— Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, — наважився Модо.

— Зараз дізнаємося, не думай боятися, — радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.

— Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.

— Так, Архіректоре.

Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.

Ридикуль ще раз оглянув ванну.

Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.

У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» — Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.

Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.

Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини — гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.

Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:

— Мі-і-і! Мі-і-і-мі!

Його голос повернувся луною.

— Ідеальне ехо! — скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.

Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.

— Баки на повну, пане Модо!

— Буде зроблено, пане!

Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.

Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.

— Неймовірно! — скрикнув він і спробував інший кран.

«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді змила її через решітку, інстальовану в підлозі посередині кімнати.

— З вами все добре, пане? — крикнув Модо.

— Надзвичайно! Тут ще дюжина ручок, які я не спробував!

Модо кивнув і постукав по клапану.

З густих хмар пари долинав високий голос Ридикуля, який виспівував щось, що, на його думку, було піснею.

— О, я-я-а-а-а знав... е-е-е... якогось сільськогосподарського робітника, можливо, покрівельника, і я з ним добре дружив, і він... він був фермером, тепер я точно згадав... у нього була дочка і... Її ім’я зараз не пригадаю, І... На чому я закінчив? А, точно. Приспів: Казна-що, овочі смішної форми, ріпочка, щось незрозуміле і співучий солове-е-е-е-а-арго-о-о-о-о-аргх о! о! о!

Раптово пісня перервалася. Модо чув лише жахливий шум води.

— Архіректоре?

За мить з боку стелі пролунав голос. Він був нерішучим і лунав звідкись зверху.

— Ем... не міг би ти зробити ласку й відімкнути воду, мій любий друже? Ем... і повільно, якщо не заперечуєш.

Модо повільно покрутив колесо. Шум поступово стих.

— Так. Прекрасно, — відізвався голос, тепер уже з рівня підлоги. — Добре. Чудова робота. Думаю, ми цілком можемо назвати це успіхом. Так, справді. Ем. Ти міг би допомогти мені вийти? Не знаю чому, але я відчуваю певну нестійкість...

Модо відчинив двері, допоміг Ридикулю вийти й посадив його на лавку. Той був доволі блідим.

— Так, дійсно, — мовив Архіректор, його погляд був скляним. — Неймовірний успіх. Ем. Одна проблема, Модо...

— Так, пане?

— Є там один кранчик, який, напевно, зараз краще не чіпати, — сказав Ридикуль. — Зробиш мені велику послугу, якщо підеш і повісиш на нього якесь повідомлення.

— Яке, пане?

— «Ніколи не торкатися» чи щось подібне.

— Добре, пане.

— Почепи його на кран із написом «Гейзер».

— Добре, пане.

— Іншим про це краще не знати.

— Добре, пане.

— О боги, ніколи не почувався настільки чистим.

З вигідної позиції, серед декоративних плит біля стелі, за Ридикулем уважно стежив невеличкий Гном у капелюшку.

Коли Модо пішов, Архіректор почав повільно витиратися великим пухнастим рушником. До нього вже повернулося самовладання, і він мугикав чергову пісеньку.

— Минула Вепроніч, і я... послав своїй коханій короткого гидкого листа, хах, дійсно, і куріпку з грушею до купи...

Ґном зісковзнув по плитках і підкрався до постаті, що енергійно дриґалася.

Ридикуль, після ще кількох спроб пригадати слова, зупинився на пісні, знайомій на кожній планеті, де існують зими. Її часто починають використовувати представники місцевих релігій, кілька слів змінюється, але насправді її зміст має такий самий стосунок до богів, як коріння — до листя.

— ...Там овечки покотились, а ягнички народились...

Ридикуль крутнувся. Куточок мокрого рушника зачепив Гнома за вухо й повалив на спину.

— Я бачив, як ти підкрадаєшся! — проревів Архіректор. — Що ти задумав? Ти дрібний злодюжка?

Ґном ковзнув назад на мильну поверхню.

— А ви, пане, що задумали? Ви не повинні мене бачити!

— Я чарівник! Ми бачимо всі речі, які існують, — сказав Ридикуль. — А у випадку Скарбія, також речі, яких не існує. Що у твоїй сумці?

— Вам не варто відкривати сумку, пане! Вам дійсно не варто її відкривати!

— Чому? Що в ній?

Гном осів.

— Річ не в тому, що в ній, пане. Річ у тому, що з неї вийде. Я повинен випустити їх одну за одною, не можу навіть уявити, що трапиться, якщо всі вони вийдуть відразу!

Ридикуль зацікавився і почав розв’язувати вузол.

— Ви потім про це сильно пошкодуєте, пане! — заблагав ґном.

— Пошкодую? Так для чого ти тут, юначе?

Ґном здався.

— Ну гаразд. Знаєте Зубну Фею?

— Так. Звичайно, — відказав Ридикуль.

— Ну... я — не вона. Але працюю з подібними речами.

— Тобто? Забираєш щось геть?

— Гм... не забираю, переважно. Здебільшого... приношу...

— А... ніби нові зуби?

— Ем... ніби нові бородавки, — зізнався Гном.

Смерть закинув мішок у сани й заліз сам.

— У вас гарно виходить, пане, — похвалив Альберт.

— ПОДУШКА ДОСІ ЗАВДАЄ ДИСКОМФОРТУ, — поскаржився Смерть, підтягнувши пояс. — Я НЕ ЗВИК ДО ВЕЛИКОГО ТОВСТОГО ЖИВОТА.

— Найкращий, на який я спромігся. Інакше б ви взагалі нічо не мали, пане.

Альберт відкоркував пляшку холодного чаю. Від випитого хересу йому дошкуляла спрага.

— Усе добре, пане, — повторив він, ковтаючи чаю. — І сажа в каміні, і сліди, випитий херес, сліди від саней на дахах... повинно спрацювати.

— ТАК ДУМАЄШ?

— Впевнений.

— І Я ПЕВЕН, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ПОБАЧИВ. Я ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВОНИ ПІДГЛЯДАЮТЬ, — із гордістю додав Смерть.

— Чудово, пане.

— ТАК.

— Наважуся дати пораду. Простого «Хо-хо-хо» цілком досить. Не треба казати «Бійтеся, нещасні смертні», якщо не хочете, щоб вони виросли лихварями чи кимось таким.

— ХО. ХО. ХО.

— Так, вдається все краще й краще, — Альберт поспішно втупився у блокнот, щоб Смерть не побачив його обличчя. — Мушу додати, пане, що точно спрацює, так це публічна поява. Однозначно.

— О. Я ПЕРЕВАЖНО ТАКЕ НЕ РОБЛЮ.

— Батько Вепр — доволі публічна постать, пане. І один вдалий публічний виступ буде значно кориснішим, аніж випадкові появи, хай там скільки дітей його побачать. Допоможе розробити задубілі м’язи віри.

— ДІЙСНО? ХО. ХО. ХО.

— Гаразд, гаразд, звучить просто чудово, пане. На чому я... а, так... магазини будуть відчинені допізна. Купу дітлахів приводять поглянути на Батька Вепра. Звичайно, не на справжнього. Просто на якогось дідугана з подушкою під светром, у жодному разі не натякаю на вас, пане.