Почувся новий ву-у-умф. Артур знову з’явився догори дриґом і приземлився на голову.

— Розумієте, це приземлення, — сказала Дорін, — це щось ніби як розбіг. Якщо він стартує не з висоти першого поверху як мінімум, то не встигає набрати належної підйомної швидкості.

— Я не можу набрати належної підйомної швидкості, — сказав Артур, зводячись на ноги.

— Перепрошую, — сказав Кошіль, — на вас музика не впливає?

— Вона діє мені на ікла, от що вона робить, — сказав Артур. — Що зовсім не добре для вампіра, хоча, можливо, ви це й так знаєте.

— Пан Бук вважає, що вона щось робить із людьми, — сказала Людмила.

— Всім діє на зуби? — сказав Артур.

Кошіль глянув на натовп. Ніхто й уваги не звернув на «Новий початок».

— Вони мають такий вигляд, ніби на щось очікують, — сказала Дорін. — Ачкують, я імєла ввіду.

— Це лякає, — сказала Людмила.

— Лякатися нормально, — сказала Дорін. — Ми лячні.

— Пан Бук хоче піти всередину купи, — сказала Людмила.

— Чудова думка. Змусьте їх вимкнути цю бісову музику, — сказав Артур.

— Але вас можуть убити! — сказала Людмила.

Кошіль стулив долоні й замислено їх потер.

— Ах, — сказав він, — тут ми діємо на випередження.

Він увійшов у сяйво.

Він ніколи не бачив такого яскравого світла. Здавалося, воно випромінюється звідусіль, переслідуючи найменшу тінь і безжально її викорінюючи. Воно було набагато яскравіше за денне світло, хоча й не було нічим на нього схоже — воно мало голубі краї, що різали зір, наче ніж.

— Вив порядку, графе? — сказав він.

— В нормі, в нормі, — сказав Артур.

Люпин загарчав.

Людмила потягнула за заплутаний метал.

— Під ним щось є, знаєте. Це схоже на... мармур. Оранжевий мармур, — вона провела по ньому рукою, — але теплий. Мармур не повинен бути теплим, правда?

— Це не може бути мармур. Не знайдеться так багато мармуру в цілому світі... свєті, — сказала Дорін. — Ми намагалися дістати мармур для склепу, — вона спробувала звучання слова й кивнула сама до себе, — склепу, так. Цих ґномів треба застрелити за їхні ціни. Це ганьба.

— Не думаю, що це збудували ґноми, — сказав Кошіль. Він незграбно став на коліна, щоб обстежити підлогу.

— І я так не думаю, ледачі маленькі пройдисвіти. Вони захотіли майже сімдесят доларів за наш склеп. Правда, Артуре?

— Майже сімдесят доларів, — сказав Артур.

— Не думаю, що це хтось збудував, — тихо сказав Кошіль.

Тріщини.

Тут мали би бути тріщини, подумав він. Краї й такі штуки, коли один шматок з’єднується з іншим. Це не мав би бути єдиний шмат. Трохи липкий.

— Тож Артур зробив його власноруч.

— Я зробив його власноруч.

А. От і край. Ну, не зовсім край.

Мармур став прозорим, як вікно, що вело в інший, яскраво освітлений простір. Там були штуки, непевні й ніби розплавлені, але входу для них не було. Балачка Мигалів пливла над ним, поки він скрадався вперед.

— ...скоріше склепик, справді. Але в ньому є підземелля, навіть якщо доводиться вийти в хол, щоб зачинити двері як слід...

Елегантність буває різною, подумав Кошіль.

Для деяких людей — це не бути вампірами. Для інших — це комплект гіпсових кажанів на стіні.

Він пробігся пальцями по прозорій субстанції. Світ тут був увесь прямокутний. Тут були кути, і коридор був розкреслений обабіч прозорими панелями. І ця не-музика грала цілий час.

Це не могло бути живим, правда? Життя було... більш округлим.

— Що ти думаєш, Люпине? — сказав він.

Люпин гавкнув.

— Гм-м. Не надто допоміг.

Людмила опустилася на коліна і поклала долоню на Кошелеве плече.

— Ви маєте на увазі, що її ніхто не будував? — сказала вона.

Кошіль почухав голову.

— Я не певен... але гадаю, можливо, це було... убезпечено.

— Убезпечено? Від чого? Чим?

Вони глянули вгору. Візки джерґотіли з жерла бічного коридору і рухалися уздовж іншого на протилежному боці проходу.

— Ними? — спитала Людмила.

— Я так не думаю. Я думаю, вони більше схожі на слуг. Ніби мурахи. Бджоли у вулику, можливо.

