З натовпу донісся черговий вереск.

— Демократія в дії, — радісно прокоментував Лу-Тзе. Він звів угору погляд. Спалахи полум’я над світом згасали, і підмітальнику було цікаво, хто ж переміг.

Попереду було яскраво-синє сяйво, а позаду темно-червоне, і Сюзен вражало те, як вона могла це все бачити, не розплющуючи очей і не повертаючи голови. А от саму себе вона не бачила — ні з розплющеними, ні з заплющеними очима. Єдиним свідченням того, що вона була чимось, окрім звичайної точки зору, було легеньке стискання, яке вона відчувала на своїх, як їй пригадується, пальцях.

А ще чийсь сміх поруч із нею.

Почувся голос:

— Підмітальник казав, що всім треба знайти вчителя, а тоді знайти свій Шлях.

— І? — озвалася Сюзен.

— Це й є мій Шлях. Мій шлях додому.

А тоді, разом із вельми неромантичним звуком, що їй відразу нагадав Джейсона, коли той ставив дерев’яну лінійку на краєчок парти і вдаряв, щоб вона вібрувала, подорож добігла кінця.

Можливо, вона й не починалася. Скляний годинник стояв перед нею у всій своїй красі й виблискував. Всередині не було жодного синього сяйва. Це просто був цілком прозорий годинник, з якого долинало цокання.

Сюзен зміряла поглядом спочатку свою руку, а тоді його, Лобсанґову руку. Він відпустив її долоню.

— Ми тут, — сказав він.

— Поруч із годинником? — запитала Сюзен. Була ще захекана й намагалася віддихатися.

— Це тільки частина годинника, — сказав Лобсанґ. — Та інша частина.

— Та, що поза всесвітом?

— Так. Годинник має багато вимірів. Не треба боятися.

— Не думаю, що я взагалі в своєму житті чогось боялася, — сказала Сюзен, ще й далі хапаючи ротом повітря. — Насправді я не боялася. Я ставала сердитою. Ось і зараз я стаю сердитою. Ти Лобсанґ чи ти Джеремі?

— Так.

— Так, я второпала. Ти і Лобсанґ, і Джеремі?

— Вже ближче. Так. Я завжди пам’ятатиму їх обидвох. Але волів би, щоб ви називали мене Лобсанґом. У Лобсанґа кращі спогади. Мені ніколи не подобалося ім’я Джеремі, навіть, коли я був Джеремі.

— Ти справді і той, і другий?

— Я… все найвартісніше з них, маю надію. Вони були дуже різні, і обидвоє були мною, народилися з різницею в якусь мить, і жоден із них не був сам по собі щасливий. Хоч-не-хоч, а починаєш думати, а може, щось таки є в тій астрології.

— Чого там тільки немає, — зронила Сюзен. — Маячня, прийняття бажаного за дійсне й марновірність.

— Ви що, ніколи не фантазуєте?

— Досі цього не робила.

— Чому?

— Мабуть… тому що в цьому світі, коли всі починають панікувати, мусить бути бодай хтось, хто зможе назвати лайно лайном і вилити з черевика сечу.

Годинник цокав. Маятник гойдався. Але стрілки не рухалися.

— Цікаво, — мовив Лобсанґ. — Ви часом не послідовниця Шляху місіс Космополитої?

— Я навіть не знаю, що це таке, — відповіла Сюзен.

— Чи ви вже відхекалися?

— Так.

— Тоді обертаймося.

Знову зарухався особистий час, і голос за їхніми спинами запитав:

— Це ваш?

Ззаду за ними були скляні сходи. Вгорі на сходах стояв чоловік у сандаліях, з поголеною головою, вбраний наче історичний чернець. Юнак, який був дуже довго юнаком, казала пані Оґґ, і вона мала рацію.

Він тримав за загривок Смерть Щурів, який відчайдушно борсався.

— Е-е, він сам по собі, — відповіла Сюзен, а Лобсанґ уклонився.

— То заберіть його, будьте ласкаві. Немає чого йому тут нишпорити. Вітаю, сину.

Лобсанґ підійшов до нього, і вони коротко й доволі формально обнялися.

— Батьку, — сказав, випроставшись, Лобсанґ. — Це Сюзен. Вона була… дуже помічна.

— Не сумніваюся, — усміхнувся Сюзен чернець. — Вона втілення послужливості, — він поклав Смерть Щурів на підлогу і легенько його підштовхнув.

— Так, я вельми надійна, — мовила Сюзен.

