— Звідки мені знати?

— Тоді звідки будь-кому знати? — в’їдливо спитав Верховний верховик. — Хіба ж хтось прокинувся одного ранку і сказав: гей, оце ідея, я просто оберну когось на зомбі, і все, що потрібно, — це печінка якоїсь рідкісної риби й шмат кореня, головне просто правильний знайти? Бачите чергу під хатою, еге ж? Номер 94, печінка червоного смугастика й маньяккорінь... не вийшло. Номер 95, печінка шпичкориби й тупаккорінь... не вийшло. Номер 96...

— Про що ви говорите? — вимогливо запитав Архіректор.

— Я просто вказав на об’єктивну неймовірність...

— Заткнися, — посутньо сказав Архіректор, — мені здається... здається мені... дивіться, смерті мають тривати, правильно? Смерть має відбуватися. Це те, в чому суть усього живого. Ви живі, а потім ви мертві. Вона просто не може припинити відбуватися.

— Але він не з’явився за Кошелем, — підкреслив Декан.

— Вони тривають весь час, — сказав Ридикуль, не зважаючи на нього. — Усі види живого весь час помирають. Навіть овочі.

— Але я не думаю, що Смерть колись приходив по картоплину, — із сумнівом сказав Декан.

— Смерть приходить по все, — твердо сказав Архіректор.

Всі з розумінням покивали.

За мить Верховний верховик сказав:

— Знаєте, якось я читав, що кожен атом у вашому тілі замінюється кожні сім років? Нові повсякчас приєднуються, а старі повсякчас відвалюються. І так триває весь час. Дивовижно, справді.

Верховний верховик міг робити з розмовою те саме, що робить густий мед лестощів із педалями точного годинника.

— Так? А що стається зі старими? — сказав Ридикуль, мимоволі зацікавлений.

— Без поняття. Вони просто пливуть в повітрі, я гадаю, поки не приліпляться до когось іншого.

Архіректор мав ображений вигляд.

— Що, навіть чарівників?

— О, так. В усіх. Це частина дива існування.

— Дійсно? Як на мене, звучить як брак гігієни, — сказав Архіректор. — Я гадаю, нема способу їх зупинити?

— Я так не думаю, — з ваганням сказав Верховний верховик, — не думаю, що вам варто зупиняти диво існування.

— Але це означає, що щось одне зроблене з чогось іншого, — сказав Ридикуль.

— Так. Хіба ж не дивовижно?

— Огидно, ось як! — коротко сказав Ридикуль. — В кожному разі, я намагаюся донести думку... донести думку... — він завмер, намагаючись пригадати. — Не можна просто скасувати смерть, ось яку думку. Смерть не помирає. Це ніби попросити скорпіона вжалити себе.

— Взагалі-то це відомий факт, — сказав Верховний верховик, завжди напоготові з корисним фактом, — що можна змусити скорпіона...

— Заткнись, — сказав Архіректор.

— Але ми не можемо лишити не-мертвого чарівника тинятися довкола, — сказав Декан. — Це вже не кажучи про те, що він може взяти собі в голову скоїти. Ми маємо... покласти йому край. Для його ж блага.

— Правильно, — сказав Ридикуль. — Для його ж блага. Це не має бути надто складно. Має бути купа способів упоратися із не-мертвим.

— Часник, — рішуче сказав Верховний верховик, — не-мертві не люблять часник.

— Не звинувачуйте їх. Сам цю погань терпіти не можу, — сказав Декан.

— Немертвий! Немертвий! — сказав Скарбій, звинувачувально тицяючи пальцем. Ним знехтували.

— Так, і ще є священні предмети, — сказав Верховний верховик. — Звичайний не-мертвий розсиплеться на порох, щойно гляне на них. І вони не люблять денного світла. І в найнайгіршому випадку їх можна ховати на перехрестях. Це вже стопудово, от так. А ще їх накривають чи то китайкою, чи то корейкою, щоб вони знов не повилазили.

— Намазавши її часником, — сказав Скарбій.

— Ну, так. Гадаю, часником теж можна намазати, — неохоче поступився Верховний верховик.

— Я не думаю, що добрячу корейку варто натирати часником, — сказав Декан, — вистачить трохи олії й духмяних трав.

— Червоним перцем теж добре, — щасливо сказав Лектор із Новітніх рун.

— Заткнись, — сказав Архіректор.

Лусь.

Петлі старої шафи врешті не витримали, вихлюпнувши вміст у кімнату.

Сержант Колон з анк-морпоркської Міської варти був на посту. Він охороняв Латунний міст, основну пуповину, що з’єднувала Анк і Морпорк. Щоб не сперли.