— І що ж тут мед?

— Я не впевнений. Але воно ще незріле. Я не думаю, що всі речі вже достатньо завершені. Ніхто нічого не чіпайте.

Вони йшли вперед. Перехід відкрився у широкий яскравий простір під куполом. Сходи вели вгору й вниз на різні поверхи, і там був фонтан і гайок рослин у горщиках, які мали надто здоровий вигляд, щоб бути справжніми.

— Хіба ж не гарненько? — сказала Дорін.

— Ви продовжуєте думати, що тут мають бути люди, — сказала Людмила. — Багато людей.

— Тут мають бути принаймні чарівники, — пробурмотів Кошіль Бук, — півдюжини чарівників не можуть просто зникнути.

Вони, всі п’ятеро, підійшли ближче. Проходи розміром із той, який вони щойно пройшли, могли умістити пару слонів у ряд.

— Може, вийти назад надвір — це непогана думка? — сказала Дорін.

— До чого доброго це може привести? — сказав Кошіль.

— Ну, ми заберемося звідси.

Кошіль розвернувся, рахуючи. П’ять переходів рівно-віддалено розходилися з накритого куполом простору.

— І, ймовірно, він такий самий згори і знизу, — сказав він уголос.

— Тут дуже чисто, — нервово сказала Дорін. — Хіба ж тут не чисто, Артуре?

— Тут дуже чисто.

— Що це за шум? — сказала Людмила.

— Який шум?

— Цей шум. Ніби хтось щось ссе.

Артур роззирнувся із певним зацікавленням.

— Це не я.

— Це сходи, — сказав Кошіль.

— Не будьте дурнем, пане Буче. Сходи не ссуть.

Кошіль глянув униз.

— Ці ссуть.

Вони були чорні, мов ріка, що тече по схилу гори. Коли темна речовина випливала з-під підлоги, вона громадилася в щось, подібне до сходів, які рухалися угору схилом, поки знову не зникали під підлогою десь угорі. Коли сходи з’являлися, вони видавали повільний, ритмічний шум цмок-цмок, ніби хтось досліджував особливо докучливу дірку в зубі.

— Знаєте, — сказала Людмила, — цілком можливо, це найнеприємніша річ, яку я будь-коли бачила.

— Я бачив і гірші, — сказав Кошіль. — Але ця досить неприємна. Нам краще піти вгору чи вниз?

— Ви хочете на них стати?

— Ні. Але чарівники не на цьому поверсі, тому або так, або з’їжджати поручнями. Ви дивилися на поручні?

Вони подивилися на поручні.

— Я думаю, — нервово сказала Дорін, — що низ нам більше підходить.

Вони мовчки рушили вниз. Артур звалився в місці, де рухомі сходи знову засмоктувалися в підлогу.

— В мене було це жахливе відчуття, що воно збирається затягнути мене під низ, — вибачливо сказав він і роззирнувся.

— Воно велике, — підсумував він. — Просторе. Я б зробив тут диво, якби мав трохи шпалер із ефектом каменю.

Людмила підійшла до найближчої стіни.

— Знаєте, — сказала вона, — тут більше скла, ніж я бачила раніше, але ці прозорі шматки мають вигляд магазинів. Хіба в цьому є сенс? Величезний магазин, повний маленьких магазинів?

— Воно ще не достигло, — сказав Кошіль.

— Перепрошую?

— Просто думки вголос. Можеш роздивитися товар?

Людмила звузила очі.

— Має вигляд просто як багато кольору й блискіток.

— Дай знати, якщо побачиш чарівника.

Хтось заволав.

— Або почуєш його, наприклад, — додав Кошіль. Люпин вистрибом понісся в прохід. Кошіль притьма пошкандибав за ним.

Хтось лежав на спині, відчайдушно намагаючись відбитися від пари візків. Вони були більшими за ті, що Кошіль бачив раніше, із золотавим полиском.

— Гей! — загорлав він.

Вони припинили намагатися штурхнути лежачу постать, розвернулися і рушили до нього.

— Ох, — сказав він, коли вони набрали швидкість.

Перший оминув Люпинові щелепи і щосили буцнув Кошеля в коліна, збивши його з ніг. Коли другий переїхав його, він несамовито викинув руку, не дивлячись, ухопив його за метал і сильно смикнув. Коліщата злетіли, обертаючись, візок перевернувся шкереберть і врізався в стіну. Він видряпався саме вчасно, щоб побачити, як Артур невблаганно повис на ручці іншого візка, поки два інші кружляють довкола в божевільному центрифуговому вальсі.