Лобсанґ роззирнувся.

— Тут є ще трохи людей.

Лу-Тзе знову заговорив нормальним голосом. — Ти щось чув про Великий Крах?

— Лише плітки, Підмітальнику.

— Еге ж, пліток є чимало. Щось типу «День, коли зупинився час». — Лу-Тзе зітхнув. — Знаєш, більшість речей, яких тебе навчають, брехня. Так і має бути. Інколи, якщо довідатися відразу всю правду, її важко збагнути. Ти добре знав Анк-Морпорк, правда? Ходив колись у оперний театр?

— Хіба для того, щоб почистити комусь кишені, Підмітальнику.

— А чи цікавився, чому так?.. Чи звертав колись увагу на той маленький театрик з другого боку вулиці? Здається, він називався «Дискум».

— О, так! Ми діставали копійчані квиточки, сідали на землю і кидали горішки на сцену.

— І ти ніколи не думав, чому так буває? Великий оперний театр, плюшеві крісла, позолота, великі оркестри, а тоді цей маленький театрик під солом’яною стріхою, голі дерев’яні стіни, жодних сидінь, і якийсь тип, що грає на дудці у ролі музичного акомпанементу?

Лобсанґ знизав плечима.

— Та ні. Просто так воно є.

Лу-Тзе мало не засміявся.

— Дуже гнучкі людські мізки. Майже гумові, — мовив він. — Дивовижно, як вони розтягуються, щоб пристосуватися. Ми добре там попрацювали…

— Лу-Тзе?

Перед ним шанобливо схилився один із дрібніших прислужників-аколітів.

— Абат бажає вас побачити, — повідомив він.

— О, гаразд, — сказав підмітальник. Він штурхнув ліктем Лобсанґа і прошепотів: — Рушаймо до Анк-Морпорка, хлопче.

— Що? Але ж ви просили, щоб вас вислали до…

Лу-Тзе підморгнув.

— Адже написано: «Не вір, не бійся, не проси», розумієш? Крім плінґа, є ще й інші способи примусити данґданґа вдавитися, хлопче.

— Справді?

— О, так, мати дуже багато плінґа. Ну, а тепер ходімо до абата, гаразд? Його якраз мають годувати. Твердою їжею, дякувати небесам. Принаймні його вже не треба годувати грудьми. Якщо чесно, дивлячись на нього й молоду годувальницю, ніхто не знав, куди відвернути обличчя від сорому, та й він сам цього не знав. Адже він усвідомлює себе дев’ятсотлітнім чоловіком…

— Він, мабуть, дуже мудрий.

— Доволі мудрий, доволі. Хоч вік і мудрість не завжди, з того що мені відомо, йдуть у парі, — додав Лу-Тзе, прямуючи до абатових покоїв. — Деякі люди, отримавши владу, стають тупішими. Але це, звісно, не стосується його світлості.

Абат сидів на високому стільчику, щойно обляпавши головного аколіта цілою ложкою кашки, а той шкірився усмішкою людини, чия робота напряму залежить від того, щоб мати щасливий вигляд, коли з чола йому стікає суміш пастернаку й аґрусу.

Лобсанґу здалося, причому вже не вперше, що абат інколи навмисне знущався над прислужником. Аколіт і справді був не надто приємною особою, яка в будь-якої тверезо мислячої людини викликала нестримне бажання вилити йому щось липке на волосся та ще й лупнути по голові гумовим яком, тож мудрий і старий абат залюбки давав волю своїй внутрішній дитині.

— Ви мене покликали, ваша світлість, — уклонився йому Лу-Тзе.

Абат перевернув миску, вихлюпнувши її вміст на мантію головного аколіта.

— Вахахаахаха ах, так, Лу-Тзе. Скільки вам уже років?

— Вісімсот, ваша світлість. Але це ще далеко не старість!

— Проте ви вже провели чимало часу на цьому світі. Я так розумію, що ви вже збиралися піти на заслужений відпочинок і взятися за садівництво.

— Так, але…

— Але, — абат розплився в ангельській усмішці, — наче старий бойовий кінь, ви вигукуєте «ха-ха!», почувши звуки сурм, чи не так?

— Я так не думаю, — мовив Лу-Тзе. — І не бачу нічого кумедного в звучанні сурм.

— Я мав на увазі, що ви знову рветеся в бій. Але ж ви вже багато років допомагали навчати наших агентів, так? Оцих ось добродіїв?

З одного боку кімнати сиділо декілька кремезних і м’язистих ченців. Вони вже були споряджені в дорогу, мали за спинами скручені спальні килимки і були вбрані у вільні чорні накидки. Вони боязко вклонилися Лу-Тзе, а їхні очі понад напівмасками були збентеженими.

