— Ви двоє — схопіть його!

Залягла мовчанка. Врешті один з її людей озвався:

— Кого, поромника?

— Авжеж!

— Навіщо?

Обличчя Херрени не видавало жодних емоцій. Такого взагалі не мало б бути. За нормального стану речей, коли хтось дає команду на зразок: «Схопіть його!» або «Варта!» — люди моментально реагують, а не сидять склавши руки, ще й балачки розводять.

— Бо я так наказала! — було найбільше, на що вона спромоглася. Двоє чоловіків, що були найближче до згорбленої постаті, перезирнулись, знизали плечима, тоді злізли з коней і стали по обидва боки від поромника. Він був чи не вдвічі нижчим за них.

— Ось так? — спитав один з них. Двоцвіт судомно хапав ротом повітря.

— А тепер я хочу побачити, що він ховає під своїм плащем.

Двоє найманців перекинулися поглядами.

— Я не впевнений, що... — хотів було заперечити один з них.

Закінчити фразу йому не вдалося, бо кістлявий лікоть стусонув його в живіт, наче милиця. Його приятель з подивом глипнув униз і отримав іншим ліктем по нирках.

Коен вилаявся, силкуючись дістати свій меч, що заплутався у плащі, і підскоком, по-краб’ячому, просуваючись до Херрени. Ринсвінд застогнав і, скреготнувши зубами, різко смикнув головою назад. Почувся вереск Вімза, і Ринсвінд скотився набік, грузько хляпнувся у багнюку, гарячково підхопився на ноги і почав озиратися в пошуках укриття.

З переможним вигуком Коен врешті звільнив свого меча і тріумфально змахнув ним, серйозно поранивши найманця, що підбирався до нього ззаду.

Херрена скинула Двоцвіта зі свого коня і потягнулася за клинком. Двоцвіт спробував підвестися, чим схарапудив коня іншого найманця — той став дибки, а його вершник зісковзнув на землю, опинившись достатньо близько від Ринсвінда, щоб він міг щосили двигнути його ногою по голові. Ринсвінд ніколи не заперечував, що він — боягуз, але навіть боягузи обороняються у безвиході.

Руки Вімза схопили його за плече, і кулак завбільшки з середнього розміру камінь заліпив йому по голові.

Падаючи, чарівник почув, як Херрена незворушним голосом сказала:

— Вбийте їх обох! А я подбаю про цього старого дурня.

— Гаразд! — сказав Вімз і повернувся до Двоцвіта з мечем напоготові.

Ринсвінд бачив, що він вагається. На якусь хвилю все стихло, тоді вже й Херрена почула той плескіт, з яким Багаж випірнув на берег, стікаючи водою.

Вімз нажахано на нього витріщився. Меч випав у нього з руки. Він розвернувся і дременув у млу. Наступної миті Багаж перестрибнув через Ринсвінда і погнався слідом за ним.

Херрена зробила випад мечем у бік Коєна — він відбив напад і захрипів, відчувши гострий біль у руці. Клинки знову зійшлися, дзвінко брязнувши, — тут Херрені довелося відступити, бо підступний удар варвара мечем знизу вгору ледь не залишив її без зброї.

Ринсвінд подибав до Двоцвіта і легенько його смикнув.

— Треба звідси вшиватись, — сказав він безсилим голосом.

— Це просто клас! — не стримав емоцій Двоцвіт. — Ти бачив, як він...

— Так, так, ходімо.

— Але я хочу... слухай, а ти — молодець!

Меч Херрени вислизнув з її руки і застряг, хилитаючись, у грязюці. Вдоволено гмикнувши, Коен відвів руку з мечем назад, тоді раптом втупився зизим оком просто перед собою і, неголосно скрикнувши від болю, застиг як вкопаний.

Херрена здивовано на нього вирячилася. Потім обережно рушила туди, де з болота стримів її власний меч, а коли й по тому нічого не сталося, вона схопила його, хутко перевірила центр рівноваги і знову встромила погляд у Коєна. Він же лиш водив повними муки очима за нею, поки вона обережно обходила його по колу.

— Йому знову защемило спину! — прошепотів Двоцвіт. — Що будемо робити?

— Побачимо, чи нам вдасться спіймати коней.

— Так, — сказала Херрена, — я не знаю, хто ти такий і чому ти тут, я проти тебе особисто нічого не маю, ти ж розумієш.

Вона обома руками підняла меч над головою.

