— Інші монахи були повністю споряджені, — зауважив Ку.
— Нам не треба нічого зайвого, — рішуче заявив Лу-Тзе. — Вийдемо чорним ходом, Ку, гаразд?
Чорний хід виводив до вузенької стежечки і невеличкої хвіртки у мурі. Розчленовані дерев’яні манекени і обвуглене місцями каміння вказували на те, що Ку зі своїми помічниками нерідко користався цим шляхом. А за хвірткою починалася інша стежка, що вела вздовж одного з численних крижаних струмочків.
— Ку має добрі наміри, — пояснив, стрімко крокуючи, Лу-Тзе. — Але якщо забагато його слухати, почнеш бряжчати, коли ходиш, і вибухати, коли сідаєш.
Лобсанґ мусив бігти, щоб не відставати.
— Та ж до Анк-Морпорка треба буде йти кілька тижнів, Підмітальнику!
— Ми зріжемо на шляху зайві кути, — сказав Лу-Тзе, а тоді зупинився і глянув на Лобсанґа. — Гадаєш, що зумієш це зробити?
— Я це робив сотні разів… — почав був Лобсанґ.
— В Ой-Донґу, так, — урвав його Лу-Тзе. — Але в долині є чимало різних перешкод і запобіжників. Ти цього не знав? В Ой-Донґу легко розтинати час, мій хлопче. А там зовсім інша справа. Тобі перешкоджатиме повітря. Помилишся — і повітря затвердне як скеля. Треба розтинати час довкола себе, щоб рухатися мов риба у воді. Знаєш, як це робити?
— Ми вивчали трохи теорію, але…
— Сото розповідав, що в місті ти сам зупинив для себе час. Це називається Стійка койота. Її дуже важко виконати, і я не думаю, що цього навчають у Гільдії злодіїв.
— Мені, мабуть, пощастило, Підмітальнику.
— Гаразд. Так і продовжуй. Матимеш багато часу повправлятися, поки ми залишимо позаду сніги. Але добре все відпрацюй, перш ніж ступиш на траву, бо інакше буде лихо твоїм ногам.
Це називають розтином часу…
Існує спосіб гри на деяких музичних інструментах, що має назву «циркулярне дихання» і дає змогу людям грати на діджеріду або волинці без того, щоб вибухнути або бути засмоктаним у дудку. «Розтин часу» — це дуже подібна техніка, просто все відбувається значно тихіше, а замість повітря тут фігурує час. Кваліфікований монах може розтягнути секунду на цілу годину, а то й на довше…
Але це ще не все. Він рухатиметься у затвердлому світі. Мусить навчитися бачити відблиск світла, чути відлуння звуку й дозволити часу просочуватися в цей його особистий всесвіт. Це не так уже й важко зробити, якщо відчувати впевненість; розітнутий світ видається тоді майже нормальним, за винятком кольорів…
Складалося враження, ніби йдеш під час заходу сонця, хоч сонце застигло високо в небі і майже не рухалося. Світ попереду відтінював пурпуром, а світ позаду, коли Лобсанґ озирнувся, мав відтінок засохлої крові. І був цей світ самотній. Але найгіршим, усвідомив Лобсанґ, було те, що панувала тиша. Тобто лунав лише ледь чутний шум, подібний на глухе шкварчання на периферії слуху. Лобсанґові кроки звучали химерно і приглушено, а звук цей долинав до його вух зовсім не синхронно з його ходою.
Вони дійшли до кінця долини і з вічної весни потрапили у справжнє царство снігу. Холод почав пронизувати тіло поволі, наче ніж садиста.
Лу-Тзе прямував далі, явно не переймаючись студінню.
Звичайно, це була одна з легенд, пов’язаних з його ім’ям. Розповідали, ніби Лу-Тзе може пройти багато миль у такий лютий мороз, коли навіть хмари замерзають і падають з неба. Казали, ніби холод узагалі на нього не впливає.
Але однак…
Легенди змальовували Лу-Тзе кремезним і міцним… не сухоребрим лисим курдупелем, який волів уникати бійок.
— Підмітальнику!
Лу-Тзе зупинився й озирнувся. Його постать була дещо розмитою, і Лобсанґ розмотав себе з пелени часу. У світ повернулися кольори, а холод хоч і перестав пронизувати тіло, наче свердло, був і далі собачим.
— Так, хлопче?
— Ви мене будете вчити, так?
— Якщо залишилося щось таке, чого ти ще не знаєш, вундеркінде, — іронічно відповів Лу-Тзе. — Ти добре розтинаєш час, я бачу.
— Я не розумію, як ви витримуєте такий холод!
— Ага, то ти не знаєш таємниці?
— Цю силу вам знову дає Шлях місіс Космополитої?
Лу-Тзе задер краєчок мантії і трохи потанцював на снігу, виставивши напоказ худющі ноги, вбрані в товстезні пожовклі кальсони.
