— НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно — лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч — це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

— ЦЕ ВЕПРОНІЧ, — сказав Смерть, — І ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ. ОДНІ БЕНКЕТУЮТЬ В ЗАТИШНИХ ДОМІВКАХ, А В ІНШИХ УЗАГАЛІ НЕМАЄ ДОМУ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Ну, звичайно, це дуже суперечливе питання... — почав Альберт.

— СЕЛЯНИН МАЄ ЖМЕНЬКУ КВАСОЛІ, А КОРОЛЬ СТІЛЬКИ ВСЬОГО, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОМІТИТЬ ТІЄЇ ДЕЩИЦІ, ЯКУ ВІДДАВ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Так, але якщо віддати все селянину, то за рік чи два він стане таким самим зарозумілим, як і король... — почав Альберт, цинічний спостерігач людської натури.

— ГРІХ І ЧЕСНОТА? — запитав Смерть. — ЛЕГКО БУТИ ДОБРОЧЕСНИМ, КОЛИ ТИ БАГАТИЙ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

Альберт хотів заперечити. Хотів сказати: „Дійсно? Чому ж тоді є так багато багатіїв-негідників? А бідність — це не обов’язково вада. Коли я був маленьким, ми були бідними, але залишалися чесними. Ну, радше дурними, ніж чесними, якщо казати правду. Але переважно чесними“.

Проте він не заперечив. Пан був не в тому гуморі. Він завжди робив те, що потрібно було зробити.

— Ви самі казали, що ми повинні робити це для того, щоб люди знову повірили... — почав він, затнувся й почав знову. — Говорячи ж про справедливість, пане, ви самі...

— БАГАТИЙ ЧИ БІДНИЙ — ДО ВСІХ Я СТАВЛЮСЯ ОДНАКОВО, — гаркнув Смерть. — АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ЧАС СУМУВАТИ. ПОРА ВЕСЕЛИТИСЯ, — він загорнувся у свій червоний плащ. — І РОБИТИ УСЕ ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ У ВЕПРОНІЧ, — додав.

— Тут немає леза, — сказав О Боже. — Лише руків’я меча.

Сюзен відійшла від світла й махнула рукою. У повітрі майнула блискуча блакитна лінія, на мить окресливши край — такий тонкий, що його ледь було видно.

О Боже позадкував.

— Що це?

— О, це те, що може порізати повітря на крихітні шматочки. Може відірвати душу від тіла, тому відійди, будь ласка.

— Звісно, звісно.

Сюзен виловила чорні піхви з підставки для парасольок.

Підставка для парасольок! Тут ніколи не дощило, але в Смерті була підставка для парасольок. Ні в кого зі знайомих Сюзен не було такої підставки. У рейтингу найкорисніших меблів підставка для парасольок була б на останньому місці.

Смерть жив у чорному світі, де усе темне і немає нічого живого, а в його величезній бібліотеці пил і павутина були лише тому, що він створив їх для досягнення відповідного ефекту. На небі ніколи не з’являлося сонце, і повітря було непорушним, однак у нього була підставка для парасольок. А біля ліжка лежала пара срібних гребінців. Він хотів бути чимось більшим, ніж просто кістлявою примарою. Намагався якось окреслити свою особистість, але видав себе, перестарався, наче хлопчик-підліток, який перед виходом використовує одеколон „Несамовитий“.

Дідусь завжди помилявся. Він бачив життя лише ззовні й ніколи не розумів до кінця.

— На вигляд доволі небезпечний, — зауважив О Боже.

Сюзен поклала меч у піхви.

— Сподіваюся, він таким і є, — сказала вона.

— Гм... а куди ми йдемо?

— Кудись, де небо буває лише над головою, — сказала Сюзен. — Я бачила це місце. Нещодавно. Воно мені знайоме.

Вони підійшли до конюшень. Хропунець покірно чекав.

— Я вже казала, що тобі необов’язково йти зі мною — сказала Сюзен, хапаючись за сідло. — Ти ж просто... випадковий спостерігач.

— Але ж я ще й бог похмілля, який вилікувався від похмілля, — сказав О Боже. — Тепер я взагалі ні до чого не придатний.

Він мав такий жалюгідний вигляд, що Сюзен змилостивилася.

— Ну добре. Тоді ходімо.

Вона затягнула його на коня позаду себе.

