— Що ти тут робиш, старий друже? — сказав він. — Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.
— Ура рожевому, сірому й зеленому, — сказав Скарбій.
— Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, — сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. — З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.
— О боги, у Скарбія немає проблем, — сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». — Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»
— Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, — сказав Зрозум.
— Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, — сказав Ридикуль. — Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.
— Ем... так... однозначно, — дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. — Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?
— Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.
— Не розумію, як він зможе говорити з машиною, — похмуро пробурмотів Ридикуль. — У неї навіть вух немає!
— Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, — сказав Зрозум. — Ем...
Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.
— А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? — підозріло поцікавився Ридикуль.
— Так, Архіректоре, — прокашлявся Зрозум. — Розумієте, звук — це хвильове явище...
Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...
— Усе робиться магією, Архіректоре, — приречено сказав він.
— А. Ну ясно, — трохи розчаровано сказав Ридикуль. — Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?
— Саме так, пане, — сказав Зрозум. — Лише магія. Достатньо просунута магія.
— Зрозуміло. І як вона працює?
— Гекс чує все, що ви говорите.
— Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?
— Зараз все побачите, пане, — пообіцяв Зрозум. — Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.
— Як це робиться? — не вгавав Ридикуль.
— Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, — сказав Зрозум неохоче.
— А. Економить час.
— Маєте рацію, Архіректоре, — зітхнув Зрозум.
Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.
— Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, — зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.
— О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, — додав він, — уже пора щось сказати.
— Він каже, — люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, — СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!
— Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, — сказав Скарбій.
Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.
Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:
+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++
На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:
— Знаєш, у мене є власна ложка.
+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++
— Ем... це невелика ложка...
+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++
Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.
— Ойой, а ось прийшов і пан Желе, — сказав він, але не особливо радісно.
+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++
Скарбій спалахнув.
— Ти знущаєшся з мене? — запитав він.
— Дивовижно! — скрикнув Ридикуль. — Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?
— Ем... — пробурмотів Зрозум. — Це сталося само собою.
— Дивовижно, — сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. — То ця штука — ніби якийсь величезний штучний мозок?
— Можна і так висловитися, — обережно мовив Зрозум. — Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.
— А. Точно як Декан, — сказав Ридикуль. — А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?
— Він важить десять тонн, Архіректоре.
— А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі великий лом, — він замовк, а потім потягнувся до кишені. — Точно, я ж прийшов сюди не просто так, — додав він. — Цей хлопчина — це Ґном Бородавко.
— Привіт, — сором’язливо озвався Ґном Бородавко.
— ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завжди стається щось нереальне, — сказав Ридикуль. — Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.
— Ґном Бородавко? — перепитав Зрозум.
Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.
— У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, — сказав Ридикуль. — Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...
Він зупинився.
— Хто-небудь інший почув цей шум? — запитав він.
— Пробачте, Архіректоре?
— Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?
— Нічого подібного не чули, пане.
— О, — Ридикуль стенув плечима. — Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.
— Так і є, — підтвердив ґном. — Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я — це ж я.
— Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, — дипломатично відказав Зрозум.
— Чудово, — Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. — Дивовижно, — повторив він. — Це дійсно лише видається, наче він думає?
— Ем... так.
— Але насправді він не думає?
— Ем... ні.
— То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?
— Ем... так.
— Так само, як і більшість людей, — проголосив Ридикуль.
Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.
— Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, — заявив він. — Оскільки Батько Вепр — біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.
— АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?
— Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.
Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.
— СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?
Малий закотив очі.
— Не з цього треба починати, — сказав він. — Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.
— ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.
— Так і знав, що тебе попередили, — сказав Аарон. — Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.
