— Хіба ти не?..

— Так, так, ми іноді бачилися в „Бірсі“, а коли ти приходила по останній зуб Твайли, то була настільки шокована, що я можу тебе бачити, що мені довелося дати тобі води, щоб заспокоїти, — сказала Сюзен, розв’язуючи мотузки. — Не думаю, що в нас є багато часу.

— А він хто?

О Боже спробував ще більше пригладити своє прилизане волосся.

— А, просто бог, — відповіла Сюзен. — Його звати Сушняк.

— А ти п’єш? — поцікавився О Боже.

— Що це за пита...

— Він питає, щоб вирішити, чи варто тебе ненавидіти, — пояснила Сюзен. — Проблеми богів.

— Ні, я не п’ю, — відповіла Фіалка. — Таке вигадати. У мене навіть є синя стрічка!

О Боже питально зиркнув на Сюзен, піднявши брову.

— Це означає, що вона є членом Ліги помірності Оффлера, — пояснила Сюзен. — А вони дають обітницю ніколи не вживати алкоголь. Не розумію чому. Звичайно, Оффлер — крокодил. Вони не часто ходять в бари. Більше полюбляють воду.

— Ніколи-ніколи не вживати алкоголь? — вражено запитав О Боже.

— Ніколи! — відповіла Фіалка. — Щодо цього питання мій татусь був дуже строгим!

За певний час Сюзен була змушена помахати рукою, щоб перервати їхній надто довгий зоровий контакт.

— Можна продовжувати? — запитала вона. — Гаразд. Фіалко, хто тебе сюди привів?

— Не знаю! Я збирала зуби, як звично, а тоді мені здалося, що хтось мене переслідує, тоді настала суцільна темрява, а коли вона розсіялася, ми були... Ви бачили, що там зовні?

— Так.

— Ну, то ми опинилися там. Мене ніс якийсь велетень. Його кликали Банджо. Він не поганий, а просто трохи... дивний. Ніби... заповільнений. Він просто за мною наглядав. Решта — головорізи. Остерігайтеся того, що зі скляним оком. Усі решта його бояться. За винятком Банджо.

— Зі скляним оком?

— У нього вбрання, наче в найманця. Його звати Часначай. Гадаю, вони намагаються щось вкрасти... Цілу вічність виносили зуби. Маленькі зуби розкидані скрізь... Справжнє жахіття! Дякую, — додала вона, звертаючись до О Боже, який допоміг їй підвестися.

— Вони звалили їх у купу всередині чарівного кола, унизу, — повідомила Сюзен.

Очі та рот Фіалки сформували три літери „о“. Тепер вона нагадувала рожеву кулю для боулінгу.

— Навіщо?

— Гадаю, вони використовують їх, щоб контролювати дітей. За допомогою чарів.

Фіалчин рот розтулився ще ширше.

— Це гидко!

„Жахливо, — подумала Сюзен. — Краще назвати це „жахливим“. „Гидко“ — це дитиняче словечко, яке обирають зазвичай для того, щоб вразити своєю слабкістю всіх чоловіків поблизу“. Вона знала, що думати так — недобре й непродуктивно. Однак Сюзен знала й те, що це — цілком влучне спостереження, від чого ситуація лише погіршувалася.

— Так, — відказала вона.

— Там був чарівник! У гостроверхому капелюсі!

— Думаю, нам варто вивести її звідси, — сказав О Боже голосом, що здався Сюзен перебільшено драматичним.

— Чудова ідея, — погодилася вона. — Ходімо.

Шнурівки на черевиках Котячого Ока були розірвані. Скидалося на те, що його так швидко смикнули вгору, що вони просто не змогли за ним встигнути.

Це сильно хвилювало Середнього Дейва. Так само, як і запах. У вежі нічим не пахло, але у цьому місці відчувався сильний запах грибів.

Він наморщив чоло. Середній Дейв був злодієм і вбивцею, тому мав загострене почуття несправедливості. Він переважно не грабував бідних, і не тільки тому, що в них не було речей, вартих грабунку. При потребі когось налякати, Дейв намагався залишати рани, які ще могли загоїтися. Коли ж йому все-таки доводилося вбивати людей, він докладав усіх зусиль, щоб вони особливо не страждали або принаймні видавали якнайменше звуків.

Останні події починали діяти йому на нерви. Зазвичай він і не задумувався, що вони в нього є. Однак неправильність усього, що відбувалося, пробирала його до кісток.

Та ще й ця пара черевиків — усе, що залишилося від друзяки Котячого Ока.

Він витягнув свій меч.

