— Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.
— Я малюю папороті.
— Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...
— І папороті.
— Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?
— Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...
— ...будуть схожі на папороть?
— Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, — сказав Мороз. — Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.
— Тоді на що це схоже?
— Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, — Мороз нахилився вперед. — А ти хто такий?
Ґном поспішно відступив назад.
— Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.
— Ні. Ні. Тільки не зуби, — сказав ґном, стискаючи мішок.
— Тоді хто?
Ґном сказав йому.
— Дійсно? — здивувався Мороз. — Я думав, вони з’являються самі собою.
— Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, — сказав гном. — А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?
— Я ніколи не сплю, — незворушно мовив Мороз, відвертаючись. — А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.
— Тобто мертвий? — запитала Сюзен. — Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...
— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.
— Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?
— ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.
— Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, — голосно поскаржився Альберт. — Ледь не задихнувся.
— І ти перейняв його обов’язки на себе? — запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. — Зовсім з глузду з’їхав!
Смерті вдалося набути ображеного вигляду.
— Піду й огляну тут усе, як слід, — сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.
Вона швидко їх зачинила.
— А що робиш тут ти, Альберте? — сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. — Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!
— ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, — відказав Смерть. — МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?
— Еге ж, — задоволено підтвердив Альберт. — А я — один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, — тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.
Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.
Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14].
Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.
— Була хорошою дівчинкою? — поцікавився Альберт і плюнув у камін.
Сюзен витріщилася на нього.
Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.
— У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? — запитав він.
— Так!
— ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?
— Так!
— ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.
У руці Смерті з’явилася пара листів.
— ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?
— Боюся, так, але чому...
— А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?
— Так. Але слухай, як...
— ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?
— Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.
— СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.
— Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, — пояснила Сюзен. — І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...
— ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.
— За віком — так. А за цинізмом — усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...
— АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?
— Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...
Смерть повісив панчохи назад на камін.
— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.
— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.
Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.
— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.
— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.
— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?
— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.
— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.
— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.
— Як ти не луснув?
— Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.
— ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ — ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.
— Навіщо ти це робиш? — прокричала Сюзен.
— ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.
— Не моя справа? Як це може...
— А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...
— На добраніч, — побажав Альберт.
Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.
І вони зникли.
Сани зі свистом летіли в небі.
— Ви ж знаєте, що вона спробує з’ясувати, у чому річ, — сказав Альберт.
— ТА НЕВЖЕ.
— Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.
— ТИ ТАК ДУМАЄШ?
— Так, — сказав Альберт.
— НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.
— Ой... навіть не знаю... — відгукнувся Альберт.
— ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.
— Так... заборонили...
— ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.
— Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.
— ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, — Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. — І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.
— Ну, ніч ще рання, — зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.
— НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.
Свині неслися галопом.
— Ні, не завжди, — пролунало згодом.
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.
— АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.
— А. Тоді гаразд.
Сюзен стояла біля каміна.
Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався — як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...
Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.
Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?
Ну, Батька Вепра це не стосується...
Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.
Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.
— Пробач, — пробурмотів він. — Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...
