Тут ще й досі були ченці, які бігли до колодязів і верталися з відерцями води, яка оберталася в пару, коли вони заливали нею задимлені кам’яні підшипники в основі циліндрів.

— Ідіоти, — пробурмотів підмітальник. Він приставив руки до вуст і закричав:

— Де наглядач?

Лобсанґ показав на край дерев’яного подіуму, вбудованого в стіну зали.

Там лежав напівзогнилий корковий шолом і пара старезних сандалій. Поміж ним була купка сірого пороху.

— Бідолаха, — зітхнув Лу-Тзе. — П’ятдесят тисяч років одним махом, — він знову сердито глянув на ченців, що розбігалися навсібіч. — Може, нарешті зупинитесь і підійдете сюди! Я не проситиму двічі!

Дехто з них утер з очей піт і рушив до подіуму, почувши з полегшею принаймні якийсь наказ, а за їхніми спинами вищали Зволікатори.

— Так воно краще! — гукнув Лу-Тзе, коли до цих монахів почали долучатися й інші. — А тепер слухайте мене! Це просто каскадна перенапруга! Ви всі про неї чули! Ми можемо з нею впоратися! Треба тільки перехресно з’єднати майбутності й минулості, насамперед найшвидші…

— Бідолашний містер Шобланґ уже це пробував, — зронив якийсь монах. Він показав на скорботну купку.

— Тоді мені потрібні дві команди… — Лу-Тзе замовк. — Ні, в нас мало часу! Зробимо це ногами, як звикло! Одна людина до кожного веретена, вдаряєте стрижень, коли я скажу! Бути готовими, коли я називатиму числа!

Лу-Тзе видерся на подіум і обвів поглядом комутатор з дерев’яними шпульками. Над кожною з них висів у повітрі червоний або синій ореол.

— Який безлад, — мовив він. — Який тут безлад. 

— А що вони означають? — запитав Лобсанґ.

Лу-Тзе провів руками над шпульками.

— Отже. Ті з червоним забарвленням розмотують час, прискорюють його, — пояснив він. — А ті, що з синім, змотують час, уповільнюють його. Яскравість кольору залежить від швидкості процесу. Але зараз вони всі крутяться безладно, бо перенапруга їх відрізала, розумієш?

— Відрізала від чого?

— Від навантаження. Від світу. Бачиш там угорі? — він показав рукою на двійко довгих стелажів, що тягнулися вздовж усієї стіни печери. На кожному стелажі містилися поворотні заслінки, один ряд синіх, а другий — темно-червоних.

— Чим яскравіший їхній колір, тим більше змотується або розмотується час?

— Молодчина! Їх треба збалансувати! І для цього ми паруємо веретена, щоб вони змотували й розмотували навзаєм одне одного. Нейтралізували самі себе. Бідолаха старенький Шобланґ намагався, мабуть, знову їх запустити в дію. Це неможливо, принаймні не під час каскаду. Треба дочекатися, поки все зупиниться, а тоді вже наводити лад, — він подивився на шпульки, а тоді на юрбу ченців. — Гаразд. Ось ти… 128 і 17, а тоді 45 і 89. Починай. А ти… 596 і, дай-но подумати… так, 402…

— Сімсот дев’яносту! — вигукнув Лобсанґ, показуючи на шпульку.

— Що-що?

— Сімсот дев’яносту!

— Не мели дурниць. Вона ще розмотується, хлопче. Має бути чотириста друга, ось тут.

— Сімсот дев’яноста зараз почне знову змотувати час!

— Вона ще яскраво-блакитна.

— Зараз почне змотувати. Я це знаю. Тому що… — послушник провів пальцем понад рядами шпульок, завагався на мить, а тоді показав на шпульку з другого боку від комутатора, — вона парує свою швидкість з отією.

Лу-Тзе придивився пильніше.

— Написано: «Так ось де собака заритий!» — прорік він. — Вони формують природну інверсію, — він скоса зиркнув на Лобсанґа. — Ти часом не чиясь реінкарнація, га? У цих краях це нерідко стається.

— Я не думаю. Просто це… очевидно.

— Якусь хвилину тому ти взагалі про це нічого не знав!

— Так, так, але коли вже побачив… це ж очевидно.

— Справді? Аж так? Гаразд. Тоді цей комутатор твій, вундеркінде! — Лу-Тзе відступив на крок.

— Мій? Але ж я…

— За роботу! Це наказ.

На якусь мить Лобсанґа немовби вповило синє сяйво. Лу-Тзе було цікаво, скільки часу він загорнув довкола себе в цю секунду. Принаймні досить, щоб усе обміркувати.