Тіні, що підкрадалися згори, заворушилися і втекли.

Сюзен вийшла на сходовий майданчик і мало не врізалася в арбалетну стрілу.

— Вийдіть на світло, щоб я вас бачив, — наказав Персик. — Панно, не треба чіпати меча. А то ще поранитеся.

Сюзен спробувала стати невидимою — але зусилля були марними. Зазвичай це ставалося дуже легко, майже автоматично, що призводило до чималих незручностей. Вона могла спокійнісінько читати книгу, поки всі довкола обнишпорювали будинок, намагаючись її відшукати. Але зараз, незважаючи на всі зусилля, вона вперто залишалася видимою.

— Це не твоя вежа, — сказала вона, відступаючи назад.

— Ні, але бачиш цей арбалет? Арбалет — мій. Так що ви йдіть вперед, а я за вами. Пан Часначай уже зачекався.

— Пробачте, але я хочу дещо перевірити, — сказав Сушняк. На превелике здивування Сюзен, він нахилився і торкнувся стріли арбалета.

— Гей! Що ти робиш? — скрикнув Персик, задкуючи.

— Ну так, гострота відчутна, але певні больові відчуття можуть бути частиною нормальної реакції нервових закінчень, — сказав О Боже. — Попереджаю: є ймовірність, що я можу виявитися безсмертним.

— Ага, але ми — ні, — сказала Сюзен.

— Безсмертним? — перепитав Персик. — То як я тобі стрельну в голову, ти не вмреш?

— Ну, якщо висловлюватися таким чином... біль я відчуваю.

— Чудово. Тоді рухайся.

— Коли щось трапиться, — прошепотіла Сюзен, — постарайтеся спуститися і вибратися назовні. Якщо дійде до найгіршого, кінь вас звідси вивезе.

— Якщо щось трапиться, — пошепки виправив О Боже.

— Коли, — наполягала Сюзен.

Персик раз у раз озирався. От якби з’явився хтось із його приятелів — йому одразу полегшало би! Добре, що він хоч залишився з полоненими, а не сам.

Кутиком ока Сюзен побачила, що на сходах з протилежного боку щось рухається. На мить їй здалося, що вона бачить відблиски — наче від світла, що відбивається від металевих лез. Тоді ззаду почулося чиєсь утруднене дихання.

Чоловік з арбалетом непорушно стояв, витріщившись на протилежні сходи.

— Ні, тільки не це, — видихнув він.

— Що це? — запитала Сюзен.

Він зиркнув на неї.

— Ти теж це бачиш?

— Таку штуку з купою лез, що клацають? — уточнила Сюзен.

— О, ні-і-і-і...

— Вона з’явилася лише на мить, — сказала Сюзен. — Тепер зникла, — сказала вона. — Щоб з’явитися деінде, — додала згодом.

— Це Людина-руки-ножиці.

— А хто він? — поцікавився О Боже.

— Ніхто! — гаркнув Персик, намагаючись опанувати себе. — Людини-руки-ножиці не існує, правда?

— Ну... так. Слухай, ти коли був маленьким, часто смоктав палець? — запитала Сюзен. — Бо єдина Людина-руки-ножиці, що мені відома, — це вигадана істота, якою батьки лякають дітей. Кажуть, вона з’являється і...

— Замовкни-замовкни-замовкни, — заблагав Персик, підштовхуючи її арбалетом. — Діти вірять у всякі нісенітниці! Але тепер я дорослий і можу відкоркувати пляшку пива чужими зубами... о боги...

Сюзен почула подзвякування. На цей раз воно прозвучало дуже близько.

Персик заплющив очі.

— У мене за спиною нічого немає? — запитав він тремтячим голосом.

Сюзен відштовхнула Фіалку та Сушняка вбік і шалено замахала рукою в бік сходів.

— Ні, — відповіла вона, коли вони поспішно зникли.

— На сходах ніхто не стоїть?

— Ні!

— Чудово! Якщо побачиш цього одноокого мерзотника, скажи йому, щоб забирав гроші собі!

Він обернувся і побіг геть.

Сюзен повернулася, щоб піднятися сходами, і побачила Людину-руки-ножиці.

Однак він мав далеко не людську подобу й нагадував щось на зразок страуса чи ящірки, що стала на свої задні лапи, і був майже цілком зроблений з лез. Тисячі лез дзенькали в унісон кожного руху створіння.

Довга срібна шия вигнулася, і голова, складена з ножиць, поглянула на дівчину.

— Ти шукаєш не мене, — сказала Сюзен. — Ти — не моє нічне жахіття.