Бабуня наразі чудово бачила обриси майбутнього — і обриси клинків, які воно містило. 

Все почалося вже о п’ятій наступного ранку. Четверо вершників під’їхали до краю лісу поблизу Бабуниної хатини, прив’язали коней на такій відстані, щоб у хатинці не можна було почути їх випадкового іржання, і вкрай обережно рушили крізь туман. 

Командир у чині сержанта був не в захваті від поставленого завдання. Він був уродженцем Вівцескель і уявлення не мав, як можна заарештувати відьму. Зате він був абсолютно впевнений в тому, як до цього поставиться сама відьма. І йому не хотілося думати про відьму, яка думає про власний арешт. 

Його люди теж були тутешніми. Вони скупчилися за його спиною в надії скористатися ним як живим щитом при першій же появі будь-чого, незвичайнішого за дерево. 

Бабусин будиночок вимальовувався в тумані як велетенський гриб. Непокірне «зілля» в її садочку, здавалося, рухалося навіть попри цілковите безвітря. Тут можна було знайти рослини, не бачені більше ніде й ніким у цих горах; відповідне насіння та пагони промандрували по п’ять тисяч миль через увесь Дискосвіт, і сержант міг би заприсягтися, що кілька суцвіть обернулися йому вслід. Він здригнувся. 

— Що тепер, сержанте? 

— Ми… ми розосередимося, — скомандував той. — Так. Розосередимося. Саме так. 

Вони обережно пробиралися крізь густу папороть. Сержант скоцюрбився за підходящим стовбуром і сказав: 

— Добре. Дуже добре. Ідею в цілому ви вловили. Тепер розосередьмося ще раз, але цього разу так, щоб триматися окремо один від одного. 

Солдати трохи побурчали, але врешті-решт один по одному зникли в тумані. Сержант дав їм кілька хвилин, аби зайняти позиції, і сказав: 

— Гаразд. Тепер ми… 

Та раптом замовк. Подумав, чи не закричати — і вирішив утриматися. 

Він встав, скинув шолом на знак поваги й бочком рушив по сирій траві до чорного ходу. Там він дуже обережно постукав. 

Після певного чекання він насадив шолом назад на голову, сказав: «Нікого немає, ламаємо двері», — й почав відходити від дверей для розгону. 

Тут двері почали відчинятися. Вони відчинялися дуже повільно, зате з максимально можливим рипінням. Звичайне недбальство господарів аж ніяк не могло стати причиною такого пронизливого скреготу; навпаки, для досягнення такого результату треба було б тижнями старанно поливати петлі окропом. Сержант завмер і дуже повільно обернувся, щосили опираючись бажанню завдати м’язам ніг якнайбільше роботи. 

Той факт, що у дверному отворі ніхто не з’явився, його дещо збентежив. Досвід підказував, що двері самі собою зазвичай не відчиняються. 

Він нервово відкашлявся. 

Бабуня Дощевіск сказала йому з-за спини просто на вухо: 

— А кепський у тебе кашель. Правильно зробив, що зазирнув до мене. 

Сержант подивився на неї з виразом божевільної вдячності і сказав: «Аргх…» 

— Що-що вона зробила?! — перепитав герцог. 

Сержант не відводив погляду від уявної точки за кілька дюймів праворуч від трону. 

— Вона пригостила мене чаєм, сер, — повторив сержант. 

— А що робили ваші люди? 

— Їх вона теж пригостила чаєм, сер. 

Герцог підвівся і обійняв сержанта за плечі, вкриті напівіржавою кольчугою. Він був у кепському гуморі. Півночі він відмивав кров з долонь. Йому весь час чувся чийсь шепіт просто у вуха. Його вівсянка виявилася пересоленою, підгорілою, ніби її смажили, і з яблуком посеред тарілки, а кухар у відповідь на зауваження влаштував справжнісіньку істерику. Словом, герцог був надзвичайно роздратований. Але він залишався ввічливим. Герцог належав до тієї породи людей, що стають тим ласкавішими, чим більше втрачають терпіння — аж поки не дійдуть до моменту, коли слова «дуже вдячний» гарантують вам близьке знайомство з гільйотиною. 

— Сержанте, — почав герцог, неквапом прогулюючись разом із ним по кімнаті. 

— Так, сер? 

— Здається, я не зовсім чітко сформулював свої накази вам, сержанте, — вкрадливо сказав герцог. 

