нічого про це не знаю. Не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи вона досі жива.

— Це тому Анна вам телефонувала? Питала про матір?

Ван Ґейтс відкинувся на спинку крісла.

— Усиновлених часто цікавить їхнє походження. Дехто з них стає одержимий цією темою, тому вони починають полювати на документи. Укладають тисячі доларів і чимало зусиль у пошуки матерів, які не хочуть, щоб їх знаходили. А якщо їх і знаходять, це дуже нечасто має той казковий кінець, на який люди сподіваються. Вона теж цього шукала, детективе. Казкового кінця. Іноді їм краще просто забути про все й жити далі своїм життям.

Ріццолі подумала про своє дитинство, свою родину. Вона завжди знала, хто вона така. Достатньо було погляду на батьків та дідусів з бабусями, щоб побачити в їхніх обличчях свою кров. Вона була однією з них, аж до самої ДНК, і байдуже, наскільки родичі могли її бісити чи бентежити, вона знала, що вони всі рідні.

А от Мора Айлс ніколи не бачила себе в бабусиних очах. Чи йдучи вулицею, вона розглядала чужі обличчя в пошуках натяку на власні риси? Чи шукала знайомий вигин вуст чи схил носа? Ріццолі добре розуміла голод за знанням про своє походження. Бажання знати, що ти не окремий патичок, а гілка глибоко вкоріненого дерева.

Вона подивилася в очі Ван Ґейтсу.

— Хто справжня мати Анни Леоні?

Він тільки головою похитав.

— Ще раз вам скажу. Це не стосується вашого…

— Це мені вирішувати. Назвіть ім’я.

— Для чого? Щоб ви порушили спокійне життя жінки, яка, можливо, не хоче нагадувань про помилки своєї юності? Як це стосується вбивства?

Ріццолі схилилася ближче, поклала долоні на стіл. Агресивно втрутилася в його приватну власність. Милі солоденькі Бонні такого не роблять, а от дівчата-копи з Ревере цілком на це здатні.

— Можемо видати повістку на ваші документи, або ж я можу попросити ввічливо.

Мить вони просто дивилися одне на одного. Тоді юрист, капітулюючи, зітхнув.

— Гаразд, я не хочу більше через це проходити. Просто назву ім’я, домовились? Матір звали Амальтея Ленк. Їй було двадцять чотири, і їй дуже потрібні були гроші.

Ріццолі насупилася.

— Ви кажете, що їй заплатили за те, що вона віддала своїх дітей?

— Ну…

— Скільки?

— Солідну суму. Достатню, щоб почати життя спочатку.

— Скільки?

Ван Ґейтс кліпнув.

— Двадцять тисяч доларів кожне.

— За кожне немовля?

— Дві щасливі родини отримали дітей. Вона отримала гроші. Повірте, нині усиновителі платять значно більше. Ви знаєте, як зараз важко всиновити здорове біле немовля? Їх просто бракує. Питання попиту та пропозиції, от і все.

Ріццолі відсторонилася, нажахана тим, що жінка може продати своїх дітей за тверду й холодну готівку.

— Це все, що я вам можу сказати, — мовив юрист. — Якщо хочете дізнатися більше, то, може, вам, копам, варто обмінятися інформацією. Щоб не марнувати час.

Ця заява спантеличила Ріццолі. Тоді вона згадала слова, сказані Ван Ґейтсом трохи раніше: «Я не хочу більше через це проходити».

— Хто ще розпитував про цю жінку? — спитала вона.

— Ви всі поводитеся однаково. Приходите, погрожуєте зіпсувати мені життя, якщо я з вами не співпрацюватиму…

— То був інший коп?

— Так.

— Хто?

— Не пам’ятаю. То було кілька місяців тому, певно, я викинув його ім’я з голови.

— Для чого йому було це знати?

— Бо вона його намовила. Вони разом приходили.

— З ним приходила Анна Леоні?

— Він робив це для неї, робив їй послугу. — Ван Ґейтс пирхнув. — Копи нам усім мають робити послуги.

— Кажете, кілька місяців тому? Вони разом приходили до вас?

— Я саме це щойно сказав.

— І ви сказали їй ім’я матері?

— Так.

— То чому Анна Леоні телефонувала вам минулого тижня, якщо вже знала материне ім’я?

— Бо побачила якесь фото у «Бостон Ґлоуб». Жінку, дуже схожу на неї.

— Доктора Мору Айлс.

Він кивнув.

— Міс Леоні прямо мене запитала, і я їй відповів.