Маґрат, схоже, готова була знепритомніти. 

— До чого тут чоловіки?! 

Раз у раз Бабуня Дощевіск бралася за найнеймовірніші справи, і, щоб вона відмовилася прийняти виклик, справа мала бути справді безнадійною. Та цього разу вона здалася. 

— Думаю, — безпомічно сказала вона, — непогано б тобі перекинутись слівцем на цю тему з Тітунею Оґґ. В один з найближчих днів. Якомога ближчих. 

З вікна за їхніми спинами вибухнув несамовитий регіт, потім почувся дзвін склянок, а потім усе перекрив високий голос: 

— …й жирафа, якщо вилізеш на стіл — не намахаєш тільки їжачка! 

Бабуня прислухалася. 

— Але сьогодні з нею не розмовляй, — додала вона. 

Трупа вирушила за кілька годин до світанку; чотири їхні фургони, хилитаючись, повзли по дорозі, що вела до рівнин Сто з їхніми великими містами. За законами Ланкру, всі мандрівні актори, фокусники та інші потенційно небезпечні елементи мали бути по той бік міської брами до заходу сонця. Не те щоб це когось і справді зачіпало, оскільки місто фактично не мало стін, та й ніхто особливо не переймався, коли якась із «небажаних персон» прослизала назад до міста вже під покровом темряви. Але всі дотримувалися вигляду, ніби дотримуються правил. 

Відьми спостерігали за рухом каравану з будиночка Маґрат за допомогою старовинної зеленої кришталевої кулі Тітуні Оґґ. 

— Давно б час тобі навчити цю штуку передавати звук, — пробурмотіла Бабуня. Вона струсонула кулю, від чого зображення негайно пішло брижами. 

— Скільки дивовижі було в тих фургонах! — урвала її Маґрат. — Усе таке цікаве! Паперові дерева, і костюми на будь-який смак, і ще, — вона показала руками, — величезна, згорнута трубкою картина далеких країв з усіма храмами й тому подібним. Просто очей не відірвеш. 

Бабуня гмикнула. 

— І ще я подумала, як це дивовижно, що звичайні люди перетворюються на королів чи навіть тварин. В цьому є щось від магії, вам не здалося? — вела своєї юна відьма. 

— Маґрат Часник, ну що ти верзеш? Там були лише фарби й картон. Сліпий, і то побачив би. 

Маґрат розтулила рота, щоб заперечити, обдумала можливі контраргументи й стулила його. 

— А де Тітуня? — натомість спитала вона. 

— Прилягла на галявинці, — сказала Бабуня. — Їй трохи зле. 

Той факт, що їй таки трохи зле, Тітуня Оґґ негайно підтвердила звідкілясь з-за кущів на всю силу своєї горлянки. 

Маґрат глибоко вдихнула. 

— Знаєш, — сказала вона, — якби ми були його хрещеними, ми мали б дати йому по дару кожна. Така традиція. 

— Про що ти, дівчинко? 

— Три добрі відьми мають дати малюкові три дари. Ну, там, вроду, мудрість і щастя, — не здавалася Маґрат. — Так завжди робилося в старовину. 

— А, пряничні будиночки, прядки й карети з гарбузів, — зневажливо пробурмотіла стара відьма. — А потім принцеса проколює собі палець трояндовим шипом. Ніколи не робила таких дурниць. 

Вона несвідомо взялася протирати кришталеву кулю. 

— Так, але… — почала Маґрат. Бабуня спідлоба зиркнула на неї. Ох уже ця Маґрат: гарбуз замість голови. Кому завгодно ні за гріш готова записатися в хрещені-благодійниці. Хоча врешті-решт щиросердна і добре ставиться до маленьких пухнастих створінь. Той тип людей, що неодмінно саджають назад до кубельця випале звідти пташеня. 

— Ну, якщо це зробить тебе щасливішою, — пробурмотіла Бабуня, дивуючись сама собі. Вона неуважно помахала фургонам, що зникали в глибині кришталевої кулі. — Що нас цікавить? Багатство, врода? 

— Гм, гроші — не головне, а якщо він успадкує трон свого батька, то буде достатньо заможним, — несподівано серйозно сказала Маґрат. — Що скажеш про мудрість? 

— Цього він мусить навчитися самотужки, — заперечила Бабуня. 

— Найгостріший зір? Найспівочіший голос? 

З галявини за кущами Тітуня Оґґ хрипко, але енергійно поінформувала нічні небеса, що «на костурах усіх чарівників отакенні головки стирчать». 

— Це не такі вже й важливі речі, — гучно сказала Бабуня. — Скористайся головологією. Не чіпляйся за ті красу та багатство. Це неважливо. 