— Сер? 

— Я маю на увазі, що міг випадково збити вас із пантелику. Наприклад, хотів сказати: «Приведіть мені цю відьму — якщо треба, в кайданах», — а натомість сказав: «Підіть попийте з нею чаю». Що, я так і сказав? 

Сержант наморщив лоба. Досі він не стикався з таким феноменом, як сарказм. Зазвичай, коли на нього хтось гнівався, це супроводжувалося гучними криками та (часом) шматками деревини. 

— Ні, сер, — нарешті мовив він. 

— Тоді дозвольте поцікавитися: чому ж ви не зробили того, про що я просив? 

— Сер? 

— Мабуть, вона оплела вас якимись чаклунськими закляттями, еге ж? Чув я про їхні відьомські прийоми, — сказав герцог, який половину цієї ночі провів за читанням одного з найзахопливіших трактатів на цю тему, причому його прив’язані до бильця ліжка руки трусило й смикало дедалі сильніше[12]. — Напевне, вона явила вам картини неземної насолоди? А може, вона показувала вам, — герцог здригнувся, — облуду темних чарів і забороненого екстазу, навіть про подобу яких не повинен і думати смертний, та таємниці демонів, що затягують у наймоторошніші глибини людських бажань? 

Герцог сів і обмахнувся носовичком. 

— З вами все гаразд, сер? — спитав сержант. 

— Що? А, так. Цілком. 

— Але ви весь почервоніли. 

— Не змінюй тему! — гаркнув герцог, з останніх сил намагаючись втримати себе в руках. — Визнавай: вона пропонувала вам розпусні й гріховні розваги, відомі лише тим, хто потопає у болоті хтивості? 

Сержант став струнко і почав дивитися перед собою. 

— Ні, сер! — доповів він голосом підлеглого, який нарешті наважився сказати начальству всю правду. — Вона пригостила мене коржиком. 

— Коржиком? 

— Достоту так, сер. У ньому ще була смородина, сер. 

Деякий час Шельметь просидів непорушно, ведучи непомітну ззовні, але відчайдушну боротьбу за внутрішній мир. Нарешті він змусив себе вимовити: 

— А що ваші люди? 

— Вони теж отримали по коржику, сер. Всі, крім юного Роджера, якому через хворобу заборонено вживати фрукти та ягоди. 

Герцог знову важко осів на лаву під вікном і увіткнувся обличчям у долоні. «Я народився, щоб бути правителем долин, подумав він. Місць, де все рівне, де погода передбачувана і де люди не схожі на зроблених з тіста! Цікаво, а чим же пригощали Роджера?» 

— Йому дали тортика, сер. 

Герцог втупився в дерева. Він був розлючений. Він був дуже розлючений. Але двадцять років шлюбу з леді Шельметь навчили його контролювати не лише свої емоції, а й навіть свої інстинкти. Відтак ані найменший порух найменшого м’яза не видав гарячкової роботи його думки. Втім, наразі з темних глибин його свідомості спливло відчуття, на яке раніше герцогові постійно не вистачало часу: на поверхні з’явився спинний плавець цікавості. 

Попередні п’ятдесят років герцогові цілком непогано велося без роздумів про можливу користь цікавості. Ця риса не належала до тих, що культивуються в аристократичних колах. Він завжди вважав тверду впевненість куди кориснішою навичкою. Проте тепер йому видалося, що в певних випадках цікавість може мати свої переваги. 

Сержант стояв серед кімнати з флегматичним виглядом людини, яка чекає наказу і готова чекати на нього, доки континентальний дрейф не зрушить її з посту. Він багато років провів на необтяжливій службі у ланкрських королів, і це давалося взнаки: поки все його тіло щосили пнулося стояти «струнко», його живіт, попри все, уперто тримав стійку «вільно». 

Погляд герцога впав на блазня, який сидів на своєму табуретику біля трону. Скоцюрблений чоловічок підняв очі, знітився і незграбно поворухнувся, видавши приглушені трелі дзвіночків на своєму костюмі. 

Герцог прийняв рішення. Щоб добитися перемоги, потрібно знайти слабкі місця супротивника. Він спробував відігнати думку про те, що до слабких місць належали, наприклад, нирки покійного короля на темних сходах, і зосередитися на тому, до чого ще слід було докласти рук.