— І він би з нею впорався?

Ринсвінд поглянув вверх на актинічне світло, що падало згори крізь отвір у вежі, на самому вершечку сходів.

— Ні, — відверто сказав він.

— Тоді я буду не гіршим за нього, чи не так? — сказав Двоцвіт, розмахуючи краденим мечем.

Ринсвінд пострибав сходинами слідом за ним, тримаючись якнайближче до стіни.

— Ти не розумієш! — крикнув він. — Там наверху немислимі страхіття!

— Ти завжди казав, що у мене немає уяви.

— Так, твоя правда, — погодився Ринсвінд, — але...

Двоцвіт сів на сходинку.

— Послухай, — почав він, — я чекав на щось подібне відтоді, як приїхав сюди. Ну тобто, це ж пригода, хіба ні? Сам-один проти богів, щось в тому дусі, так?

Ринсвінд збирався відповісти, беззвучно плямкаючи губами кілька секунд, перш ніж на думку прийшли потрібні слова.

— Ти вмієш битися на мечах? — спитав він понуро.

— Не знаю. Ніколи не пробував.

— Ти божевільний!

Двоцвіт дивився на нього, схиливши голову набік.

— Хто б казав, — врешті відповів він. — Я йду туди, тому що не можу інакше, а ти — чого? — він показав униз, де решта чарівників, що натужно дерлися сходами. — А вони — чого?

Блакитне світло пронизало внутрішній простір вежі, мов спис. Вдарив грім.

Чарівники дісталися до них, захлинаючись кашлем і хапаючи ротами повітря.

— Ну, і який план? — спитав Ринсвінд.

— Плану немає, — відказав Верт.

— Гаразд. Чудово, — сказав Ринсвінд. — Тоді продовжуйте без мене. А я пішов.

— Ти підеш з нами, — сказав Пантер.

— Але ж я — навіть не справжній маг. Ви мене витурили, пам’ятаєте?

— Я й справді не пригадую менш здібного студента, — мовив старий чарівник, — але ти зараз — тут, і це єдина потрібна тобі кваліфікація. Ходімо.

Світло спалахнуло і одразу ж згасло. Жахливі звуки вмерли, наче кимось придушені.

Вежу наповнила тиша; з усіх можливих — саме ота важка, гнітюча тиша.

— Все припинилося, — сказав Двоцвіт.

Щось ворухнулося, високо вгорі на тлі червоного кружальця неба. Воно падало повільно, перекидаючись через себе і з’їжджаючи з боку на бік. Потім воно приземлилося на сходах на один виток вище від них.

Ринсвінд першим метнувся до нього.

Це була «Октава». Але вона лежала на кам’яній долівці м’яка й позбавлена життя, як будь-яка інша книжка, сторінки якої шурхотіли на легенькому вітрі, що продував вежу.

Двоцвіт, шумно сапаючи позаду Ринсвінда, кинув оком на книгу.

— Вони — порожні, — прошепотів він. — Кожна сторінка — абсолютно чиста.

— Значить, він це зробив, — сказав Верт. — Він прочитав заклинання, що в ній були. Успішно, треба визнати. Я б ніколи не повірив.

— Отой весь шум, що ми чули, — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів. — І спалах світла. Оті тіні. Мені це не здається надто успішним.

— Ет, будь-яка блискуче виконана магічна робота неминуче привертає увагу певних сутностей з інших вимірів, — сказав Пантер поблажливо. — Це справляє враження на глядачів, та й тільки.

— Там наверху, здається, були страховиська, — озвався Двоцвіт, присуваючись ближче до Ринсвінда.

— Страховиська? Покажіть мені їх! — сказав Верт.

Інстинктивно вони поглянули догори. Не було чути жодних звуків. В освітленому колі нічого не рухалося.

— Думаю, нам слід піднятися і... е... привітати його, — сказав Верт.

— Привітати?! — вибухнув обуренням Ринсвінд. — Він викрав «Октаву»! Він вас замкнув!

Чарівники багатозначно перезирнулися.

— Ну, що тобі сказати, — мовив один з чарівників. — Коли опануєш своє ремесло, хлопче, знатимеш, що деколи все, що важить, — це успіх.

— Досягнення цілі — ось, що має значення, — підвів риску Верт. — І неважливо, яким чином.

Вони пішли по спіралі нагору.

Ринсвінд присів на кам’яну приступку, втупивши похмурий погляд у пітьму. Він відчув, як на його плече лягла рука. Це був Двоцвіт, який тримав «Октаву».

