— Прийшла поліція, докторе Кассель.

— Дякую.

— Мені лишитися?

— Ні, Поле, можеш іти.

Ріццолі з Фростом увійшли до кімнати, Пол зачинив за ними двері. Там було так темно, що вони ледве бачили чоловіка, який сидів за роялем. Тож музика була жива, не запис. Вікна затуляли важкі гардини, що пропускали хіба що слабкий промінь денного світла. Кассель простягнув руку до лампи, увімкнув її. Хоч яке тьмяне, світло під абажуром із японського рисового паперу змусило його скривитися. На роялі поряд із ним стояла склянка чогось, схожого на віскі. Він був неголений, очі налиті кров’ю: обличчя не холоднокровної ділової акули, а чоловіка, надто засмученого, щоб переживати про свій вигляд. І навіть так це обличчя було вражаюче красивим, а погляд настільки пильним, що немовби пропалював Ріццолі мозок. Кассель був молодшим, ніж той магнат, який поставав у її уяві — йому ще не було п’ятдесяти. Достатньо молодий, аби вірити у свою непереможність.

— Докторе Кассель, я детектив Ріццолі, поліція Бостона. Це — детектив Фрост. Ви розумієте, чому ми тут?

— Бо він вас на мене напустив, чи не так?

— Хто?

— Той детектив Баллард. Клятий пітбуль.

Кассель потягнувся до віскі. Судячи з його вигляду, це була не перша склянка за день.

— Перш ніж ви повірите у все, що він скаже, я вам дещо розповім про детектива Балларда. Цей чоловік — справжнє, висококласне мудило.

І він одним ковтком спорожнив склянку.

Ріццолі подумала про Анну Леоні, її набрякле, заплющене око, синці на щоці. «Гадаю, ми знаємо, хто тут насправді мудило».

Чоловік поставив порожню склянку на місце.

— Розкажіть, як це сталося, — мовив він. — Я маю знати.

— У нас є до вас запитання, докторе Кассель.

— Спочатку розкажіть, як це сталося.

«Ось чому він згодився зустрітися з нами, — подумала вона. — Хоче інформації. Хоче знати, чи багато нам відомо».

— Я так розумію, був постріл у голову, — вів далі він. — І її знайшли в автомобілі?

— Саме так.

— Це я вже прочитав у «Бостон Ґлоуб». Яку зброю було використано? Який калібр кулі?

— Ви знаєте, що я не можу цього розповісти.

— Це сталося в Бруклайні? Якого біса вона там забула?

— Цього я теж не можу сказати.

— Не можете сказати мені? — Він подивився на неї. — Чи просто не знаєте?

— Ми не знаємо.

— Хтось був із нею, коли це сталося?

— Інших жертв немає.

— То кого ви підозрюєте? Окрім мене?

— Ми прийшли, щоб ставити питання вам, докторе Кассель.

Він хитко підвівся, пішов до шафи. Дістав пляшку віскі, налив собі ще. Підкреслено не запропонував випити своїм гостям.

— Чому б мені не відповісти на те одне питання, заради якого ви прийшли, — сказав він, вмощуючись назад на стілець біля рояля. — Ні, я не вбивав її. Навіть не бачив уже кілька місяців.

— Коли ви востаннє бачили міс Леоні? — запитав Фрост.

— Здається, десь у березні. Проїхав повз її будинок після обіду. Вона діставала пошту зі скриньки.

— Це було вже після того, як суд заборонив вам наближатися до неї?

— Я навіть із авто не виходив, зрозуміло? І не говорив до неї. Вона побачила мене й пішла до будинку, без жодного слова.

— То який був сенс такого візиту? — спитала Ріццолі. — Залякування?

— Ні.

— А що тоді?

— Я просто хотів її побачити, от і все. Я скучив за нею. Я досі… — Доктор замовк, відкашлявся. — Я досі за нею скучаю.

«Тепер він скаже, що кохав її».

— Я її кохав, — сказав він. — Для чого мені їй шкодити?

Наче вони ніколи не чули цього від інших чоловіків.

— Та й як би я зміг? Я не знав, де вона. Після останнього переїзду я не міг її знайти.

— Але ж намагалися?

— Намагався.

— Ви знали, що вона живе в Мені? — запитав Фрост.

Пауза. Доктор помовчав, насупившись.

— Де саме в Мені?

— У містечку під назвою Фокс Гарбор.

— Ні, цього я не знав. Припускав, що вона десь у Бостоні.

