Він простягнув руку і пересунув стрілки годинника майже до відмітки, що позначала першу годину. А тоді штовхнув маятник, і той почав гойдатися.

Світ не перестав існувати.

— Бачите? Всесвіт не зупиняється навіть заради мого годинника, — провадив далі Джеремі. Він склав на грудях руки і сів на лаву. — Дивіться, — спокійно додав він.

Годинник тихенько цокав. Тоді щось заторохкотіло в устаткуванні довкола нього, і зашипіли великі зелені скляні трубки з кислотою.

— Ну, здається, нічого не сталося, — сказав доктор Гопкінс. — Дякувати небесам.

Блискавковідвід, розташований над годинником, почав із тріском іскритися.

— Це прокладається стежка для блискавки, — радісно повідомив Джеремі. — Ми посилаємо маленьку блискавку вгору, і отримуємо у відповідь значно більшу…

Щось рухалося в годиннику. Було чутно немовби легеньке шкварчання, і корпус годинника заповнило зеленкувато-синє сяйво.

— Ага, запускається каскад, — пояснив Джеремі. — Маленька процедура, коли, е-е, традиційніший маятниковий годинник підпорядковується Великому Годиннику, розумієте, щоб кожну секунду відкорегувати щодо абсолютно точного часу, — він усміхнувся, а його щока сіпнулася. — Колись такими будуть усі годинники, — заявив він і додав: — Зазвичай я терпіти не можу такі неточні терміни, як «за лічені секунди», одначе я…

Цок 

На площі точилася якась бійка. Химерні кольори розітнутого часу долини Циммермана забарвлювали цю бійку у світло-сині тони.

Здавалося, ніби двоє вартових намагалися затримати якихось бандитів.

Один бандит завис, нічим не підтримуваний, у повітрі. Інший вистрілив із арбалета, цілячись у вартового, і стріла застигла нерухомо напівдорозі, немовби прибита цвяхом.

Лобсанґ з цікавістю її розглядав.

— Хочеш її помацати, так? — пролунав голос за спиною в Лобсанґа. — Простягнути руку й помацати, попри все, що я тобі казав? Слідкуй за клятим небом!

Лу-Тзе нервово курив. Відлетівши на пару сантиметрів від нього, дим застигав у повітрі.

— Ти певний, що не відчуваєш, де це? — наполіг він.

— Скрізь довкола нас, Підмітальнику. Ми так близько, що… ми ніби намагаємось побачити ліс, стоячи під деревами!

— Гаразд, це вулиця Вправних ремісників, а ось там Гільдія годинникарів, — сказав Лу-Тзе. — Я б не ризикував заходити всередину, якщо це так близько, аж поки остаточно не впевнимося.

— А як щодо Академії?

— Чаклуни не настільки божевільні, щоб пробувати таке!

— А ви хочете позмагатися у швидкості з блискавкою?

— Це можливо, якщо ми почнемо тут, у цій Долині. Блискавка не аж така швидка, як думають люди.

— А ми що, чекаємо, коли з хмари вигулькне вістря блискавки?

— Ха! І де ж це тепер здобувають освіту сучасні діти? Спочатку з землі в повітря вдаряє перший розряд, хлопче. Він пробиває в повітрі гарну діру для головної блискавки. Слідкуй за спалахом. Ми маємо залишити на дорозі якомога більше слідів від наших сандалій, поки він сягне хмар. Ще трохи протримаєшся?

— Та хоч би й цілий день, — сказав Лобсанґ.

— Стільки не треба. — Лу-Тзе знову обвів поглядом небо. — Можливо, я й помилився. Може, це звичайна гроза. Рано чи пізно ти…

Він замовк. Йому достатньо було побачити обличчя Лобсанґа.

— Га-разд, — поволі вимовив підмітальник. — Дай мені напрямок. Якщо не можеш говорити, покажи.

Лобсанґ упав навколішки, охопивши руками голову.

— Я не знаю… не знаю…

Над містом, за кілька кварталів від них, здійнялося сріблисте сяйво. Лу-Тзе схопив хлопця за лікоть.

— Гайда, хлопче. Бігом. Швидше за блискавку, так? Гаразд?

— Так… ага, гаразд…

— Ти ж це можеш, правда?

Лобсанґ закліпав очима. Він знову міг бачити скляний будинок, що простирався понад містом блідим силуетом.

— Годинник, — хрипло вимовив він.

