— Мені? Ні. Не дуже…
— А як ти тоді знайшов це місце?
— Лу-Тзе припустив, що годинник мають робити тут.
— Справді? Непоганий здогад. Ви навіть знайшли потрібний будинок.
— Я, е-е, це я знайшов будинок. Я, е-е, знав, що він там, де маю бути я. Звучить по-дурному?
— О, так. Дзвенять дзвіночки і щебечуть синички. Хоча, можливо, так воно й було. Ось і я також завжди знаю, де маю бути. А зараз де б ти мав бути?
— Хвилиночку, — сказав Лобсанґ. — А ви хто така? Зупинився час, світ віддано на поталу… казкам і почварам, а тут собі походжає шкільна вчителька?
— З такою найнадійніше, — зронила Сюзен. — Ми не полюбляємо дурниць. Та й я вже казала тобі. Я успадкувала певні таланти.
— Типу існування поза часом?
— Це один із них.
— Дивний талант для вчительки!
— Але придається для виставлення оцінок, — спокійно зазначила Сюзен.
— А ви хоч людина?
— Ха! Так само, як і ти. Хоч не стану заперечувати, що ховаю парочку скелетів у родинній шафі.
Вона це сказала якимось двозначним тоном…
— Це ж не був звичайний фразеологізм? — відверто запитав Лобсанґ.
— Ні, не був, — погодилася Сюзен. — А ця штука в тебе на спині. Що станеться, коли вона перестане вертітися?
— Мені тоді забракне часу.
— Ага. Отже, той факт, що вона вповільнилася і зупинилася, коли аудитор хизувався своїм володінням сокирою, не відіграє значної ролі?
— Вона не крутиться? — запанікувавши, Лобсанґ спробував сягнути власної спини, перекрутившись у результаті дзиґою.
— Бачу, в тебе є також приховані таланти, — вишкірилася Сюзен, притулившись до стіни.
— Будь ласка! Накрутіть мене знову!
— Гаразд! Ти є…
— Це й першого разу зовсім не було смішно!
— Це правда, в мене немає доброго почуття гумору.
Вона схопила його за руки, коли він намагався дістати ремені веретена.
— Тобі це не потрібно, розумієш? — наполягла вона. — Це просто мертвий вантаж! Повір мені! І не здавайся! Ти твориш власний час! І не питай, як саме.
Він нажахано подивився на неї.
— Що відбувається?
— Усе гаразд, усе гаразд, — якомога терпляче вимовила Сюзен. — Ці речі завжди спочатку шокують. Коли це сталося зі мною, нікого поруч не було, тож вважай, що тобі ще пощастило.
— А що сталося з вами?
— Я з’ясувала, ким був мій дідусь. І не питай мене. А тепер зосередься. Де ти мав би бути?
— Е-е, е-е… — Лобсанґ роззирнувся. — Е-е… десь там, я гадаю.
— Не хочу навіть питати, звідки ти це знаєш, — мовила Сюзен. — Тим паче, що це в протилежний бік від тієї юрби.
Вона усміхнулася.
— Будь оптимістом, — додала вона. — Ми молоді, у нас ще море часу попереду… — вона закинула на плече гайковий ключ. — Ходімо відірвемося.
Якби ще існувала така річ, як час, то лише через пару хвилин після того, як пішли Сюзен і Лобсанґ, до майстерні з бундючним виглядом забрела низесенька, сантиметрів п’ятнадцять заввишки, постать у накидці. Услід за нею залетів крук, який всівся на дверях і з великою підозрою почав розглядати сяючий годинник.
— Мені він видається небезпечним, — сказав він.
— ПІ-ПІ? — озвався Смерть Щурів, наближаючись до годинника.
— Ні, не намагайся корчити з себе героя, — застеріг Карк.
Щур підійшов ще ближче, подивився на годинник з виразом «що-більші-такі-штуки-то-гучніше-падають», а тоді щосили вдарив його косою.
Або принаймні спробував це зробити. Щось зблиснуло, коли лезо торкнулося годинника. На якусь мить Смерть Щурів став чорно-білим невиразним кільцем довкола нього, а тоді щез.
— Казав тобі, — озвався крук, чистячи собі пір’я. — Можу битися об заклад, що ти зараз почуваєш себе містером Дурком, правда?
— …а тоді я подумав, чи є якась робота, де можуть придатися мої таланти? — сказав Ронні. — Час для мене лише ще один напрямок. І тоді я подумав, що всім потрібне свіже молочко, так? І всі воліли б, щоб його доставляли зранку.
