— Це те, що він сказав, — зронила пані Оґґ. — Коли давав мені яєчний таймер. Сказав: «Дякую вам за ваш час, пані Оґґ». Ну ж бо, вертайся сюди, дівчино.

Цок 

Смерть знайшов Чуму в одному з госпісів у Ллямедах. Чумі подобалися госпіталі. Там для нього завжди була якась праця.

Саме зараз він намагався зняти напис «Добре мийте руки», що висів над потрісканим тазом. Чума звів погляд.

— О, це ти, — буркнув він. — Мило? Я їм дам мило!

— Я ВИСЛАВ КЛИЧ, — повідомив Смерть.

— О. Так. Дійсно. Так, — пробурмотів явно присоромлений Чума.

— ТИ Й ДАЛІ МАЄШ СВОГО КОНЯ?

— Звичайно, але…

— У ТЕБЕ БУВ ГАРНИЙ КІНЬ.

— Чуєш, Смерте… це… бачиш, річ не в тому, що я не розумію, що ти маєш на увазі, але… Перепрошую… — Чума відступив убік, пропускаючи медсестру в білому халаті, котра пройшла поміж них, навіть не усвідомлюючи присутності двох Вершників. Але він скористався нагодою дмухнути їй у обличчя.

— Лише легенький грип, — пояснив він, побачивши вираз обличчя Смерті.

— ОТЖЕ, МИ МОЖЕМО РОЗРАХОВУВАТИ НА ТЕБЕ, ТАК?

— Щоб вирушити в путь?..

— ТАК.

— Заради Найбільшого?..

— ЦЕ ВІД НАС ОЧІКУЄТЬСЯ.

— А скільки долучилося інших?

— ТИ ПЕРШИЙ.

— Е-е…

Смерть зітхнув. Звичайно, що чимало хвороб існувало ще до того, як з’явилися люди. Але Чуму, безперечно, створили саме вони. Вони були наділені просто геніальною здатністю збиратися в натовпи, залазити в самі хащі джунглів, збирати цілі купи сміття біля криниць. А отже, Чума й сам був напівлюдиною з усіма відповідними наслідками. Він був наляканий.

— ЗРОЗУМІЛО, — сказав Смерть.

— Ти так про це говориш…

— ТИ БОЇШСЯ?

— Я… ще подумаю.

— ТАК. Я В ЦЬОМУ ВПЕВНЕНИЙ.

Цок 

Пані Оґґ хлюпнула чималу дозу бренді до свого кухля. Вона невпевнено помахала пляшкою перед Сюзен, запитливо глянувши на неї.

— Ні, дякую.

— Ну, і правильно. Правильно, — Тітуня Оґґ відставила пляшку і добряче хильнула бренді, немовби це було пиво.

— У двері постукав чоловік, — сказала вона. — Він приходив тричі, за мого життя. Останнього разу це було, ну, днів десять тому. Щоразу той самий чоловік. Йому була потрібна повитуха…

— Днів десять тому? — перепитала Сюзен. — Але ж хлопцеві принаймні шістна… — Вона зупинилася на півслові.

— Ага, второпала, — сказала пані Оґґ. — Я відразу побачила, що ти тямуща. Час не мав для нього значення. Він шукав найкращу повитуху. І було так, ніби він довідався про мене, але переплутав дату, от начебто ти або я постукала б не в ті двері. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Більше, ніж ви гадаєте, — відповіла Сюзен.

— Третього разу… — ще один ковток бренді… — він був у дещо збудженому стані, — вела далі пані Оґґ. — Ось чому я зрозуміла, що він звичайна людина, попри все те, що сталося згодом. Тому що він панікував, правду кажучи. Майбутні батьки часто панікують. Він благав, щоб я прийшла негайно, і що немає часу. У нього було море часу, він просто не здатен був нормально думати, бо так стається з усіма чоловіками породіль, коли настає пора. Вони панікують, бо це вже не їхній світ.

— І що сталося далі? — запитала Сюзен.

— Він посадив мене у свій, ну, щось на кшталт стародавнього фаетона, і відвіз мене до… — пані Оґґ завагалася. — Я бачила в житті багато дивних речей, до твого відома, — сказала вона так, ніби готувала ґрунт для якогось одкровення.

— Я вірю вам.

— Це був палац зі скла, — пані Оґґ глянула на Сюзен поглядом, що ніби спонукав її засумніватися в цьому. Сюзен вирішила прискорити справи.

— Пані Оґґ, один із моїх найдавніших спогадів пов’язаний з тим, що я допомагаю годувати Блідого Коня. Знаєте? Того, що надворі? Коня Смерті? Його звати Хропунець. Тому, будь ласка, не зупиняйтеся. Практично не існує межі речам, які я вважаю нормальними.

