— ПИСК?

— Щур каже: «Що значить „просто“?» — переклав крук.

Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

— А де він? — поцікавився Сітка.

— О, нагорі, — сказав Середній Дейв. — Досі намагається відчинити ту кімнату.

— Ту, з купою замків?

— Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

— Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

— Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

— Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

— Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

— Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

— Ага.

— Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

— Ага.

— І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

— Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, — подумав Дейв. — Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

— Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, — похмуро сказав він. — Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося — він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» — і він відразу махав кулаком.

— Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

— Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

— То що ти тут забув?

— Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

— Його хвилюють не тільки гроші.

— Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, — сказав Середній Дейв. — Так легко влипнути в неприємності.

— Пригадую, твоя мама так казала, — сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. — Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

— Ага... строгою.

— Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, — продовжував Сітка. — У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

— Ага... страшенна.

— Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

— Та-а-а, — відгукнувся Середній Дейв.

— Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... — Сітка завагався з вибором слова. — Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

— Ага.

— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

— Ага.

— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

— Ага.

— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

— Нам може пощастити... — почав Сітка.

— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.

— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

— Звідки знаєш?

— Ти ж ще живий, правда?

У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?

— Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.

— Та.

— І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.

— Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...

— Та.

— І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.

— Та.

Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.

— ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?

Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.

— ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.

— Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...

— О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.

— Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, — різко відказала мати.

— ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.

— Що треба сказати, Євві?

— Шпашибі.

— Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?

— НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.

— А, чудово. А то на якусь мить...

— ВІН У СПАЛЬНІ.

— Ох...

— ГІГІЄНІЧНІШЕ.

— Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, — сказав Альберт. — Третій поверх? Вони точно повірять.

— ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.

Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.

Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.

Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.

Замок Кісток.

Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони — усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.

Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.

Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.

«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» — подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...

Над нею височів Замок Кісток.

Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.

Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.