— Ні, я мав на увазі інше, тобто в плані фізіології, йдеться про... ну, ти ж розумієш, різницю у віці і все таке. Це стосується здоров’я, адже так? А...

— О-о, — мовив Коен задумливо, — я бачу, куди ти хилиш. Фіжичне навантаження. Я про це якошь не подумав.

— Авжеж, — сказав Ринсвінд, підводячись. — Так, гм, цього слід було очікувати.

— Тут є над чим задуматишь, твоя правда, — відказав Коен.

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсував.

— Ні-ні, — не дуже переконано сказав Коен. — Не проши вибачення. Добре, що ти мені про це нагадав.

Він обернувся і подивився на Бетан, яка помахала йому рукою, а тоді підвів погляд на зірку, що тьмяно горіла у захмареному небі.

Врешті він озвався:

— Небежпечні чаши наштали.

— Це факт.

— Хтожна, що принеше нам жавтрашній день?

— Не я, в усякому разі.

Коен поплескав Ринсвінда по плечу.

— Інколи ми прошто мушимо йти на ризик, — сказав він. — Не ображайшя, та думаю, ми таки одружимося, як жапланували, і гм... — поглянувши на Бетан, він зітхнув, — жалишаєтьшя шподіватишь, що вона — доштатньо шильна.

Під полудень наступного дня вони в’їхали у невеличке, обнесене глиняним муром місто, що примостилося серед все ще зелених, пишних лук. Чимало людей, здавалося, якраз навпаки — покидали місто. Повз них з гуркотом проїжджали величезні фіри. Різна домашня худоба чередою рухалася вздовж узбіччя шляху. Старі пані тупцяли повз них, тягнучи за собою увесь свій маєток, ще й стіжки сіна на спині.

— Чума? — запитав Ринсвінд, спинивши якогось чоловіка, що штовхав уперед віз, на якому було повно дітлахів.

Незнайомець похитав головою.

— Ні, то через зірку, друже, — відповів він. — Ти що — не помітив її у небі?

— Ну так, важко не помітити.

— Кажуть, вона вріжеться в нас у Кнур-вечір, і тоді усі моря закиплять, усі держави на Диску впадуть, а королів звергнуть, і міста перетворяться на дзеркальні плеса, — пояснив чоловік. — Я втікаю в гори.

— Там, певно, можна врятуватись? — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів.

— Ні, з висоти просто краще буде спостерігати!

Ринсвінд повернувся до своєї групи.

— Всі сполошилися через оту зірку, — сказав він. — Схоже на те, що в містах практично нікого не залишилось, вони усі нею дуже перелякані.

— Не хочу нікого полошити, — озвалася Бетан, — та чи не здається вам, що стало якось не за сезоном спекотно?

— Вчора вночі я казав те ж саме, — сказав Двоцвіт. — Було спекотно, як на мене.

— Підожрюю, буде ще гарячіше, — буркнув Коен. — Їдьмо вже до мішта.

Вони неквапом їхали порожніми вулицями, де майже зовсім не було видно людей. Коен увесь час видивлявся вивіски крамарів, аж доки не смикнув за віжки свого коня і сказав:

— Ось те, що я шукав. Ви їдьте і жнайдіть храм зі швящеником, а я шкоро до ваш приєднаюшя.

— Ювелірна крамниця? — здивувався Ринсвінд.

— Це — шюрприз.

— Непогано було б дістати десь і нову сукню, — сказала Бетан.

— Гаражд, вкраду для тебе шукню.

В цьому місті було щось незрозуміло-гнітюче, подумав Ринсвінд. І також щось дуже підозріле.

Майже на кожних дверях була намальована велика червона зірка.

— Як моторошно, — сказала Бетан. — Так наче люди радо чекають тут цю зірку.

— Або навпаки — оберігаються від неї у такий спосіб, — припустив Двоцвіт.

— Це не спрацює, — втрутився Ринсвінд, — вона надто велика, — він побачив, що всі звернули свій погляд на нього.

— Це ж логічно, хіба ні? — спробував пояснити він.

— Ні, — сказала Бетан.

— Зорі — це маленькі небесні світила, — мовив Двоцвіт. — Якось одна з них впала біля мого дому... велика біла штука, завбільшки з будинок, жевріла ще пару тижнів, перш ніж загаснути.

— Ця зірка — зовсім інша, — сказав якийсь голос. — Великий А’Туїн виповз на узбережжя всесвіту. Це — великий космічний океан.

— Звідки ти знаєш? — спитав Двоцвіт.