— Там була жінка… тобто, врешті-решт, була жінка, — провадила відьма. — Можеш собі уявити, як хтось вибухає на мільйони друзок? Так, припускаю, що можеш. Ну, а тепер уяви це все навспак. Ось є імла, а тоді все злітається докупи, і шусть — перед тобою жінка. А тоді шусть — і вона знову імла. І весь цей час цей звук… — пані Оґґ провела пальцем по обідку скляного кухля з бренді, і пролунали мелодійні обертони.

— Та жінка… втілювалася, а тоді знову зникала? Чому?

— Тому що була налякана, звісно! Це ж було вперше, розумієш? — пані Оґґ усміхнулася. — Особисто в мене ніколи не було з цим проблем, але я приймала багато пологів, а коли для дівчини це відбувається вперше, вона буває до смерті налякана, і коли тиск переходить у натиск, якщо ти розумієш, про що йдеться, бо так здавна кажуть повитухи, вона верещатиме і проклинатиме батька, і буде готова віддати все на світі, щоб опинитися деінде. Ну, а ця дама могла опинятися деінде. І взагалі, це все могло б погано закінчитися, якби не той чоловік.

— Чоловік, який привіз вас туди?

— Він був немовби чужоземцем, знаєш? Подібний на осердянців. Лисий як лиска. Пам’ятаю, я ще подумала: «Ти маєш вигляд як молодик, пане, але так, ніби вже дуже-дуже довго був цим молодиком, якщо не помиляюся». Зазвичай я проганяю чоловіків геть, але цей сидів, розмовляв із нею на своїй чужоземній говірці, співав їй пісні, декламував вірші, заспокоював її, і ось вона повернулася прямо з повітря, а я вже була напоготові, і все сталося на раз, два, три. А тоді вона зникла. Хоча, гадаю, й далі була там. У повітрі.

— І яка вона була на вигляд? — запитала Сюзен.

Пані Оґґ зміряла її Поглядом.

— Не забувай, що саме я могла бачити з того місця, де сиділа, — сказала вона. — Не думаю, що хтось захотів би помістити таку картинку на якомусь плакаті, якщо ти розумієш, про що я. Жодна жінка не є привабливою в такий час. Вона була молода, чорнява… — пані Оґґ долила в келих нову порцію бренді, і це означало, що пауза тривала доволі довго. — Але також вона була старою, правду кажучи. І не такою старою, як я. А по-справжньому старою.

Вона задивилася на вогонь.

— Старою, як темрява і зорі, — сказала вона, звертаючись до полум’я.

— Хлопчика залишили на порозі Гільдії злодіїв, — зронила Сюзен, порушуючи мовчанку. — Думали, мабуть, що з такими талантами він не пропаде.

— Хлопчика? Ха. Скажи-но мені, панночко… а звідки ти взяла, що це був він?

Цок 

Леді Л女жон намагалася бути сильною.

Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки людські тіла контролюють людей. Тілам постійно чогось бракувало. Були завжди занадто гарячі, занадто холодні, занадто порожні, занадто повні, занадто втомлені…

Усе залежить від дисципліни, була вона переконана. Аудитори були безсмертні. Якщо вона не була здатна наказувати власному тілу, що йому робити, вона його не заслуговувала. Тіла були найбільшою людською слабкістю.

І органи чуття також. Аудитори мали сотні таких органів, адже кожне можливе явище треба було засвідчити й зареєструвати. А тепер їх у неї залишалося тільки п’ять. Це ж, мабуть, дуже легко було б упоратися з п’ятьма чуттями. Проте вони були підключені напряму до решти тіла! Вони не просто передавали інформацію, але і ставили вимоги!

Вона проминула ятку, де торгували смажениною, і в неї з рота потекла слина! Запах давав тілу вказівку їсти без жодної консультації з мозком! І це ще не було найгіршим варіантом! Мозок сам продукував власні думки!

А це вже було найважче. Мішечок з вологою речовиною поза її очима діяв незалежно від своєї господині. Він отримував інформацію від почуттів, звіряв її з пам’яттю і пропонував варіанти. А його приховані частини інколи навіть намагалася отримати контроль над ротом! Люди не були індивідуумами, у кожному з них містився цілий комітет!

Деякі члени цього комітету були темними і кривавими варварами. Вони долучилися до мозку ще перед початком цивілізації, а дехто навіть перед появою людства. І та частина, що відповідала за зв’язне, інтегральне мислення, мусила боротися в темряві мозку за здобуття права голосу!