— Слухай, — сказав голос через решітку вельми люб’язним тоном, — ти просто піди і приведи нам сюди когось з чарівників, будь добрий.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

— Відступіться від дверей, — проскреготів він.

— Що?

— Сховайтесь за чимось, — гаркнув він, і цього разу його голос прозвучав досить твердо. — Ви теж, — звернувся він до Бетан та Двоцвіта.

— Але ти ж не можеш...

— Я не жартую!

— Він не жартує, — підтвердив Двоцвіт. — Ота маленька жилка на його чолі, знаєте, коли вона отак пульсує, то...

— Помовч!

Ринсвінд невпевнено підняв догори одну руку і скерував її на двері.

Стало дуже-дуже тихо.

О боги, подумав він, що ж зараз буде?

У сутінках його підсвідомості Заклинання неспокійно засовалося.

Ринсвінд спробував, так би мовити, налаштуватися на вібрації металевого замка. Якби лиш він зміг посіяти чвари між атомами металу, щоб вони розлетілись врізнобіч...

Нічого не виходило.

Він судомно ковтнув і перевів увагу на дерево, з якого були зроблені двері. Воно було старе і майже скам’яніле, тож не горіло б, напевне, навіть якби його вимочили в олії і вкинули у піч. Хай там як, він спробував пояснити прадавнім молекулам, що їм треба пострибати вверх-вниз, щоб зігрітися... У напруженій тиші, що панувала у нього в розумі, він впився спопеляючим поглядом у Заклинання, що мало дуже жалюгідний вигляд.

Він почав мізкувати над простором довкола самих дверей: як би його можна було викривити в таку конфігурацію, щоб двері існували у цілковито іншому вимірі.

Двері продовжували існувати тут, з нахабно-непохитним виглядом. Вкриваючись потом — а в думках починаючи своє нескінченне дефіле перед класом, що глузував, — він з відчаєм знову повернувся до замка. Той, очевидно, складається з маленьких частинок металу, не дуже важких...

Через решітку долинули ледь чутні звуки. То чарівники врешті оговталися і скрушно хитали головами.

Хтось прошепотів:

— А я тобі казав...

Почувся тихенький скреготливий звук, потім щось клацнуло.

Ринсвіндове обличчя перетворилося на застиглу маску. З його підборіддя струменів піт.

Знову почулося клацання і скрип заржавілих штифтів. Траймон незадовго до того змастив замок олією, та її поглинули іржа та довговічний пил, тож єдиний спосіб, яким чарівник може пересунути що-небудь за допомогою магії — якщо немає змоги залучити певну зовнішню силу — це скористатися важелем власного розуму.

Ринсвінд щосили намагався запобігти тому, щоб його мізки повилазили через вуха.

Замок загримів. Металеві стрижні, втоплені у жолобки, трохи піддалися і штовхнули важелі.

Важелі клацнули і зрушилися у пазах. Пролунав довгий, натужний скрегіт, від чого Ринсвінд впав на коліна.

Двері на страждальних завісах розчахнулися. Чарівники обережно вислизнули в коридор.

Двоцвіт і Бетан допомогли Ринсвінду підвестися. Він стояв похитуючись, його обличчя посіріло.

— Непогано, — сказав один з чарівників, роздивляючись замок. — Хіба що трохи повільно.

— Яка різниця! — урвав його Джіґлед Верт. — Чи ви троє бачили кого-небудь по дорозі сюди?

— Ні, — сказав Двоцвіт.

— Дехто поцупив «Октаву».

Голова Ринсвінда різко смикнулася вгору. Його погляд набув осмисленого виразу.

— Хто?

— Траймон...

Ринсвінд ковтнув.

— Високий такий? — спитав він. — Русяве волосся, схожий трохи на тхора?

— Ну, раз ти сам про це згадав...

— Він був у моєму класі, — продовжував Ринсвінд. — Завжди казали, що він далеко піде.

— Він піде ще далі, якщо розгорне книгу, — сказав один з чарівників, який тремкими пальцями похапцем скручував собі цигарку.

— Чому? — не зрозумів Двоцвіт. — Що з ним станеться?

Чарівники перекинулись поглядами.

— Це — прадавня таємниця, що передається від мага до мага, ми не можемо розкрити її непосвяченим, — сказав Верт.

— Ну ж бо, скажіть, — занудив Двоцвіт.

