Отож-бо Джеремі виростав здоровим і дещо дивакуватим, маючи дар до свого надбаного ремесла, що майже компенсував брак інших недоступних йому талантів.

Дзенькнув дзвіночок крамнички. Джеремі зітхнув і відклав убік окуляри. Проте не квапився йти до дверей. У крамниці було на що подивитися. Інколи йому навіть доводилося кахикнути, щоб привернути увагу покупця. Треба однак додати, що інколи Джеремі мусив кахикнути, щоб привернути увагу власного відображення, коли він голився.

Джеремі намагався бути цікавою особистістю. Біда, однак, була в тому, що він був такою особистістю, яка, вирішивши стати цікавою, насамперед спробує знайти книжку «Як бути цікавою людиною», а тоді ще й довідається, чи існують якісь курси для цього. Він не міг зрозуміти, чому люди вважають його нудним співрозмовником. Чому так, адже він міг говорити про всі на світі різновиди годинників? Про механічні годинники, магічні годинники, водяні, вогняні, квіткові, свічкові, піскові, годинники із зозулею, рідкісні годинники з гершебським жучком… Але невідомо чому ніхто не бажав вислухати до кінця ці його розповіді.

Він зайшов до крамнички і зупинився.

— Ой… перепрошую, що примусив вас чекати, — попросив він вибачення. Це була жінка. А ще в одвірку зайняли позиції двійко тролів. Їхні темні окуляри і завеликі чорні костюми, що пасували їм, як корові сідло, робили їх схожими на опудала, які зневажливо називають опудалами інших людей. Один із них хруснув суглобами пальців, коли побачив, що Джеремі на нього дивиться.

Жінка була загорнута у величезну й дорогу білу хутряну шубу, чим, мабуть, і можна пояснити присутність тролів. Довге чорне волосся спадало їй на плечі, а обличчя в неї було таке бліде, що майже зливалося з білизною шуби. Була вона… доволі вродлива, подумав Джеремі, хоч і не був експертом у таких питаннях, але це була монохроматична, одноколірна врода. Цікаво, подумав він, чи не зомбі вона? У місті таких було зараз чимало, а ті, які розсудливо зберігали після смерті все своє майно, могли, мабуть, дозволити собі й таку шубу.

— Жучковий годинник? — запитала вона, відвертаючись від скляного купола.

— Е-е, так… У гершебського жучка-адвоката дуже стабільний розпорядок дня, — відповів Джеремі. — Я його, е-е, тримаю тільки, гм, з цікавості.

— Це так… органічно, — сказала жінка. Вона дивилася на нього, мов на ще якогось жука. — Нас звати Міріа Л女жон. Леді Міріа Л女жон.

Джеремі ввічливо простягнув їй руку. Йому дуже довго й терпляче роз’яснювали в Гільдії годинникарів, як контактувати з людьми, аж поки його розпачливі інструктори не втратили остаточно надію навчити його цій премудрості, проте деякі речі він таки засвоїв.

Її світлість подивилася на простягнуту руку. Урешті-решт до них причвалав один із тролів.

— Їхня ледість не тиснути руки, — прогугнявив він гулким шепотом. — Вона не бути дотикова персона.

— Он як? — розгубився Джеремі.

— Але годі вже з цим, мабуть, — сказала леді Л女жон, відступаючи на крок. — Ви робите годинники, а ми…

Щось задзеленчало в кишені сорочки Джеремі. Він витягнув звідти великого годинника.

— Якщо він відбивав годину, то заскоро, — сказала жінка.

— Е-е… гм… ні… але я б вам порадив, е-е, затулити руками вуха…

Настала третя година. І всі годинники зазвучали водночас. Закували зозулі, у свічкових годинниках падали додолу шпильки, водяні годинники дзюрчали і булькали, випорожнюючи відерця, дзенькали дзвіночки, гриміли гонги, бамкали куранти, а гершебський жук-адвокат зробив сальто-мортале.

Тролі ляснули здоровезними лапами по вухах, затуляючи їх, а от леді Л女жон просто стояла собі, взявши руки в боки і нахиливши голову, аж поки не стихло відлуння останнього дзвінка.

— Бачимо, що все правильно, — мовила вона.

— Що? — перепитав Джеремі. Він подумав: а, може, вона вампір?