— Знаю — що? — не зрозумів Ринсвінд.

— Те, що ти щойно сказав. Про узбережжя і океани.

— Я нічого не казав!

— Як це — не казав, ти, дурисвіте! — закричала Бетан. — Ми бачили, як ти ворушив губами і таке інше!

Ринсвінд заплющив очі.

Він відчував, як у його розумі Заклинання чкурнуло, щоб сховатися де-небудь від його свідомості, щось собі бурмочучи.

— Ну добре, добре, — сказав він. — Навіщо так кричати. Я... я не знаю, звідки мені це відомо, я просто знаю...

— Шкода, ми б залюбки послухали.

Вони завернули за ріг вулиці.

В усіх містах на узбережжі Округлого моря є спеціальні місця для поклоніння богам, яких на Диску — вишукане розмаїття. Зазвичай там було людно і не надто видовищно з архітектурної точки зору. Храми найстарших богів, звісно, були великі та розкішні, біда в тім, що пізніше боги почали домагатися рівності, і вже незабаром священні місця зарясніли флігелями, прибудовами, переоблаштованими мансардами, півпідвальними приміщеннями, мініатюрними помешканнями, капличками і безстроковим таймшером, адже жоден бог не припускав і думки про те, щоб жити деінде, окрім священного кварталу, який радше перетворився на елітний гуртожиток. Тут зазвичай були запалені водночас триста різновидів ароматичних паличок, а галас з легкістю долав больовий поріг, бо всі жерці навперейми намагалися скликати свою частину пастви на молитву.

Проте саме на цій вулиці панувала мертва тиша, та особливо неприємна тиша, яка буває, коли сотні наляканих і розгніваних людей завмирають на місці.

Чоловік, що стояв скраю натовпу, повернувся і сердито зиркнув на новоприбулих. У нього на чолі була намальована червона зірка.

— Що... — почав Ринсвінд і замовк на півслові, вражений тим, як голосно прозвучав його голос, — що це?

— Ви — чужі? — спитав чоловік.

— Власне кажучи, ми знаємо один одного досить... — почав пояснювати Двоцвіт, та не закінчив. Бетан показувала їм рукою на вулицю позаду себе.

На кожному храмі була намальована зірка. Особливо велика зірка була намазюкана на кам’яному оці при вході до храму Сліпого Іо, Верховного бога.

— Ох, — зітхнув Ринсвінд. — Іо неабияк роздратується, коли це побачить. Гадаю, друзі, нам не варто тут швендяти.

Натовп зібрався перед грубо змайстрованою трибуною посередині широкої вулиці. Упоперек неї був натягнутий великий банер.

— Я не раз чула, що Сліпий Іо бачить усе, що відбувається в кожному куточку світу, — тихо мовила Бетан. — Чому ж він...

— Тихо! — цитьнув на неї чоловік, що стояв поблизу. — Дахоні говорить!

На трибуну піднявся чоловік — високий, худорлявий, з кучмою волосся, схожою на велику кульбабу. Серед юрби не почулося вітального гомону, лише одностайне зітхання. Він почав свою промову.

Ринсвінд слухав і потрохи ціпенів від жаху.

— А де ж були боги? — говорив чоловік. — Вони забралися геть. Можливо, їх ніколи і не було. Хто насправді може пригадати, що бачив їх на власні очі? А тепер нам послали оту зірку...

Спокійний, виразний голос все говорив та говорив, промовляючи слова на кшталт «очиститися», «відректися» та «спокутувати», і пропікав мозок, наче розпечений меч. А де були чарівники? З усією своєю магією? Чи ж вона взагалі коли-небудь діяла, чи нам просто хотілося в неї вірити?

Ринсвінд почав не на жарт переживати, що боги можуть почути про те, що тут коїться, і так розлютитись, що на горіхи дістанеться всім, хто випадково опинився поблизу.

Але чомусь здавалося, що навіть гнів богів був би кращим, ніж чути отой голос. Зірка — все ближче, провадив він, і її страшний вогонь може відвернути тільки... тільки... Ринсвінд не був впевнений, що добре почув, та у нього майнуло видіння мечів, і стягів, і воїнів зі скляним поглядом. Той голос не вірив у богів, що, на думку Ринсвінда було цілком справедливим, проте він не вірив також і в людей.

Висока постать у капюшоні, що стояла ліворуч від Ринсвінда, штовхнула його. Він обернувся... і побачив прямо перед собою череп у чорному капюшоні, що скалив до нього зуби.