Батько Вепр потягнувся у свій мішок і витягнув пакунок дивної форми, загорнутий у подарунковий вепронічний папір, який через певну плутанину в думках нинішнього Батька Вепра був прикрашений святковими круками. Капрал Ноббс взяв його тремтячими руками.
— ЩО ТРЕБА СКАЗАТИ?
— Шпашибі.
— МОЖЕШ ІТИ.
Капрал Ноббс вдячно зліз із колін і почав пробиватися крізь натовп, зупинившись лише тоді, коли його шлях перегородив констебль Відвідай.
— Що сталося? Що сталося? Я нічого не бачив!
— Не знаю, — пробурмотів Ноббі. — Він дав мені це.
— Що це таке?
— Не знаю...
Він розірвав упаковку з візерунком у круки.
— Це все настільки огидно, — зауважив констебль Відвідай. — Це ідолопоклонство...
«Це ж справжнісінький арбалет Бурлі та Міцнорука, двосторонньої дії, з потрійним кронштейном, полірованим ложем із грецького горіха та срібним гравіруванням!»
— ...цілковита комерціалізація дати, що має суто астрономічне значення, — продовжував Відвідай, якого мало що могло зупинити, якщо він вирішував щось засудити. — Якщо вже й святкувати таке, то...
«Я бачив такі в „Луках і стрілах!“ Він отримав відзнаку „Вибір редакції“ у категорії „Що купити, коли раптово помер багатий дядечко“! Їм довелося зламати оглядачу обидві руки, щоб змусити його віддати арбалет!»
— ...в тісному сімейному колі...
«Він коштує більше, ніж я заробляю за рік! Їх роблять лише на замовлення! Та ще й чекати сто років!»
— ...за тихою молитвою, — раптово констебль Відвідай усвідомив, що позаду нього відбувається щось не те.
— А нам хіба не треба було заарештувати самозванця, капрале? — запитав він.
Капрал Ноббс затуманено поглянув на нього крізь імлу власницької гордості.
— Ти іноземець, Умивальне, — сказав він. — Тому й не розумієш істинного значення Вепроночі.
О Боже моргнув.
— О, — сказав він. — Так краще. О, так. Набагато краще. Щиро дякую.
Чарівники, які поділяли впевненість крука у неминучості певних життєвих обставин, з обережністю позирали на нього.
— Ось-ось, — впевнено сказав Викладач новітніх рун. — Почнеться, мабуть, із чудернацького крику...
— Знаєте, — сказав О Боже, — думаю, я би навіть подужав яйко на м’яко.
— ...або вуха почнуть крутитися...
— І випив би склянку молока, — сказав О Боже.
Ридикуль здивовано на нього подивився.
— Тобі дійсно краще? — запитав він.
— Ага, — відказав О Боже. — Я навіть можу усміхнутися і не боятися, що моя маківка відпаде.
— Ні-ні-ні, — запротестував Декан. — Це неправильно. Усім відомо, що правильне лікування від похмілля включає в себе багато кумедних криків і подібних речей.
— Напевно, я навіть зміг би розповісти вам жарт, — обережно мовив О Боже.
— І ти не відчуваєш непозбувного прагнення вибігти на вулицю і запхати голову в бочку з водою? — запитав Ридикуль.
— Ем... ніби ні, — сказав О Боже. — А от від тостів я би не відмовився.
Декан зняв капелюх і витягнув із його верхівки тавмометр.
— Щось трапилося, — повідомив він. — Відбувся сильний сплеск магії.
— І ти навіть не відчув ніякої... гостроти? — запитав Ридикуль.
— Суміш взагалі була без смаку, — зізнався О Боже.
— Послухай, це ж очевидно, — сказала Сюзен. — Коли бог вина випиває, наслідки дістаються Сушняку, тож коли бог похмілля приймає ліки, ефект повертається тим же шляхом.
— Може, і так, — погодився Декан. — Зрештою, він — щось на зразок трубопроводу.
— Я завжди порівнював себе з трубою, — сказав О Боже.
— Ні-ні, вона точно має рацію, — сказав Ридикуль. — Бог вина п’є, а цей хлопець змушений терпіти всі наслідки. Таким чином, логічно, що коли наш друг приймає ліки від похмілля, побічні ефекти повинні вдарити пияка...