— Ну хіба ж так поводяться з книгами, — сказав він. — Глянь, він повністю погнув корінець. Люди завжди такі недбалі, вони уявлення не мають, як слід поводитися з книжками.

— Так, — неуважно мовив Ринсвінд.

— Не переживай, — додав Двоцвіт.

— Я не переживаю, я просто сердитий, — огризнувся Ринсвінд. — Дай мені цю кляту штуку!

Він вихопив в нього книгу і з люттю розгорнув її.

Він понишпорив у закамарках свого розуму, шукаючи принишкле Заклинання.

— Ну, ось що, — гаркнув він. — Розваги закінчено, моє життя зруйновано, а тепер марш туди, де тобі місце!

— Але ж я тільки... — запротестував Двоцвіт.

— Заклинання, я мав на увазі Заклинання, — вигукнув Ринсвінд. — Повертайся-но на свою сторінку!

Він витріщався на прадавній пергамент, аж доки у нього очі не з’їхались на переніссі.

— У такому разі я тебе промовлю! — крикнув він, і голос його луною прокотився по вежі. — Можеш приєднатися до решти, раз ти так цього хочеш!

Він тицьнув книгу в руки Двоцвіту і подибав геть догори сходами.

Чарівники вже дісталися наверх і щезли з поля зору. Ринсвінд насилу подерся слідом за ними.

— Отже, я — хлопчак, так? — бурмотів він. — Коли я опаную своє ремесло, ге? Я прецінь зумів прожити купу років з одним із Великих Заклинань у своїй голові і повністю не здуріти, еге? — він розглянув останнє питання з усіх боків. — Так, ти зумів, — запевнив він себе. — Ти не почав розмовляти з деревами, навіть коли вони починали балачку з тобою.

Його голова вигулькнула на розпечене повітря наверху вежі. Він очікував побачити обсмалене полум’ям каміння, яке хрест-навхрест поборознили сліди лап чи ще чогось гіршого.

Натомість він побачив сімох найстарших чарівників, які згуртувались довкола Траймона, начебто цілком неушкодженого. Він повернувся і привітно всміхнувся Ринсвінду.

— О, Ринсвінде. Підходь ближче і приєднуйся.

Ну, ось і все, подумав Ринсвінд. Уся ця драма не варта була й виїденого яйця. Хтозна, може, я і справді народився не для того, щоб бути чарівником.

Він підвів голову і поглянув Траймонові в вічі.

Можливо, це те Заклинання, що прожило довгі роки у Ринсвіндовій голові, вплинуло на його зір. А може, час, що він провів у товаристві Двоцвіта, який бачив речі винятково такими, якими вони мали б бути, навчив його сприймати речі такими, як вони є.

Однак беззаперечним залишався факт: найважче, що Ринсвінду доводилось робити у житті, — це дивитись у вічі Траймону, переборюючи нудоту або ж нестримне бажання дременути зі страху.

Інші, здавалося, нічого не помітили.

Також здавалося, що вони стояли надто непорушно.

Траймон спробував умістити сім Заклинань у своєму розумі, і той тріснув по швах, а Підземельні Виміри знайшли для себе шпарину. Наївно було б припустити, що Потвори прийдуть рівними рядами з якоїсь тріщини у небі, махаючи мандибулами та мацаками. Це був застарілий спосіб, до того ж надто ризикований. Навіть безіменні страхіття навчилися рухатися в ногу з часом. Все, що їм насправді було потрібне, — це чиясь голова.

В його очах зяяла порожнеча.

Здогад пронизав Ринсвіндовий розум, мов ніж із криги. Підземельні Виміри були б забавою порівняно з тим, що Потвори могли заподіяти впорядкованому світу. Люди прагнули порядку, і вони його отримають — порядок щільно прикручених гайок, непорушний закон прямих ліній та чисел.

Вони ще благатимуть про порятунок...

Траймон дивився на нього. Щось дивилося на нього. А решта знову нічого не зауважили. Чи міг би й він сам це пояснити? Траймон був на вигляд таким, як звичайно, за винятком очей і легкого полиску шкіри.

Ринсвінд дивився на нього у відповідь і розумів, що існували речі, значно гірші за Зло. Всі демони Пекла мордуватимуть власне твою душу, та це саме тому, що вони цінували душі понад усе; Зло завжди шукатиме спосіб захопити всесвіт, та воно принаймні вважає його вартим своїх зусиль. А от сірий світ за тими пустими очима топтатиме і нищитиме, не маючи навіть тої дрібки поваги до своїх жертв, щоб їх ненавидіти. Він їх навіть не помітить.