— Ох, ну нехай, тепер це вже, напевне, не має значення. Один розум не здатний вмістити всі заклинання. Він схибиться і залишить діру.

— Справді? У голові чарівника?

— М-м-м... Ні. У канві Всесвіту, — відповів Верт. — Він, ймовірно, думає, що сам зможе все контролювати, однак...

Вони відчули той звук ще до того, як його вловили їхні вуха. Він зародився у камінні, як слабка вібрація, потім несподівано переріс у протяжний свист, що оминав барабанні перетинки і врізався прямісінько в мозок. Він звучав, наче людський спів, чи монотонне бубоніння, чи вереск, але в ньому були глибші й жахливіші обертони.

Чарівники зблідли. Тоді, всі як один, розвернулися і помчали сходами нагору.

Знадвору біля будівлі зібралися юрби. Дехто тримав факели, інші припинили обкладати хмизом стіни вежі і завмерли на місці. Всі вони не зводили очей з Вежі мистецтв.

Чарівники насилу протиснулися крізь натовп, не викликавши до себе жодного інтересу, і повернулися, щоб поглянути вгору.

Небо було заповнене місяцями.

Кожен був втричі більшим за власний місяць Диска, і кожен був схований від ока густими хмарами, окрім частини блідо-червоного серпика, на яку падало світло нової зірки.

Та на передньому плані вирізнялася Вежа мистецтв, на верхньому ярусі якої відбувалося щось несамовите. Там можна було помітити невиразні силуети, та нічого заспокійливого в них не було.

Той дивний звук змінився і став подібним до розбурханого осиного гнізда, тільки значно гучнішим.

Дехто з чародіїв опустився навколішки.

— Він це зробив, — сказав Верт, хитаючи головою. — Він відкрив прохід.

— Ті істоти — демони? — спитав Двоцвіт.

— О, демони, — відізвався Верт. — Демони — це ще півбіди, порівняно з тим, що намагається сюди проникнути звідти.

— Гіршого за них годі й уявити, — сказав Пантер.

— Я можу уявити досить паскудні речі, — сказав Ринсвінд.

— Це — ще гірше.

— Ех.

— І що ж ви пропонуєте робити з цим всім? — сказав чіткий голос.

Вони обернулись. Бетан пронизувала їх поглядом, склавши руки на грудях.

— Перепрошую? — сказав Верт.

— Ви — чарівники, хіба ж ні? — продовжила Бетан. — Ну, то візьміться за це.

— Тобто візьміться за це? — про всяк випадок перепитав Ринсвінд.

— Знаєш ще когось, хто міг би це зробити?

Верт ступив уперед.

— Панночко, гадаю, ви не зовсім розумієте...

— Підземельні Виміри вторгнуться і заполонять наш Всесвіт, так? — сказала Бетан.

— Ну, так...

— Нас всіх зжеруть потвори зі щупальцями замість облич, правда?

— Все буде зовсім не так приємно, але...

— І ви просто дозволите цьому статися?

— Послухай, — почав Ринсвінд. — Все скінчено, невже не розумієш? Неможливо вкласти заклинання назад у книгу, неможливо повернути слова, що вже сказані, неможливо...

— Зате можна спробувати!

Ринсвінд зітхнув і повернувся до Двоцвіта.

Його там не було.

Очі Ринсвінда метнулися, ясна річ, до входу у Вежу мистецтв, і саме вчасно, щоб помітити опецькувату фігуру туриста з мечем, неоковирно затиснутим у руці, коли той шаснув всередину.

Ноги Ринсвінда прийняли власне рішення і, з точки зору його голови, цілковито хибне.

Решта чарівників дивилися йому вслід.

— Ну? — з притиском сказала Бетан. — Він вже пішов.

Чарівники намагалися не зустрітися поглядом один з одним.

Врешті Верт сказав:

— Можемо спробувати, гадаю. Воно начебто не поширюється.

— Але ж у нас і чарів як таких не залишилось, — сказав один із чарівників.

— В тебе, може, є краща ідея?

Один за одним, у церемоніальних мантіях, що виблискували у химерному світлі, чарівники повернулися і почовгали до вежі.

Вежа всередині була порожня, кам’яні сходи були вмуровані в стіну по спіралі. Двоцвіт вже встиг подолати кілька витків уверх, коли Ринсвінд його наздогнав.

— Постривай, — сказав він якомога привітнішим тоном. — Ця робота — для таких, як Коен, а не для тебе. Тільки без образ.