— Так, — сказав він. 

— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі. 

— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора. 

— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити? 

— Перепрошую? 

— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги. 

— От лихо! 

Це здавалося дуже болючим. 

— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче? 

— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква. 

Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло. 

— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш? 

— Ну, так. 

— Щовечора? 

— Радше щодня, але так. 

— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка? 

— Так! 

— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом. 

— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні? 

— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся. 

Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув. 

— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд. 

— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння. 

— Так. Загалом так. 

І Ноббі похапцем затягнувся недопалком. 

— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого? 

— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок. 

— А можна мені? 

Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав. 

— Північ! — волав він. — І все гараааааазд! 

Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля. 

— Шшшш! — прошипів Ноббі. 

— Але ж усе гаразд, хіба ні? 

— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін. 

— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші… 

І він вийняв «Закони і постанови». 

— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди! 

Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок. 

— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі. 

— Негідників, — промимрив капрал. 

— Але ж ми — Сторожа! 

— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном! 

— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін? 

— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити! 

Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба. 

— Але ж… У цій книжці… 

— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал. 

— Але закон… — геть посмутнів Морква. 

Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло. 

— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква. 

Той зиркнув на двері. 

— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді… 

Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю. 

Морква пополотнів. 

— Ґноми п’ють? І затівають бійки? 

— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?! 

Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити. 

Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція). 

Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху. 

— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати. 

— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають? 

— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося! 

Але Морква кинувся в самісіньку гущу. 

Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську. 

— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7] 

Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву. 

Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця. 

— Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?[8] 

Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою. 

Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу. 

— Ви — ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно? 

Миттю впало сто важких, ніби з каменю витесаних щелеп. 

— Та гляньте ж на себе! — повторив Морква, хитаючи головою. — Згадайте своїх нещасних, сивобородих старих матінок, які знемагають від важкої праці на рудниках! У них серце болить за синків! Що вони сказали б, якби зараз побачили вас? Матусі, які навчили вас вправлятися з кайлом… 

До ошелешеного і переляканого Ноббі, що вкляк біля дверей, звідусіль долинали придушені ридання. Ґноми дедалі гучніше прочищали носи. 

— Мабуть, вони зараз думають, що ви собі спокійно граєте в доміно абощо… — продовжив Морква. 

Найближчий ґном у шоломі, оздобленому шестидюймовими шпичаками, тихо заплакав. Сльози скрапували у пиво.