— Дуже добрі, дуже добрі, — похвалився він. — Вона й далі присилає мені ці комбіновані підштанки подвійної в’язки, всередині шовкові, а тоді ще три шари вовни, вставки для утеплення і парочка зручних клапанів. За дуже поміркованою ціною, по шість доларів за пару, бо я старий клієнт. Адже написано: «Тепло кутайся, бо впіймаєш смерть».
— Це просто омана?
Лу-Тзе здивувався.
— Що? — перепитав він.
— Ну, я маю на увазі, що все це омана, так? Усі вважають вас видатним героєм, а… ви не вступаєте у двобої, і ще всі думають, що ви володієте всілякими дивовижними знаннями, а… а ви просто… вводите людей в оману. Правда? Навіть абата? Я думав, що ви мене навчите… якихось важливих речей…
— Я маю її адресу, якщо тебе це цікавить. Назвеш їй моє ім’я… О. Але я бачу, що ти не це мав на увазі, ні?
— Не хочу бути невдячним, я просто думав…
— Ти думав, що я маю скористатися таємними знаннями, набутими впродовж цілого життя, лише для того, щоб тримати ноги в теплі? Так?
— Ну…
— Знецінити священне вчення заради власних колін?
— Якщо ви це так інтерпретуєте…
І тут щось спонукало Лобсанґа подивитися вниз.
Там, де він стояв, було сантиметрів п’ятнадцять снігу. А там, де стояв Лу-Тзе, снігу не було. Його сандалії тонули в двох калюжках. Лід танув довкола пальців його ніг. Рожевих, теплих пальців.
— З пальцями, до речі, зовсім інша справа, — сказав підмітальник. — Місіс Космополита справжня чаклунка, коли йдеться про підштанки, а от зв’язати нормальні шкарпетки вона не годна. — Лобсанґ підвів очі й побачив, як підморгнув йому Лу-Тзе. — Завжди пам’ятай Перше правило, вірно?
Лу-Тзе поплескав по руці розгубленого хлопця.
— Але в тебе все добре виходить, — підбадьорив він його. — Давай-но трохи перепочинемо й поп’ємо чайочку, — він показав рукою на скелі, де можна було принаймні захиститися трохи від вітру; біля них височіли великі білі кучугури снігу.
— Лу-Тзе?
— Так, хлопче?
— Я маю питання. Ви зможете на нього відповісти прямо?
— Я спробую, звичайно.
— Що тут, до біса, діється?
Лу-Тзе відгорнув з каміння сніг.
— О, — вимовив він. — Одне з найважчих питань.
Цок
Ігор мусив це визнати. Коли йшлося про створення химерних речей, здоровий глузд був кращий за божевілля.
Ігор звик до господарів, які, попри дивовижне вміння робити стійку на руках на самому краєчку ментальної прірви, не були здатні вбрати штани без детальних інструкцій.
Як усі Ігорі, він навчився давати з ними раду. Фактично, це було не так важко (хоч інколи для цього доводилося працювати цілу ніч до самого ранку), і коли вже вдавалося привчати їх до певного режиму, можна було братися до своїх справ, і вони вас не турбували, аж поки треба було встановити блискавковідвід.
Але з Джеремі було інакше. Це був чоловік, за яким можна було налаштовувати годинник. Ігор ще ніколи не зустрічав людини, життя якої було б настільки організоване, впорядковане, настільки своєчасне. Він усвідомив, що уявляє свого господаря таким собі тік-так-меном.
Один із колишніх Ігоревих господарів зробив такого заводного тік-так-мена, з усіма відповідними важелями, шестірнями, кривошипами й годинниковим механізмом. Замість мізків там була довга перфорована стрічка. Замість серця — велика пружина. Якщо в кухні все стояло на своїх місцях, ця річ могла підмести підлогу й заварити несогіршу чашку чаю. Але якщо все не було на своєму місці, або якщо ця тік-ток-цокаюча штучка натрапляла на несподівану перешкоду, вона могла здерти зі стін штукатурку і кинути в окріп замість заварки кота.
А тоді в його господаря виникла ідея оживити цю річ, щоб вона сама перфорувала свої стрічки й накручувала власну пружину. Ігор, який звик чітко виконувати інструкції, слухняно спорудив класичний варіант блискавковідводу якраз напередодні великої грози. Він не міг бачити, що сталося опісля, адже не був там, коли блискавка влучила в годинниковий механізм. Ні, Ігор у цей час був уже на півдорозі до села, рятуючись утечею з усіма своїми пожитками в саквояжі. Та однак над його головою просвистіло й увіп’ялося у стовбур дерева розпечене добіла зубчасте колесо. Вірність господарю була дуже важливою, але займала друге місце після вірності спільноті Ігорів. Якби світ складався насамперед із зниклих безвісти слуг, їх усіх мали б достобіса називати Ігорями.