Тоді хлопець назвав з пів десятка спарених чисел. Лу-Тзе повернувся до ченців.

— Покваптеся, хлоп’ята. За комутатором містер Лобсанґ! А ви тільки слідкуйте за підшипниками!

— Але ж він послушник… — почав був один із монахів, але замовк і сахнувся, побачивши вираз обличчя Лу-Тзе. — Гаразд, Підмітальнику… гаразд…

За мить почувся ляскіт перемичок, що займали відповідні місця. Лобсанґ назвав наступний ряд чисел.

Поки монахи бігали до масляних ям по мастило, Лу-Тзе стежив за найближчою колоною. Вона й далі стрімко вертілася, але він був певний, що може вже побачити на ній різьблення.

Лобсанґ знову обвів поглядом комутатор, а тоді спочатку подивився на гуркітливі циліндри, а тоді на ряди заслінок.

Лу-Тзе знав, що про це ніде й нічого не написано. Цьому було неможливо навчити в класі, хоч вони і пробували. Добрий майстер-веретенник пізнавав усе на практиці, ступнями власних ніг, бо теорія тут мало чим могла б допомогти. Він навчався відчувати потоки, сприймати ряди Зволікаторів як часові западини або фонтани. Старий добрий Шобланґ міг витягти з класу пару годин згаяного знудженими учнями часу без того, щоб вони це навіть помітили, і акуратно скинути його за тисячі миль до якоїсь майстерні, працівникам якої цього часу бракувало.

А ще був той трюк із яблуком, яким він полюбляв дивувати своїх підмайстрів. Він клав його перед ними на стовпчик, а тоді вистрілював у нього часом з одного з маленьких веретен. Там миттєво з’являвся гайочок маленьких миршавих деревець, які відразу розсипалися в порох. Ось, що станеться з вами, якщо припуститесь помилки, казав він.

Лу-Тзе глянув на купку сірого пороху під напівзотлілим шоломом, проходячи повз нього. Хтозна, можливо, він саме так і волів відійти…

Вищання виснаженого каменю примусило його звести погляд угору.

— Змащуйте підшипники, чортяки ви ледачі! — заволав він, пробігаючи повз ряди. — І слідкуйте за поперечками! Не торкайте шпонки! Все йде добре!

Він біг, не відводячи очей від колон. Вони вже не вертілися абияк. Тепер вони робили це цілеспрямовано.

— Здається, ти перемагаєш, хлопче! — гукнув він до постаті на подіумі.

— Так, але я не можу все збалансувати! Намоталося забагато часу, і нема куди його діти!

— Як багато?

— Майже сорок років!

Лу-Тзе подивився на заслінки. Сорок років — цілком можливо, але ж хіба…?

— Скільки? — перепитав він.

— Сорок! Вибачте! Немає до чого їх додати!

— Нема проблем! Відводь їх! Зменшуй навантаження! Ми завжди зможемо їх витягти пізніше! Скидай!

— Куди?

— Знайди велику ділянку з морем! — підмітальник показав на примітивну карту світу, намальовану прямо на стіні. — Чи знаєш ти, як… Чи можеш ти побачити, як правильно їх закрутити і спрямувати?

І знову в повітрі сяйнуло блакиттю.

— Так! Думаю, що так!

— Я так собі й уявляв! Як будеш готовий, дій!

Лу-Тзе похитав головою. Сорок років? І його ще турбували сорок років? Та ж сорок років — це ніщо! Підмайстри он скинули перед цим п’ятдесят тисяч років. Ось у чому була перевага моря. Воно собі залишалося великим і мокрим.

Завжди було і завжди буде великим і мокрим. Можливо, звісно, що рибалки почнуть виловлювати якусь чудернацьку вусату рибу, залишки якої вони досі бачили хіба що скам’янілими, але хто переймається тим, що могло статися з косяком якоїсь там тріски?

Змінився звук.

— Що ти робиш?

— Я знайшов місце під номером 422! Там може вміститися сорок років! Немає сенсу гаяти час намарне! Я поверну його зараз!

Знову відбулася зміна тону.

— Вдалося! Я певний, що мені вдалося!

Деякі великі циліндри вже майже зупинилися. Лобсанґ тепер рухав ручками на комутаторі швидше, ніж ошелешений Лу-Тзе міг прослідкувати. А вгорі почали одна по одній закриватися заслінки, демонструючи замість кольорів почорнілу від віку деревину.

Ніхто у світі не міг би бути таким точним!