— Тут щойно була кришталева кулька, — сказав бог голосом, що раптово дзенькнув мстивістю. — Я хочу це побачити...
Склянка була величезна. Дуже велика й надзвичайно довга. Це був один із тих спеціальних коктейлів, кожен клейкий, украй міцний інгредієнт якого вливається дуже повільно, щоб вони нашарувалися один на одного. Такі напої, як правило, називають «Світлофор», «Помста веселки», а в закладах, де цінують правду, — «Привіт і бувай, мій любий мозку».
Крім того, у напої плавало кілька листків салату. На склянку кокетливо почепили шматочок лимона й ананаса, попередньо посипавши край цукром. З напою стирчало дві паперові парасольки, рожева й синя, — обидві з вишеньками на кінці.
Хтось постарався й вкинув туди кубики льоду у формі маленьких слоненят. Після того, як перетнули цю межу, надії уже не залишалося. З таким самим успіхом такий напій можна було пити в місці під назвою Кококобана.
Бог вина підняв склянку, дивлячись на неї з любов’ю. Він обожнював саме такі напої.
Звідкись долинали звуки румби. До нього тулилася парочка молоденьких дівчат. Непогана буде нічка. Хоча його нічка завжди була непогана.
— Усім щасливої Вепроночі! — сказав він, піднявши склянку.
— Хтось чув що-небудь? — додав згодом.
Поруч із ним хтось подув у паперовий свищик.
— Ну дійсно... звук, що стає все нижчим і нижчим...
Оскільки ніхто не звернув на нього уваги, він знизав плечима й штурхнув котрусь зі своїх приятельок по склянці.
— Ну що, ще по келишку, а тоді в мій улюблений клуб? — запитав він.
А тоді...
Чарівники відсахнулися, а один чи двоє скривилися.
Лише О Боже продовжував дивитися, немов приклеєний до скляної кульки. Його обличчя викривила злостива посмішка.
— Оце так виверження! — викрикнув він і вдарив кулаком повітря. — Так! Так! Такі Тепер усе нарешті навпаки! Ха! Ну і як тобі такі яблучка?
— Ну, не тільки яблучка, — виправив Декан.
— Схоже, що і багато інших речей, — сказав Ридикуль. — Здається, ми змінили причинно-наслідковий потік...
— Це назавжди? — з надією запитав О Боже.
— Сумніваюся. Врешті-решт ти — бог похмілля. Мабуть, усе повернеться на круги своя, коли ефект вичерпається.
— Тоді в мене, ймовірно, не так багато часу. Принесіть мені... дайте подумати... двадцять кухлів пива, чарку перцевої горілки й пляшку кавового лікеру! З парасолькою! Подивимося, як це сподобається йому, пану Ну-Що-Ж-Іще-По-Одній!
Сюзен схопила його за руку й потягнула до лавки.
— Я тебе протверезила не для того, щоб ти відразу напивався! — обурилася вона.
— Ні? — здивовано заморгав він.
— Я хотіла, щоб ти мені допоміг!
— Допоміг із чим?
— Ти сказав, що ніколи раніше не був людиною?
— Ну... — О Боже оглянув себе. — Так, — відказав він. — Ніколи.
— То ти ніколи ні в кого не втілювався? — перепитав Ридикуль.
— Це доволі особисте питання, вам не здається? — зауважив Завкаф неточних наук.
— Не пригадую... — задумався О Боже. — Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.
— То ти існував потенційно? — запитав Ридикуль.
— Як-як?
— А він таке міг? — здивувалася Сюзен.
Ридикуль замовк.
— Ой леле, — пробурмотів він. — Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...
— І ви просто так створили його? — запитав Декан. — Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?
— Наприклад, Фейку Волоссявипадайку — сказав Викладач новітніх рун.
Решта чарівників засміялася.
— У мене не випадає волосся! — гаркнув Декан. — Воно просто дуже тонко розріджене.
— Ага, частина на голові, а частина на гребінці, — підтакнув Викладач новітніх рун.
— Не варто соромитися лисини, — спокійно сказав Ридикуль. — До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?
— Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» — скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.
