— Я думав, це міфічні істоти?

— І що? — Сюзен визирнула на вулицю.

— То ви не такі?

— Я так розумію, що ти не зупинив годинник, — сказала міс Сюзен, озираючи вулицю.

— Ні, я… не встиг. Мабуть, мені не треба було повертатися, щоб допомогти Лу-Тзе.

— Я перепрошую? Ти мчав, щоб запобігти кінцю світу, а тоді зупинився, щоб допомогти якомусь старому? Ти… просто герой!

— О, я б не сказав, що був ге… — Лобсанґ затнувся на півслові. Вона не сказала «Ти герой», маючи на увазі «Ти справжня зірка»; вона це сказала таким тоном, яким люди кажуть «Ти справжній ідіот».

— Я часто бачу таких, як ти, — провадила Сюзен. — Знаєш, герої мають дуже дивні стосунки з елементарною математикою. Якби ти розбив годинник перед тим, як він пробив, усе було б добре. А тепер світ зупинився, на нас здійснено вторгнення, і ми, можливо, всі загинемо лише тому, що ти зупинився для надання комусь помочі. Тобто дуже шляхетний учинок і таке інше, але також дуже-дуже… людський.

Вона вжила це слово, явно маючи на увазі «безглуздий».

— Маєте на увазі, що для порятунку світу потрібні бездушні шельми, які все холоднокровно розраховують? — огризнувся Лобсанґ.

— Холоднокровний розрахунок стає в пригоді, мушу зізнатися, — зазначила Сюзен. — Ну, а тепер, може, ходімо й поглянемо на той годинник?

— Навіщо? Шкоди вже заподіяно. Якщо ми тепер його розіб’ємо, це тільки погіршить справи. Крім того, е-е, веретено біля нього почало дуріти, і я, е-е, я відчув…

— Що треба остерігатися, — договорила за нього Сюзен. — Добре. Обережність не завадить. Але я хотіла б дещо перевірити.

Лобсанґ намагався взяти себе в руки. Ця дивна жінка мала такий вигляд, ніби точно знала, що вона робить… ніби точно знала, що будь-хто робить… та й, зрештою, який у нього був вибір? Тут він згадав про баночку з йогуртом.

— А це щось означає? — запитав він. — Я впевнений, що ця штука з’явилася на вулиці вже після зупинки часу.

Вона взяла баночку й оглянула її.

— О, — недбало зронила вона. — Це ж Ронні тут був, так?

— Ронні?

— Ой, та його всі знають.

— Що це має означати?

— Скажімо так, якщо твого товариша знайшов він, то з товаришем усе буде добре. Мабуть, буде добре. Принаймні краще, ніж якби його знайшло щось інше. Слухай, зараз не час турбуватися лише про когось одного. Холодний розрахунок, ясно?

Вона вийшла на вулицю. Лобсанґ рушив услід. Сюзен йшла так, немовби вулиця була її власністю. Зазирала в кожен провулочок і дверний отвір, але зовсім не як потенційна жертва, що остерігається нападників. Лобсанґу здавалося, ніби вона була розчарована тим, що не знайшла нічого небезпечного в тих закутках.

Вона наблизилася до крамнички, ступила крок усередину, але зупинилася на мить, розглядаючи завислу в повітрі квітку, утворену розбитим склом. З її виразу було помітно, що все це її анітрохи не здивувало, і що вона бачила в житті значно цікавіші речі. Тоді вона рушила далі й зупинилася біля внутрішніх дверей. Крізь щілину й далі сочилося сяйво, але було воно тепер дещо тьмяніше.

— Заспокоюється, — зронила вона. — Не повинно бути аж так погано… але там є двоє людей.

— Хто саме?

— Зачекай-но, я відчиню двері. І будь обережний.

Двері рухалися вкрай повільно. Лобсанґ зайшов у майстерню вслід за дівчиною. Веретено почало набирати швидкість.

Годинник посеред кімнати сяяв так сліпуче, що боляче було дивитися.

Та він однак не відводив погляду.

— Він… він саме такий, яким я його уявляв, — вимовив він. — Це шлях до…

— Не підходь до нього, — застерегла Сюзен. — Це непевна смерть, повір мені. Будь уважний.

Лобсанґ закліпав очима. Він явно не міг збагнути останні пару речень.

— Що ви сказали?

— Сказала, шо це непевна смерть.

— Вона що, гірша за певну смерть?

