— Вибач, це дуже важливо, — сказала Сюзен.

Кутиком ока вона зауважила, що крук прокрався на полицю і намагався зняти кришку банки дзьобом.

— Ну а якщо якийсь вампір вирішить, що його здолала спрага? — проревів Ігор, прибираючи кийок.

З боку банок із маринованими яйцями почувся дзвін. Сюзен докладала всіх зусиль, щоб не подивитися туди.

— Ми можемо вже піти? — запитав О Боже. — Від такої кількості алкоголю я нервуюся.

Сюзен кивнула й поспішно покинула приміщення.

Ігор щось пробурмотів. Тоді знову повернувся до вікна, вкритого морозними візерунками. Він ніколи не вимагав від життя абичого. Невдовзі Ігор почув приглушений звук:

— Уфхь! Уфхь!

Звук був невиразним, тому що крук намагався розбити мариноване яйце дзьобом. Ігор зітхнув і підняв кийок. І якби Смерть Щурів не вкусив Ігоря за вухо у потрібний момент, крукові довелося б несолодко.

— СПУСКАЙСЯ, — сказав Смерть.

Віжки так різко натягнулися, що кабанів повністю розвернуло.

Альберт вибрався із замету плюшевих ведмедиків, де до того встиг задрімати.

— Що сталося? Що сталося? Ми в щось врізалися? — заголосив він.

Смерть вказував униз. Там простягалися безкраї засніжені поля, і тільки випадковий вогник свічки у вікні або напівзасипана хатинка вказували на присутність у цьому світі простих смертних.

Альберт примружився і нарешті побачив те, на що вказував Смерть.

— Якийсь старий пробирається крізь заметіль, — сказав він. — Судячи зі всього, збирав хмиз. Невдалий час для подібних занять. І з мене вже досить, якщо чесно. Слухайте, пане, упевнений, що зроблено достатньо, щоб переконатися...

— ТАМ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Послухайте, з ним усе добре, — сказав Альберт, хапаючись за поруччя, коли сани рвонули вниз. Там на якусь мить спалахнуло світло — збирач хмизу відчинив двері засніженої хатини. — Дивіться, його наздоганяють кілька хлопців, навантажених різним добром. Він точно проведе Вепроніч, як треба, не бачу жодних проблем. Тож ми можемо піти...

Очниці Смерті, освітлені внутрішнім сяйвом, бачили кожнісіньку деталь того, що відбувалося.

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО.

— О ні... знову починається.

О Боже зупинився.

— Тобто ти не можеш пройти крізь двері? — здивувалася Сюзен. — У барі все було гаразд.

— Це інакше. У присутності алкоголю в мене з’являються певні богоподібні сили. У будь-якому разі, ми постукали, а вона не відповіла. Де її манери?

Сюзен знизала плечима й пройшла крізь дешевенькі двері. Вона знала, що не повинна цього робити. Кожним таким вчинком дівчина позбувалася певної часточки нормальності. І рано чи пізно вона забуде, для чого взагалі існують дверні ручки, — як її дідусь.

Якщо задуматися, він цього ніколи й не знав.

Вона відчинила двері зсередини. О Боже увійшов й озирнувся. Йому вистачило миті. Кімната не була великою. Це була частина іншого приміщення, що й до поділу не вражало розмірами.

— І це тут живе Зубна Фея? — запитав Сушняк. — Тіснувато, тобі не здається? По всій кімнаті щось розкидано... А що це звисає з мотузки?

— Це... елемент жіночого одягу, — сказала Сюзен, порпаючись у документах на невеликому хиткому столику.

— Воно не дуже велике... — зауважив О Боже. — І доволі тонке...

— Скажи, — сказала Сюзен, не піднімаючи очей. — Ці спогади, з якими ти з’явився... Вони не були особливо глибокими?.. Правда?..

Сюзен розгорнула маленький червоний записник, і він зазирнув через її плече.

— Я розмовляла з Фіалкою лише раз чи два, — сказала вона. — Гадаю, вона кудись доставляє зуби і отримує певний відсоток. Це не високооплачувана робота. Знаєш, кажуть, що можна заробити енну кількість доларів у вільний час, але вона стверджує, що офіціанткою заробила б набагато більше... О, це, схоже...

— Що це?

— Тут написано, що їй щотижня дають списки імен.

— Що, дітей, які втратять зуби?

— Так. Імена та адреси, — сказала Сюзен, гортаючи сторінки.

— Звучить неправдоподібно.