— Краще, звісно, ніж мити вікна, — погодився Лу-Тзе.
— Я за це взявся лише після того, як їх винайшли, — повідомив Ронні. — Перед тим я працював садівником. Додати ще прогірклого масельця яка?
— Будьте ласкаві, — подякував Лу-Тзе, простягаючи чашку.
Лу-Тзе було вісімсот років, ось чому він вирішив перепочити. Який-небудь герой на його місці зірвався б на ноги, метнувся б у принишкле місто, а тоді…
Отож-бо й воно. А тоді герой почав би думати, що ж йому робити далі. Вісімсотрічний життєвий досвід навчив Лу-Тзе, що все, що стається, залишається сталим. Воно може залишатися сталим в іншій системі координат, якщо вже бути абсолютно точним, але його не можна зробити не-сталим, таким, що не сталося. Годинник пробив, і час зупинився. Пізніше знайдеться якесь вирішення. А тим часом, горнятко чаю й розмова з його безтурботним рятівником може тільки прискорити настання цього моменту. Адже, зрештою, Ронні не був звичайним пересічним молочарем.
Лу-Тзе давно вже дотримувався думки, що нічого не стається безпричинно, за винятком хіба що футболу.
— У вас тут усе справжнє, Ронні, — похвалив він, роблячи ковточок. — Бо тим маслом, яке нам підсовують тепер, навіть воза не змастиш.
— Це все порода, — пояснив Ронні. — Я дістаю це від високогірних стад, що паслися шістсот років тому.
— Будьмо, — підняв угору чашку Лу-Тзе. — Але кумедно трохи. Маю на увазі, якщо сказати людям, що спочатку було п’ять Вершників Апокаліпсису, а тоді один їх залишив і став молочарем, це викликало б здивування. Усі б питали, чому ви…
На якусь мить у Ронні спалахнули сріблом очі.
— Творчі розходження, — прохрипів він. — Егоїзм, самозакоханість. Дехто може сказати… Але ні, не хочу про це говорити. Бажаю їм усього найкращого, звісно, нехай щастить.
— Звичайно, — погодився Лу-Тзе з непроникним виразом обличчя.
— І я з великим інтересом слідкував за їхніми кар’єрами.
— Не сумніваюся.
— А знаєте, що згадку про мене видалили навіть із офіційної історії? — запитав Ронні. Він підняв долоню, і в ній з’явилася книга. На вигляд новесенька.
— Це було раніше, — повідомив він з кислою міною. — Книга Ома, пророцтва Тобруна. Зустрічали його колись? Такий високий, бородатий, з тенденцією безпричинно хихотіти?
— Це ще переді мною, Ронні.
Ронні подав йому книжку.
— Перше видання. Гляньте-но другий розділ, сьому строфу, — порадив він.
І Лу-Тзе прочитав: «І Ангел у білих шатах розгорнув Залізну книгу, і з’явився п’ятий вершник у колісниці з палаючого льоду, і було ламання законів і розривання угод, і юрба заволала: «О, Господи, для нас настало лихо!».
— Це був я, — гордо прорік Ронні.
Лу-Тзе перевів погляд на восьму строфу: «І я побачив немовби кроликів, різнокольорових і в основному з картатими візерунками, що кружляли і вертілися, і лунали звуки якихось великих солодкаво-сиропних речей».
— Цієї строфи вже не було в наступному виданні, — сказав Ронні. — Дуже схильний до всіляких візій, старушок Тобрун. Отці-засновники омніянізму могли брати й перемішувати все, що забажали. У ті дні, звичайно, все було в новинку. Смерть був Смертю, звичайно, але решта були насправді лише Місцевим Неврожаєм, Мордобоєм і Вітрянкою.
— А ви?.. — наважився спитати Лу-Тзе.
— Публіка вже більше не цікавилася мною, — пояснив Ронні. — Принаймні так мені сказали. У ті дні ми виступали лише перед дуже маленькими аудиторіями. Якесь там нашестя сарани, пересохлий ставок у якогось племені, вибух вулкану… Ми задовольнялися будь-якими нагодами виступити. І для п’ятьох забракло місця, — він шморгнув. — Так мені сказали.
Лу-Тзе відставив чашку.
— Що ж, Ронні, було дуже приємно побалакати з вами, але час… час, як бачите, не поспішає.
— Ага. Чув про це. На вулицях панує Закон, — у Ронні знову спалахнули очі.
— Закон?
— Дгланґ. Аудитори. Знову збудували скляний годинник.