В імлі щось несподівано промайнуло, і наступної миті почувся глухий звук, наче когось вдарили чимось важким і дерев’яним по голові. Херрена остовпіла, а тоді звалилася долілиць на землю.

Бетан впустила гілляку, яку тримала в руках, і поглянула на Коєна. Схопивши його за плечі, вона вперлася йому коліном у поперек та вправно сіпнула, перш ніж відпустити.

На його обличчі розлився вираз блаженства. Він спробував розігнутися.

— Мене відпуштило! — вигукнув він. — Моя шпина! Все минулошя!

Двоцвіт повернувся до Ринсвінда.

— Мій тато в таких випадках завжди рекомендував повисіти на дверях, тримаючись руками за одвірок, — зауважив він так, наче бесідував з друзями за горнятком кави.

Вімз дуже обережно продирався крізь чахлі, оповиті туманом дерева. Просякле вологою повітря приглушувало всі звуки, та він був певний, що впродовж останніх десяти хвилин не було до чого прислухатися. Він дуже повільно обернувся, а тоді дозволив собі нарешті полегшено видихнути. Він ступив під прихисток чагарів.

Щось тицьнулося йому під коліна, зовсім легенько. Щось кутасте.

Він глипнув униз. Там, здавалося, було значно більше ніг, ніж треба.

Прозвучав короткий різкий лязкіт.

Багаття було малесенькою цяткою світла на тлі навколишнього ландшафту.

Місяць ще не зійшов, але на обрії було помітно м’яке мерехтливе сяйво нової зірки.

— Вона тепер кругла, — сказала Бетан. — подібна на крихітне сонце. І, напевне, стає дедалі гарячішою.

— Перестань, — озвався Ринсвінд. — Мені й без того вистачає переживань.

— А я от ніяк не можу второпати, — сказав Коен, якому саме розтирали спину, — як це так вони тебе шхопили, що ми нічого не почули. Ми б і не ждогадалися, якби твій Багаж не штрибав на місці, як жнавішнілий.

— І не скімлив, — додала Бетан. Усі на неї витріщились.

— Ну, тобто в нього був такий вигляд, наче він скімлить, — сказала вона. — Як на мене, це направду було досить зворушливо.

Чотири пари очей звернулися до Багажу, який сидів, підібравши ніжки, по інший бік багаття.

Зачувши їх, він встав і демонстративно перейшов у затінок.

— Шамостійно харчуєтьшя, — сказав Коен.

— Ніколи не губиться, — погодився Ринсвінд.

— Відданий, — підтримав його Двоцвіт.

— Мішткий, — продовжив Коен.

— Хоч і не сказав би, що люб’язний, — сказав Ринсвінд.

— Чи ти, бува, не думав його продати? — спитав Коен.

Двоцвіт похитав головою.

— Гадаю, він би не зрозумів, — сказав він.

— Певна річ, — погодився Коен. Він сів і прикусив губу, міркуючи. — Бачиш, я тут приглядав подарунок для Бетан. Ми збираємошь одружитишя.

— Ми подумали, що ти маєш довідатись про це першим, — мовила Бетан і зашарілася.

Ринсвінд не встиг піймати погляд Двоцвіта.

— Що ж, це дуже, е-е...

— Як тільки нам трапиться місто, де є священик, — сказала Бетан. — Я хочу, щоб все було як годиться.

— Це дуже важливо, — зауважив Двоцвіт з серйозним виглядом. — Якби люди не забували про мораль, нам би не загрожувало зіткнення з зірками.

Якусь хвилю вони мовчки осмислювали почуте. Тоді Двоцвіт жвавим голосом сказав:

— Це треба відсвяткувати. У мене є трохи печива і вода, а у вас, можливо, знайдеться ще трохи тієї в’яленої конини.

— Гаразд, — мляво відгукнувся Ринсвінд. Він поманив Коєна набік. Зі щойно підстриженою бородою старому можна було б дати не більше сімдесяти, у присмерках.

— Це ти — е-е... серйозно? — спитав він. — Ти справді збираєшся з нею одружитися?

— Звішно. Маєш щошь проти?

— Та ні, не маю, звичайно, але... ну, їй же всього сімнадцять, а ти, як би це сказати, вже в солідному віці.

— Чаш втихомиритишь і жажити шімейним життям, хочеш шкажати?

Ринсвінд намагався знайти потрібні слова.

— Ти на сімдесят років старший за неї, Коєне. Ти впевнений, що...

— Знаєш, я вже був колишь одружений. І чудово пам’ятаю, що воно таке, — ображено сказав Коен.