— Просто тримайся, — наказала Сюзен, а тоді додала: — Але за якесь інше місце.

— Вибач, я щось не те зробив?

— Довго пояснювати, та й ти, ймовірно, не зрозумієш усіх слів. Краще тримайся за талію.

Сюзен дістала часомір Фіалки й піднесла його до очей. Там залишилося ще багато піску, але вона не знала, чи це хороший знак.

Однак знала напевне, що кінь Смерті може дістатися у будь-яку точку Дискосвіту.

Скрип Гексового пера під час письма нагадував звуки павука, збожеволілого від ув’язнення у коробці сірників.

Попри негативне ставлення до того, що відбувалося, певна частина Зрозума Впертонза була сильно вражена.

У минулому, коли Гекс ставав неслухняним під час розрахунків, впадав у механічну депресію і починав видавати речі на кшталт „В +++ Помилка Нестача Сиру +++ І +++ Почати З Початку +++“, Зрозум намагався підходити до проблеми спокійно й логічно.

Йому ніколи не спадало на думку, що можна вдарити Гекса молотком. І саме цим йому зараз пригрозив Ридикуль.

Вражаючим і водночас доволі тривожним було те, що Гекс, схоже, вловив натяк.

— Чудово, — сказав Ридикуль, відкладаючи молоток. — Забудьмо про якусь там „Нестачу динь“. У Великій залі є ціла купа ящиків — бери, скільки хочеш....

— Це дані, а не дині, — підказав Зрозум.

— Що? Якийсь особливий сорт? Ще солодші?

— Ні, ні, так Гекс називає... факти, — сказав Зрозум.

— Чудернацька поведінка, — різко відказав Ридикуль. — Якщо не знаєш відповіді, чому б одразу не сказати: „От тут ти мене й підловив“, „Чорт його знає“ або „Для мене це загадка“? На мою думку, усі ці „Нестачі даних“ — звичайна впертість, — він повернувся до Гекса. — Давай, ти. Помізкуй як слід.

Перо почало писати +++ Недост, а тоді зупинилося. Хвильку потремтівши, воно спустилося на рядок і почало знову.

+++ Візьми До Уваги, Що Це Лише Розрахунки Вголос +++

— Гаразд! — сказав Ридикуль.

+++ Припустімо, Що Кількість Віри У Світі Досягнула Гранично Допустимої Межі +++

— Якась нісенітниця, — здивувався Декан.

— Звучить логічно, — заперечив Ридикуль. — Люди просто... вірять. Очевидно, існує обмеження, у що можна вірити. Я завжди був у цьому переконаний. Що далі?

+++ Істоти З’являються, Коли В Них Вірять +++

— Ага. Можна і так висловитися.

+++ Вони Зникають, Тому Що В Них Перестають Вірити +++

— Звучить логічно, — сказав Ридикуль.

+++ Люди Вірять У Ще Щось — Запит? +++

Ридикуль подивився на решту чарівників. Вони знизали плечима.

— Можливо, — обережно сказав він. — У що тільки люди не вірять.

+++ Відповідно, Якщо Усунути Головний Фокус Віри, З’явиться Ціла Купа Звільненої Віри +++

Ридикуль витріщився на нову фразу.

— Тобто вона... кружляє довкола нас?

Велике колесо з баранячими черепами почало з важкістю повертатися. Мурахи в скляних трубках помітно прискорилися.

— Що відбувається? — запитав Ридикуль гучним шепотом.

— Думаю, Гекс шукає слово „кружляти“, — сказав Зрозум. — Доведеться звернутися до довготривалої пам’яті.

На пружинці спустився великий пісочний годинник.

— А це що? — поцікавився Ридикуль.

— Е-ем... це значить, що Гекс обдумує питання.

— Ага. А це дзижчання? Начебто по той бік стіни.

— Там у нього довготривала пам’ять, Архіректоре.

— І як вона працює?

— Ем... уявіть пам’ять як ряд маленьких поличок або... або... або... отворів, Архіректоре, які можна заповнити знаннями. Ну, ми знайшли спосіб зробити своєрідну пам’ять, яка, цей, чудово взаємодіє з мурахами. Але, що важливіше, вона може збільшуватися залежно від того, скільки інформації ми в неї вкладаємо. Звісно, вона повільніша, але...

— Це дуже гучне дзижчання, — зауважив Декан. — Щось пішло не так?