— Вибач, але ти бог похмілля? О, дивися, тут минуломісячний зуб Твайли, — вона усміхнулася, дивлячись на акуратні сірі рядки. — Вона вже хотіла його вибити, так хотіла отримати пів долара.

— Ти любиш дітей? — запитав О Боже.

Вона зиркнула на нього.

— Не сирими, — сказала Сюзен. — Люди як люди. Зажди...

Вона продовжила гортати сторінки.

— А тут узагалі пусті дні, — зауважила вона. — Глянь, останні кілька днів невідмічені. Ніяких імен. Але якщо повернутися на тиждень чи два, дивися, усі відзначені як слід, а внизу сторінки написана загальна сума. І... це ж неможливо, правда?

На першій невідміченій сторінці за попередній тиждень було лише п’ять імен. Більшість дітей інстинктивно знала, коли варто випробувати удачу, і лише жадібні чи стоматологічно непередбачливі викликали Зубну Фею у вепронічний період.

— Прочитай імена, — сказала Сюзен.

— „Вільям Вітл, він же Віллі (дом.), Дрочило (школа), Копнякова вулиця 68,2 пов., задня спальня.

Софі Лангтрі, або Татова Принцеса, Гіпо 5, спальня-мансарда.

Шан. Джеффрі Бібблтон, він же Капості В Штанах (дом.),

Чотириокий (школа), Парковий провулок, особняк Скрота, 1 пов., чорний вхід“.

Він зупинився.

— Не вважаєш, що це втручання в чужі життя?

— Це для тебе цілковито новий світ, — сказала Сюзен. — Ти ще його не осягнув. Продовжуй у тому ж дусі.

— „Нухакме Ікта, вона ж Крихітний Діамант, перехрестя Мокрої і Туманної, „Хихотлива фалафель“, хапонська забігайлівка-цілодобовий магазин, підвал.

Реджинальд Білоліл, він же Банджо, Хуліган із Паркового провулка, Ви Бачили Цього Чоловіка? Хапуга З Гусячих Воріт, Гульвіса Сонного Пагорба, кімната 17. МАІБ“. МАІБ?

— Ми її зазвичай називаємо Молодіжною Асоціацію Ідолопоклонників-реформістів Бога Іхор-Бель-Шамгарота, — пояснила Сюзен. — Хіба не дивно, що до такого типа планувала завітати зубна фея?

— Ага.

— Отож-бо. Тут би не завадив візит Нічної сторожі.

Сюзен озирнулася. Приміщення мало жалюгідний вигляд, ніби його орендар ніколи не намірявся залишитися тут надовго. Якщо пройтися підлогою такої кімнати серед ночі, неодмінно почуєш хрускіт тарганів у смертельному фламенко. Дивовижно, як багато людей усе своє життя живуть в місцях, де ніколи не намірялися залишитися.

Дешеве вузеньке ліжко, штукатурка майже осипалася, крихітне вікно...

Вона відчинила його, поводила рукою під карнизом і вдоволено намацала мотузку, на якій висів промаслений мішечок. Сюзен витягнула його.

— Що це? — запитав О Боже, коли вона висипала вміст мішечка на стіл.

— О, так часто роблять, — сказала Сюзен, виймаючи пакунки, загорнуті в потертий вощений папір. — Ти живеш сам, миші та таргани жеруть усе підряд, харчі зберігати ніде — але за вікном прохолодно й безпечно. Більш-менш безпечно. Це старий трюк. Ну... ось поглянь. Твердющий бекон, позеленілий хліб, а цей шмат сиру пора би вже поголити. Її явно давненько не було вдома.

— Ой леле. І що?

— Куди вона могла ховати зуби? — звернулася Сюзен до цілого світу, але головним чином до себе самої. — Що, чорт забирай, Зубна Фея робить із...

У двері постукали. Сюзен відчинила.

Зовні стояв невисокий лисуватий чоловік у довгому коричневому плащі. Він стискав папку й нервово моргав у її бік.

— Гм... — почав він.

— Вам чимось допомогти? — запитала Сюзен.

— Гм... я побачив світло. Подумав, що Фіалка вдома, — сказав коротун. Він нервово вертів олівцем, прикріпленим мотузкою до папки. — Вона затримує поставку зубів, заборгувала трохи грошей, карета Ерні теж кудись запропастилася, а мені ж пора писати звіт, то я й зазирнув на випадок... на випадок, що вона захворіла, чи щось трапилося. Хворіти на самоті, та ще й у Вепроніч — страшне!

— Її тут немає, — сказала Сюзен.

Чоловік стурбовано поглянув на неї і з сумом похитав головою.