— Докторе Кассель, — мовила Ріццолі. — Де ви були ввечері минулого четверга?

— Тут, удома.

— Усю ніч?

— Від п’ятої вечора. Збирався в подорож.

— Хтось може підтвердити, що ви були тут?

— Ні. Пол узяв вихідний. Визнаю, алібі в мене немає. Тут був тільки я, наодинці з моїм роялем. — Він ударив по клавішах, видобувши з них дисонансний акорд. — Вилетів наступного ранку. Якщо хочете перевірити — «Нортвест Ейрлайнз».

— Перевіримо.

— Квитки було зарезервовано ще шість тижнів тому. Я вже розпланував усі зустрічі.

— Ваш асистент так нам і сказав.

— Невже? Бо так воно й було.

— У вас є зброя? — запитала Ріццолі.

Кассель завмер, уп’явся в неї темними очима.

— Ви справді думаєте, що це зробив я?

— Можете відповісти на запитання?

— Ні, у мене немає зброї. Ані пістолета, ані рушниці, ані пугача. І я її не вбивав. Я не робив і половини з того, у чому вона мене звинуватила.

— Ви кажете, що вона брехала поліції?

— Я кажу, що вона перебільшувала.

— Ми бачили її знімок, зроблений у швидкій тієї ночі, коли ви наставили їй синців. Тут вона теж перебільшила?

Чоловік опустив очі, наче йому було несила витримати її звинувачувальний погляд.

— Ні, — тихо мовив він. — Я не заперечую, що вдарив її. Шкодую про це, але не заперечую.

— Як щодо того, що ви постійно проїжджали повз її будинок? Найняли приватного детектива, щоб стежити за нею? З’являлися на порозі й вимагали розмови?

— Вона не відповідала на мої дзвінки. Що мені було робити?

— Може, зрозуміти натяк?

— Я не сидітиму й не чекатиму, поки щось станеться, детективе. І ніколи так не робив. Саме тому я маю цей будинок з таким виглядом. Якщо я справді чогось хочу, я тяжко працюю, щоб це здобути. А тоді міцно за це тримаюся. Я не збирався так просто відпускати її зі свого життя.

— Чим насправді для вас була Анна? Черговим надбанням?

— Не надбанням. — Кассель зустрів її погляд відверто повними болю очима. — Анна Леоні була коханням усього мого життя.

Така відповідь заскочила Ріццолі, так щиро прозвучали ці прості неголосні слова.

— Я так розумію, ви три роки були разом, — сказала вона. Кассель кивнув.

— Вона була мікробіологом, працювала в моєму дослідному відділі. Так ми з нею познайомилися. Одного разу вона прийшла на засідання ради, щоб розповісти нам про дослідження у сфері антибіотиків. Я тільки глянув на неї й подумав: «Вона — моя єдина». Ви знаєте, як це: так сильно кохати когось, а тоді спостерігати, як ця людина йде від вас?

— Чому вона пішла?

— Не знаю.

— Ну хоч здогадуватися маєте.

— Ні. Подивіться, що вона мала тут! Цей будинок, усе, чого хотіла. Я наче не огидний, будь-яка жінка була б рада бути зі мною.

— Аж поки ви не почали б її лупцювати.

Тиша.

— І часто це траплялося, докторе Кассель?

Він зітхнув.

— У мене стресова робота…

— Так ви це пояснюєте? Ви побили свою дівчину, бо в офісі був важкий день?

Кассель не відповів, натомість знову потягнувся до склянки. «І це, безсумнівно, теж частина проблеми, — подумала Ріццолі. — Візьміть бізнесмена-трудоголіка, додайте побільше алкоголю — і матимете жінку з підбитим оком».

Склянка опинилася на місці.

— Я тільки хотів, щоб вона повернулася додому.

— І збиралися переконати, підсовуючи під двері погрози?

— Я цього не робив.

— Вона не раз подавала до поліції скарги.

— Не було цього.

— Детектив Баллард каже, що було.

Кассель пирхнув.

— Цей йолоп вірив у все, що вона йому казала. Любить він грати у сера Галахада[10], так відчуває себе значущим. Ви знали, що він якось припхався сюди й сказав, що, якщо я ще хоч раз її торкнуся, він мене відлупцює? Як на мене, то було жалюгідно.

— Вона сказала, що ви потрощили віконниці її будинку.

— Я цього не робив.

— Хочете сказати, вона сама це зробила?