— Біжи, хлопче, біжи! — крикнув Лу-Тзе. — І не зупиняйся в жодному разі.

Лобсанґ кинувся бігти, і це було нелегко. Час розступався перед ним, але спочатку вкрай повільно, чинячи опір натиску його ніг.

З кожним кроком Лобсанґ набирав швидкості, ландшафт знову міняв кольори, а довколишній світ ще більше заповільнювався.

Мало бути ще одне часове заглиблення, казав підмітальник. Інша долина, ще ближче до нульової точки. Лобсанґ мав надію сягнути цього рівня, перш ніж остаточно втратить здатність думати. Здавалося, ніби його тіло ось-ось вибухне; він відчував, як тріщать його кості.

Сяйво попереду було вже напівдорозі до важких, сталевих хмар, коли він добіг до роздоріжжя й побачив, що сяйво підіймається з будинку трохи далі по вулиці.

Він озирнувся на підмітальника й побачив за кілька метрів позаду, як той падає з роззявленим ротом на землю, наче якась статуя. Лобсанґ розвернувся, зосередився й дозволив часу прискоритися.

Він устиг підхопити Лу-Тзе перед самою землею. З вух старого сочилася кров.

— Я не подужаю, хлопче, — пробурмотів підмітальник. — Не зупиняйся! Біжи!

— Я допоможу! Це ніби бігти з гори!

— Але не для мене!

— Я не можу вас тут залишити!

— Не корч із себе героя! Дістанься до клятого годинника!

Лобсанґ завагався. З хмар уже видобувалося розжарене вістря спрямованого вниз розряду.

Він побіг. Блискавка падала на крамничку, до якої було ще декілька будинків. Він міг бачити великого годинника, що висів над вікном.

Лобсанґ ще потужніше штовхнув течію часу, і вона піддалася. Але блискавка вже сягнула залізної жердини над будинком.

Вікно було ближче, ніж двері. Він нагнув голову і стрибнув у вікно, скло розлетілося вдрузки довкола нього, застигаючи в повітрі, а виставлені на вітрині годинники почали падати й теж застигати на льоту, немовби їх полонив невидимий бурштин.

Перед ним були ще одні двері. Він схопився за ручку й потягнув її, відчуваючи шалений опір дерева, змушеного рухатися мало не зі швидкістю світла.

Двері ледве встигли прочинитися на пару сантиметрів, коли він побачив, що блискавка вже поволі струменіла жердиною прямісінько у серцевину великого годинника.

Годинник пробив один раз.

Час зупинився.

Цо… 

Молочар містер Соак саме мив пляшки у зливі, коли повітря потьмяніло, а вода затвердла.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді, з виглядом людини, яка любить експериментувати, підняв пляшку над кам’яною підлогою і випустив її з рук.

Вона й далі висіла в повітрі.

— Чорт забирай, — вилаявся він. — Що, черговий ідіот з годинником?

Те, що він зробив далі, не надто нагадувало звичайні дії молочаря. Він вийшов на центр кімнати і виконав декілька рухів руками в повітрі.

Повітря посвітлішало. Вода полилася. Пляшка розбилася — хоча, коли Ронні обернувся і махнув рукою, скляні друзки знову з’єдналися докупи.

Тоді Ронні Соак зітхнув і пішов до кімнати для відстоювання вершків.

Великі чани простягалися вдалину, і якби Ронні дав змогу комусь це зауважити, відразу було б помітно, що ця далина містила в собі значно більше далини, ніж буває зазвичай у нормальних будинках.

— Покажи-но, — звелів він.

Поверхня найближчого молочного чана перетворилася у дзеркало, а тоді в ньому з’явилися зображення…

Ронні повернувся до молочарні, зняв із гачка кашкет і рушив подвір’ям до стайні. Коли він вийшов із неї разом із конем, небо вгорі було понуре, сіре й нерухоме. Кінь був вороний, із хворобливим химерним полиском: створювалося враження, ніби його підсвічували червоним ліхтарем. Його плечі й боки були немовби всіяні червоними блискітками, що вирізнялися навіть на тлі загальної сірості.

І навіть коли його впрягли у воза, він зовсім не був подібний на тих коней, що покірно тягнуть підводи й хури, хоч люди цього не помічали, а Ронні, знову ж таки, ретельно дбав про те, щоб ніхто не звертав на це увагу.

Візок вилискував білою фарбою, позначеною де‑не-де зеленими мазками.