Вона знову обернулася до кришталевої кулі й без ентузіазму махнула рукою: 

— Краще піди приведи Тітуню, раз уже нас має бути троє. 

З певними зусиллями Тітуню нарешті було доставлено і введено в курс справи. 

— Т-три д-дари? — перепитала вона. — Я в-востаннє щось дарувала, ще к-коли була дівкою. Ні фіга н-не розумію, що ви задумали. 

Маґрат метушилася по кімнаті, запалюючи свічки. 

— Ми повинні створити справжню магічну атмосферу, — пояснила вона. Бабуня знизала плечима, але цим її реакція навіть на таку відверту провокацію і обмежилася. Кожна відьма чаклувала по-своєму, а це був дім Маґрат. 

— Ну, і що ми йому подаруємо? — поцікавилася Тітуня. 

— От саме це ми й обговорюємо, — відповіла Бабуня. 

— Є ідея, — оголосила Тітуня і тут-таки її виклала. 

Запала глибока тиша. 

— Не розумію, яка від цього може бути користь, — нарешті промовила Маґрат. — І потім, хіба це не буде трохи… некомфортно? 

— Коли він виросте, не знатиме, як нам і дякувати, от побачиш, — запевнила Тітуня. — Мій перший чоловік завжди казав… 

— Гадаю, краще підійшло б щось менш пов’язане… з фізіологією, — втрутилася Бабуня, спопеляючи Тітуню Оґґ поглядом. — Що в тебе за звичка все завжди спаскудити, Ґіто? Чому ти вічно… 

— Ну, принаймні мені здається, що… — почала Тітуня. 

Обидві відьми перейшли на шепіт, а потім запала довга гостра тиша. 

— А знаєте, — боязко-натхненно сказала Маґрат, — може, нам усім варто розійтися по домівках і прийняти кожній своє власне рішення. Розумієте? Окремо. День був важкий, і всі ми добряче втомилися. 

— Гарна думка, — упевнено сказала Бабуня і підвелася. — Ну ж бо, Тітуню Оґґ, — додала вона сердито. — День був важкий, і всі ми добряче втомилися. 

Маґрат чула, як вони тихо сварилися, спускаючись стежиною. 

Вона сумовито сиділа в оточенні кольорових свічок, тримаючи в руці пляшечку надзвичайно чародійного трунку, який колись замовила на магічних оптових складах у далекому Анк-Морпорку. Їй давно кортіло випробувати це зілля. Іноді, подумала вона, так хочеться, щоб люди були трохи добріші одне до одного… 

Вона подивилася на кришталеву кулю. Можна починати. 

«Він легко заводитиме друзів», — прошепотіла вона. Це було не боги знають що, але їй особисто ніколи не вдавалося. 

Тітуня Оґґ, сидячи у своїй кухні з гігантським котом на колінах, націдила собі вечірню чарочку і, попри туман, що стелився перед її очима, намарне спробувала пригадати сімнадцятий куплет «Їжачка». Здається, там було щось про цапів, але деталі вперто губилися в тумані. Час укотре стирав пам’ять. 

Вона почаркувалася з невидимим компаньйоном. 

— Збіса добру пам’ять — ось що йому треба, — вголос сказала вона. — Щоб кожну пісню запам’ятовував з першого разу! 

А Бабуня Дощевіск, крокуючи додому через опівнічний ліс, щільніше загорнулася в свою шаль і посилено думала. Це був важкий день, і це був день випробувань. Похід до театру був найгіршою його частиною. Всі ці люди, які прикидалися іншими людьми, речі, що виявлялися несправжніми, дерева, які можна пробити наскрізь носаком черевика… Бабуня воліла чітко знати, на якому світі перебуває, і зараз не була впевнена, що перебуває на правильному світі. Цей світ, схоже, тільки й робив, що змінювався. 

Звісно, світ підлягав змінам і раніше — але не настільки. Це неабияк бентежило. 

Вона швидко рухалася крізь темряву кроком людини, переконаної, що в цьому огорнутому вологою і вітряною ніччю лісі є дивні й жахливі істоти, й одна з них — вона сама. 

— Нехай він буде тим, ким сам схоче, — промовила відьма. — Це найбільше, на що може сподіватися будь-хто. 

Як і більшість смертних, відьми теж «розмазані» в часі. Різниця в тому, що вони це більш-менш усвідомлюють і можуть мати з того користь. Вони цінують минуле, бо частково кожна з них живе в минулому, і вони можуть бачити примарні тіні майбутнього, що виростають попереду.