— Набагато. Дивися, — Сюзен підняла з підлоги молоток і легенько наблизила його до годинника. Він почав вібрувати в її руці, і вона ледь чутно вилаялася, коли він вислизнув з її пальців і щез. А перед цим довкола годинника утворилося невеличке кільце, що скорочувалося і могло бути подібним на молоток, якби його зробити дуже пласким і зігнути в коло.

— Чи ти розумієш, що сталося? — запитала вона.

— Ні.

— Я теж. А тепер уяви себе тим молотком. Непевна смерть, зрозумів?

Лобсанґ подивився на двох застиглих людей. Один був середнього зросту і мав відповідну кількість кінцівок та інших придатків, що свідчили про приналежність до людської раси, а отже, цю приналежність можна було, мабуть, не піддавати сумніву. Він дивився на годинник. Також це робила інша постать чоловіка середніх літ з переляканим обличчям, що й далі тримав у руках чашку з чаєм, а також, наскільки міг бачити здалеку Лобсанґ, тістечко.

— Той, який ніколи б не переміг у конкурсі краси, навіть якби був єдиним конкурсантом, це Ігор, — повідомила Сюзен. — А іншим гостем є доктор Гопкінс з Гільдії годинникарів.

— Тож ми принаймні знаємо, хто виготовив годинника, — сказав Лобсанґ.

— Не думаю. Майстерня містера Гопкінса розташована за кілька кварталів звідси. І він виготовляє всілякі нові й екстравагантні моделі годинників для химерних і вибагливих клієнтів. Це його спеціальність.

— Тоді його зробив той… Ігор?

— Та де там, ні! Ігорі є професійними слугами. Вони ніколи не роблять нічого самі.

— Ви стільки всього знаєте, — мовив Лобсанґ, а Сюзен тим часом кружляла довкола годинника, немов борчиня, що вичікує момент для вдалого виконання прийому.

— Так, — погодилась вона, не повертаючи голови. — Знаю. Перший годинник зламався. А цей працює. Той, хто його створив — справжній геній.

— Лихий геній?

— Важко сказати. Не бачу жодних ознак.

— Яких ще ознак?

— Ну, явною підказкою був би напис «Ха-ха-ха!!!!!» збоку, ти так не думаєш? — запитала вона, округливши очі.

— Я вам тільки заважаю, так? — запитав Лобсанґ.

— Ні, зовсім ні, — озвалася Сюзен, придивляючись тепер до верстака. — Тут немає нічого. Гадаю, він міг налаштувати таймер. Щось типу будильника…

Вона замовкла.

Взяла до рук довгий гумовий шланг, намотаний на гак біля скляних банок, і пильно його оглянула. Тоді пожбурила його в кут, дивлячись на нього так, ніби ніколи в житті нічого подібного не бачила.

— Нічого не кажи, — неголосно звеліла вона. — У них дуже загострені відчуття. Просто обережно обійди ті великі скляні чани в тебе за спиною і намагайся зробити це якомога непримітніше. І роби це Вже.

Останнє слово пролунало з якимись дивними обертонами, і Лобсанґ відчув, як його ноги почали рухатися, майже без його свідомого контролю.

Двері трохи відхилилися, і увійшов якийсь чоловік.

Його обличчя вирізнялося тим, подумав пізніше Лобсанґ, що його неможливо було запам’ятати. Він ще ніколи не бачив обличчя, якому бракувало жодних примітних рис. Там був і ніс, і рот, і очі, і були вони цілком бездоганні, але однак вони якимось чином не поєднувалися в обличчя. Були просто частинами чогось, що не було цілісним. Якщо й були чимось, то хіба що ликом статуї, яка мала гарний вигляд зовні, але внутрішньо була порожня.

Поволі, немовби думаючи, як мають рухатися м’язи, цей чоловік повернувся і глянув на Лобсанґа.

Лобсанґ відчув бажання розітнути час. Веретено застережливо загуло в нього на спині.

— Гадаю, що цього вже досить, — сказала Сюзен, ступаючи вперед. Чоловіка перекрутило. Його живіт отримав удар ліктем, а тоді її долоня так міцно схопила його за підборіддя, що його ноги відірвалися від землі, а тіло вдарилося об стіну.

Коли він упав, Сюзен щосили лупнула його по голові гайковим ключем.

— Можемо тепер іти, — сказала вона недбало, немовби щойно просто впорядковувала якісь розкидані папери. — Нас більше ніщо тут не тримає.

— Ви його вбили!

— Звичайно. Він не людська істота. Я такі речі… відчуваю. Передалося мені у спадок. До речі, піди й забери той шланг. Швидше.