— А ще й доволі саркастична, — додав чернець. — Мене звати Колин. Дякую, що долучилися до нас. І за те, що допомогли нашому синові знайти себе.

Сюзен подивилася на батька, а тоді на сина. Слова і жести були стримані й позбавлені тепла, але між ними відбувалося ще й недоступне їй спілкування, набагато швидше за звичайну мову.

— Хіба ми не повинні рятувати світ? — запитала вона. — Хоч я, звичайно, не хочу нікого підганяти.

— Спочатку я мушу ще щось зробити, — сказав Лобсанґ. — Я мушу побачитися з матір’ю.

— А хіба в нас є на це ча…? — почала було Сюзен, а тоді додала: — Та є, звичайно, правда? У нас є море часу.

— О, ні. Його в нас набагато більше, — прорік Колин. — До того ж завжди знайдеться час для порятунку світу.

З’явилася Час. І знову створювалося враження, що невиразний силует у повітрі складається з мільйонів цяточок матерії, які зливалися докупи й заповнювали просторову форму, спочатку поволі, а тоді… з’явилася вона.

Була високою жінкою, доволі молодою, чорнявою, в довгій червоно-чорній сукні. Судячи з виразу її обличчя, подумала Сюзен, вона щойно плакала. Але тепер вона була усміхнена.

Колин узяв Сюзен за руку й м’яко відвів її вбік.

— Їм треба поговорити, — сказав він. — Не бажаєте прогулятися?

Кімната зникла. Тепер з’явився сад із павичами й фонтанами, а також із порослою мохом кам’яною лавкою.

Аж до самого лісу простягалися акуратно підстрижені газони, якими опікувалися вже не одну сотню років, тому там не росло нічого зайвого або невідповідного цьому місцю. З дерев, пурхаючи, перелітали з крони на крону довгохвості птахи, пір’я яких сяяло, немов коштовні камені. З глибини лісу долинали співи інших птахів.

На очах у Сюзен на краєчок фонтана сів зимородок. Він поглянув на неї й відлетів геть, а помахи його крил були схожі на шелестіння крихітних віял.

— Послухайте, — сказала Сюзен. — Я ніяк… я не… Слухайте, я все це розумію. Справді. Я не дурна. У мого дідуся є сад, у якому все чорне. Але ж Лобсанґ змайстрував цей годинник! Принаймні якась його частина. І от тепер він рятує світ і руйнує його одночасно?

— Родинна риса, — пояснив Колин. — Це те, що робить кожної миті Час.

Він зміряв Сюзен поглядом учителя, якому набридає настирлива, але тупувата учениця.

— Ось подумайте таким чином, — сказав він урешті-решт. — Подумайте про все. Це таке повсякденне слово. Але «все» означає… все. Це слово набагато більше за «всесвіт». І все містить у собі всі можливі речі, які можуть статися у всі можливі часи у всіх можливих світах. Не шукайте остаточних вирішень у будь-яких із них. Рано чи пізно все зумовлює все інше.

— То ви хочете сказати, що один маленький світ не аж такий важливий? — запитала Сюзен.

Колин змахнув рукою, і на камені з’явилися два келихи з вином.

— Усе важливе не менше за все інше, — прорік він.

Сюзен скривила міну.

— Знаєте, саме тому мені ніколи не подобалися філософи, — сказала вона. — У них усе звучить велично і просто, а тоді опиняєшся у світі, де безліч ускладнень. Тобто, ну, ось подивіться довкола. Можу закластися, що сад необхідно регулярно прополювати, фонтани треба прочищати, а павичі ронять пір’я й розривають землю на галявині… бо якщо вони цього не роблять, то все це просто фальшивка.

— Ні, тут усе справжнє, — мовив Колин. — Принаймні, як і будь-що інше. Але це досконала мить, — він знову всміхнувся Сюзен. — Одна досконала мить вартує багатьох змарнованих століть.

— Я віддаю перевагу конкретнішій філософії, — сказала Сюзен. Вона спробувала вино. Воно було досконалим.

— Очевидно. Я так і припускав. Бачу, ви чіпляєтесь за логіку, як морський молюск за скелю під час шторму. Тоді такі вам поради… Оберігайте малі простори, не бігайте з ножицями і пам’ятайте, що нерідко можна натрапити на несподівану шоколадку, — сказав Колин. Він усміхнувся. — І ніколи не чиніть опір досконалій миті.

Від легенького вітерця вода у фонтанах вкрилася брижами, переливаючись через краї чаш, але лише на якусь секунду. Колин підвівся.