— Усі ваші годинники точні, — сказала леді Л女жон. — Ви дуже скрупульозно до цього ставитеся, містере Джеремі?

— Годинник, який не показує правильну годину, є… несправний, — відповів Джеремі. Він тепер волів би, щоб вона забралася геть. Його непокоїли її очі. Він чув про людей із сірими очима, а її очі були сірі, наче у сліпця, і вона явно дивилася на нього і крізь нього.

— Так, і з цим ви мали трохи клопоту, авжеж? — запитала леді Л女жон.

— Я… я не… не… я не розумію, про що ви…

— У Гільдії годинникарів? Вільямсон, у якого годинник постійно поспішав на п’ять хвилин? А ви…

— Мені тепер набагато краще, — сказав Джеремі, зціпивши зуби. — Я маю ліки. Гільдія була дуже люб’язна. А тепер, будьте ласкаві, йдіть звідси.

— Містере Джеремі, ми хочемо, щоб ви зробили нам точний годинник.

— У мене всі годинники точні, — буркнув Джеремі, дивлячись собі під ноги. Він мав заживати ліки не раніше, ніж через п’ять годин і сімнадцять хвилин, але вже зараз відчував у них потребу. — А тепер я попрошу вас…

— Наскільки точні ваші годинники?

— Можуть помилитися менше, ніж на секунду за одинадцять місяців, — негайно відповів Джеремі.

— Це вважається добрим результатом?

— Так, — це вважалося дуже добрим результатом. Ось чому Гільдія була такою чуйною. Геніям завжди дозволяють мати певну свободу дій після того, як у них забирають із рук молоток і витирають кров.

— Нам потрібна значно більша точність.

— Це неможливо.

— Он як? Тобто, неможливо для вас?

— Так, для мене. А якщо це неможливо для мене, то жоден інший годинникар у місті цього не зробить. Я знав би, якби хтось був здатний на таке!

— Та невже? Ви в цьому впевнені?

— Я знав би, — і так воно й було. Він обов’язково знав би. Свічкові годинники і водяні… це були іграшки, які він тримав просто з поваги до історії хронометражу, і навіть тоді він цілими тижнями експериментував із воском і відерцями, роблячи з примітивних годинників такі, за якими ви могли б, скажімо так, доволі точно звіряти свій час. І не страшно, що вони не могли бути ідеально точними. Це були прості, натуральні речі, імітації часу. Він ними не переймався. А от справжній годинник… це вже був механізм, пов’язаний із числами, а числа мають бути досконалі.

Вона знову схилила голову вбік.

— А як ви перевіряєте їх на точність? — запитала вона.

Його часто запитували про це в Гільдії, відколи в нього прорізався талант. Він і тоді не міг відповісти на це питання, адже воно було без сенсу. Годинник для того й роблять, щоб він був точним. Скажімо, художник намалював портрет. Якщо намальована людина вийшла подібною, значить, він намалював правильний, точний портрет. Якщо ж усе робити правильно, виготовляючи годинник, він і буде точний. Вам не потрібно його перевіряти. Ви й так це знаєте. 

— Я й так це знаю, — відповів він.

— Нам потрібно, щоб ви зробили дуже точний годинник.

— Наскільки точний?

— Найточніший. 

— Але на мою роботу впливають деякі матеріальні обмеження, — сказав Джеремі. — Я… розробив певні технології, але існують такі речі, як… вібрації вуличного руху, невеличкі зміни температури й таке інше.

Леді Л女жон розглядала тепер низку величеньких годинників, які приводили в дію бісики. Узяла один і відчинила задню кришку. Там було крихітне сідельце і педальки, але поза тим нутрощі були порожні.

— Без бісиків? — запитала вона.

— Я їх тримаю лише для історії, з цікавості, — пояснив Джеремі. Ці годинники були не дуже точні, відстаючи щохвилини на кілька секунд, а вночі взагалі зупинялися. З них була бодай якась користь лише в тому випадку, якщо точність для вас визначалася словами «десь біля другої». Він аж скривився, коли про це подумав. Так, ніби почув, як хтось дряпає нігтями по шкільній дошці.

— А що скажете про інвар? — запитала леді, ще й далі розглядаючи музей годинників.

Джеремі це приголомшило.

— Цей сплав? Я не припускав, що про нього комусь відомо поза межами Гільдії. І він дуже дорогий. Набагато дорожчий за золото.