— Я зробив усе, що міг, — пояснив Лу-Тзе. — Навчали їх, звичайно, інші, я тільки намагався відшкодувати завдані збитки. Я ніколи не вчив їх бути ніндзя, — він підштовхнув ліктем Лобсанґа. — Це, учню, агатійською означає «випускання газів», — повідомив він сценічним шепотом.

— Я пропоную відправити їх на завдання негайно ВАХ! — абат ударив стільця ложкою. — Це мій наказ, Лу-Тзе. Ви жива легенда, але були легендою вже надто довго. Чому б не довіритись майбутньому? Цюцю!

— Розумію, — печально мовив Лу-Тзе. — Ну, але так мало статися рано чи пізно. Дякую вам за чуйність, ваша світлосте.

— Бр-рмбр-рм… Лу-Тзе, я вас давно вже знаю! Ви ж не опинитесь ближче, ніж за сто миль від Убервальду, ні?

— У жодному разі, ваша світлість.

— І це наказ!

— Я розумію, звісно.

— Однак раніше ви вже порушували мої ба-абаба накази. Я пам’ятаю, в Омнії.

— Тактичне рішення, ухвалене людиною на місці, ваша світлість. Ви це радше могли б назвати інтерпретацією вашого наказу, — пояснив Лу-Тзе.

— Маєте на увазі те, що ви подалися туди, куди вам виразно було наказано не йти, і вчинили те, що вам було абсолютно заборонено робити?

— Так, ваша світлосте. Інколи, щоб привести гойдалку в рух, треба підштовхнути її з іншого боку. Коли я вчинив те, що не мав би робити там, де не мав би бути, я досягнув того, що мало би бути зроблено в тому місці, де це мало б відбутися.

Абат довго і пильно дивився на Лу-Тзе тим поглядом, який добре вдається немовлятам.

— Лу-Тзе, вам не нмнмнбубу можна бути в Убервальді або десь поблизу Убервальду, ясно? — звелів він.

— Ясно, ваша світлість. Звичайно, ви маєте рацію. Але, в моєму старечому віці, чи можу я помандрувати іншою стежиною, стежиною мудрості, а не насильства? Я хотів би показати цьому молодому чоловікові… Шлях.

Дехто з монахів засміявся.

— Шлях Прачки? — усміхнувся Рінпо.

— Місіс Космополита швачка, — спокійно уточнив Лу-Тзе.

— Про мудрість якої свідчать такі приказки як «Краще не буде, якщо роздряпати»? — додав Рінпо, підморгнувши решті монахів.

— А краще тоді й не буває, — зронив Лу-Тзе, спокій якого нагадував тепер озеро вмиротвореності. — Можливо, цей Шлях і нікчемний, та хай би яким він був дріб’язковим і недостойним, це мій Шлях, — він повернувся до абата. — Так воно було здавна, ваша світлосте. Пригадуєте? Майстер і учень вирушають у світ, де учень може набратися практичного досвіду на основі повчань і прикладів, а тоді учень знаходить власний Шлях і наприкінці цього Шляху…

— …він знаходить самого себе бдум, — закінчив речення абат.

— Спочатку він знаходить учителя, — сказав Лу-Тзе.

— Йому пощастило, що саме ви бдумбдум будете цим учителем.

— Ваша світлосте, — мовив Лу-Тзе. — Природа Шляхів полягає в тому, що ніхто не може з упевненістю сказати, хто буде цим учителем. Усе, що я можу, це — показати йому дорогу.

— Яка приведе до бдум міста, — сказав абат.

— Так, — погодився Лу-Тзе. — А від Анк-Морпорка до Убервальду далека путь. Ви мене не вишлете до Убервальду, бо я застарий. Тому, з усією повагою, я благаю вас догодити цій моїй старечій примсі.

— У мене немає іншого вибору, коли ви подаєте це таким чином, — сказав абат.

— Ваша світлосте… — почав був Рінпо, який відчував, що є інший вибір.

Ложка знову гримнула об тацю.

— Лу-Тзе має високу репутацію! — крикнув абат. — Я беззастережно довіряю йому, і він правильно вчинить! Просто я ще волів би блумблум повірити, що він учинить так, як я блумблум цього хочу! Я заборонив йому мандрувати до Убервальду! А ти тепер хочеш, щоб я заборонив йому не мандрувати до Убервальду? ЦЮЦЮ! Я сказав своє слово! А тепер, шановні добродії, чи не могли б ви забратися звідси? Я маю зараз дуже нагальну справу.

Лу-Тзе вклонився і вхопив Лобсанґа за руку.