Коли доходило до запобігання злочинам, сержант Колон вважав за найбезпечніше мислити широко.

Існувала поширена думка, наче найкращий спосіб стати упізнаваним як вірний страж закону в Анк-Морпорку — це патрулювати вулиці й провулки, підмазувати інформаторів, переслідувати підозрюваних і таке всяке.

Сержант Колон дивився на цю думку ще ширше. Не тому, поспішив би сказати він, що намагатися знизити рівень злочинності в Анк-Морпорку, це ніби намагатися знизити рівень солоності моря, і єдине упізнання, яке вірний страж закону найімовірніше отримав би, було б щось типу: «Гей, оце тіло в канаві, хіба ж це не старий сержант Колон?» — а тому, що новітній, передовий, розумний охоронець правопорядку має бути бодай на крок попереду сучасної злочинності. Одного дня хтось просто зобов’язаний спробувати сперти Латунний міст, і тоді-то вони й вскочать просто в обійми сержанта Колона, який тут як тут чекає на них.

Заразом, міст надавав тихий, захищений від вітру закапелок, де можна було розслабитися, покурити й, певно, не помітити нічого, що могло б засмутити сержанта. Він сперся ліктями на парапет, міркуючи загалом про Життя. Із туману вивалилася постать. Сержант Колон упізнав знайомий загострений чаклунський капелюх.

— Добрий вечір, офіцере, — каркнув власник капелюха.

— Ранок, вашчесть.

— Чи не будеш ти ласкавий допомогти мені залізти на парапет, офіцере?

Сержант Колон завагався. Але ж хлопака був чарівником. Людина може втрапити в серйозну халепу, не допомігши чарівникові.

— Випробовуєте якусь магію, вашчесть? — сказав він привітно, допомагаючи підняти хирляве, але неочікувано важке тіло на крихке кам’яне мурування.

— Ні.

Кошіль Бук зробив крок із мосту. Почулося гучне чвак[11].

Сержант Колон глянув униз, де води річки Анк повільно зімкнулися знову. Ох, ці чарівники. Вічно щось відчебучать.

Він хвильку подивився. За кілька хвилин зчинилося хвилювання серед покидьків і уламків біля основи однієї з опор моста, де просвіт брудних сходів вів у саму воду.

Виник гостроверхий капелюх.

Сержант Колон почув, як чарівник повільно спинається по сходах, лаючись під ніс.

Кошіль Бук знову досяг верху моста. Він був наскрізь мокрий.

— Вам треба піти перевдягтися, — запропонував сержант Колон. — Ви можете насмерть промерзнути, стоячи тут у такому вигляді.

— Ха!

— Підсунути ноги до гарячого вогню, от що я зробив би.

— Ха!

Сержант Колон поглянув на Кошеля Бука, який стояв у власній приватній калюжі.

— Ви випробовували якийсь особливий вид підводної магії, вашчесть? — ризикнув він.

— Не зовсім, офіцере.

— Я завжди задумувався про те, на що воно все схоже під водою, — сказав сержант Колон, підбадьорливо. — Таїна глибинних, дивних і чудних створінь... моя мама якось розказувала мені казку про цього маленького хлопчика, який обернувся на русалку, ну, не на дівчину-русалку, і в нього були всі ці пригоди під...

Його голос ущух під грізним поглядом Кошеля Бука.

— Це нудно, — сказав Кошіль. Він повернувся і пошкандибав у туман. — Дуже, дуже нудно. Дуже нудно насправді.

Сержант Колон залишився один. Тремтячою рукою він запалив нову цигарку й спішно вирушив до штабу Варти.

— Це обличчя, — казав він собі, — і ці очі... як у того якже-його... цей триклятий ґном, який продає делікатеси на вулиці Канатній.

— Сержанте!

Колон вкляк. Потім глянув униз. На нього з рівня землі дивилося обличчя. Коли він себе опанував, то розрізнив різкі риси свого старого друзяки Нудля Від-Душі-Відриваю, який був у Дискосвіті ходячим і балакучим аргументом на доказ теорії, що людський рід походить від якогось виду гризунів. ВДВ Нудль мав схильність описувати себе як купця-авантюриста, всі решта мали схильність описувати його як пересувного гендляра, чиї схеми заробляння грошей завжди зводив нанівець якийсь маленький, проте вирішальний ґандж, як-от спроби продати речі, які йому не належали, чи не працювали, чи, часом, навіть не існували. Золото фей добре відоме своєю здатністю випаровуватися на ранок, але воно було залізобетонною плитою порівняно з деякими оборудками Нудля.