— Немає часу робити знімки! — прошипів він.

— Це займе кілька секунд, — наполіг Двоцвіт і легенько постукав по боковій панелі коробки. Прочинилися крихітні дверцята, і бісик висунув звідти свою голову.

— Кара небесна! — сказав він. — Де це ми?

— Яка тобі різниця? — відказав Двоцвіт. — Гадаю, спершу годинник.

Бісик примружив очі.

— Кепське освітлення, — крекнув він. — Три довбані роки з діафрагмою 8, якщо когось цікавить моя думка, — він грюкнув за собою дверима. За якусь хвилю з коробки почувся тихенький скрегіт, так наче хтось підсовував стілець до мольберта.

Ринсвінд скрипнув зубами.

— Хіба ти мусиш знимкувати? Ти ж можеш просто його запам’ятати! — вигукнув він.

— Це не одне й те саме, — спокійно відповів Двоцвіт.

— Авжеж, це — краще! Ближче до дійсності!

— Зовсім ні. За якихось пару років, коли я сидітиму, гріючись біля каміна...

— Ти грітимешся біля вогню довічно, якщо ми звідси не виберемося!

— Ох, сподіваюся, ви ж не збираєтеся зараз піти.

Вони обидва повернулись на голос. У склепінчастому проході, ледь всміхаючись, стояла Ізабелл. В одній руці вона тримала косу — ту саму, в якої лезо було сумнозвісної гостроти. Ринсвінд ледве стримувався, щоб не поглянути на голубу лінію свого життя; дівчина, що тримає косу, не мала б всміхатись отак моторошно й нестямно, наче бачить їх наскрізь.

— Татко, здається, наразі трохи зайнятий, та я певна, він нізащо б не хотів, аби ви отак пішли, — додала вона. — До того ж мені ні з ким було б тоді розмовляти.

— Хто це? — спитав Двоцвіт.

— Вона тут так нібито мешкає, — пробубнів Ринсвінд. — Нібито дівчина, — додав він.

Чарівник схопив Двоцвіта за плече і намагався непомітно підштовхнути його до дверей, що виходили у темний холодний сад. Це йому не вдалося, в основному тому, що Двоцвіт був не з тих, хто відчуває нюанси невербального спілкування, та був чомусь завжди упевнений, що з ним не може трапитись нічого лихого.

— Приємно познайомитися, — сказав він. — Тут, у твоєму помешканні, дуже гарно. Цікаве рішення у стилі бароко — усі ці кістки та черепи.

Ізабелл всміхнулася. Ринсвінд подумки відзначив: якщо Смерть все ж коли-небудь передасть у спадок сімейну справу, то ця дамочка впорається з нею якнайкраще — для цього вона достатньо схиблена.

— Так, але нам справді вже треба йти, — сказав він.

— Навіть чути про таке не хочу, — сказала вона категоричним тоном. — Ви повинні залишитись і розповісти мені про себе геть усе. У нас вдосталь часу, а мені тут так нудно.

Метнувшись убік, вона рубанула косою випадкові проблиски світла у довколишній темряві. Коса розітнула повітря, верескнувши, наче кастрований кіт — і різко спинилась.

Почувся тріск дерева. Багаж ляснув кришкою, міцно затиснувши нею лезо коси.

Двоцвіт здивовано подивився на Ринсвінда. А чарівник, дуже акуратно, хоч і з певним задоволенням, заїхав йому кулаком по підборіддю. Дрібний чоловік став падати навзнак, та Ринсвінд вчасно його підхопив, закинув собі на плече і побіг.

Гілля дерев в осяяному зорями саду шмагало його по обличчю, і якісь малі, волохаті і, напевне, страхітливі істоти розбігалися навсібіч, коли він відчайдушно тупотів вздовж лінії життя, що мерехтіла перед ним у примерзлій траві.

З будинку позаду нього пролунав пронизливий крик, в якому змішалися розчарування і гнів. Відштовхнувшись від дерева, він наддав ходи.

Десь тут повинна бути стежина, пригадав він. Та в цьому лабіринті сріблястих світлотіней, що тепер набув червоного відтінку через присутність жахливої нової зірки, відчутної навіть у потойбіччі, все мало якийсь неправильний вигляд. От і його лінія життя, здавалося, тягнеться кудись зовсім не туди.

Позаду нього почувся тупіт ніг. Ринсвінд захрипів з натуги; на слух то начебто був Багаж, а чарівнику зовсім не хотілося зіткнутися з ним тепер, бо в того, певна річ, залишилось хибне враження про те, чому він стукнув його господаря, — а Багаж зазвичай кусав людей, які йому не подобалися.

Ринсвінд так ніколи і не наважився запитати, куди вони усі дівалися після того, як за ними з тріском опускалася важка кришка, але їх точно не було всередині, коли вона відчинялася знову.

Насправді він міг про це не переживати. Багаж, швидко мелькаючи малими ніжками, легко його обігнав. Він був цілковито зосереджений на тому, щоб чимскоріш просуватись вперед і робив це з таким виглядом, подумав чарівник, ніби здогадувався, що саме за ним женеться, і воно йому аж ніяк не подобалось.

Не обертайся, нагадав сам собі чарівник. Краєвид напевне, виявиться не з приємних.

Багаж із тріском проскочив крізь чагарі і зник.

За хвилю Ринсвінд зрозумів куди.

Він пронісся над кам’яним плато і тепер падав у велику чорну діру унизу, на дні якої тьмяно поблискувало червонувате світло. А попереду Ринсвінда, через край каменистого плато і вниз у діру, простягались дві мерехтливі голубі лінії.

Він зупинився, вагаючись, — втім, це було не зовсім так, бо у декількох речах він був абсолютно впевнений, наприклад: йому аж ніяк не хотілося туди стрибати, проте йому так само не хотілося зіткнутися з тим, що наступало йому на п’яти; у царстві духів Двоцвіт був все ж досить важким, і, зрештою, трапляються гірші речі, аніж ваша смерть.

— Назви хоча би дві, — пробурмотів він і стрибнув.

Через кілька секунд на це місце прибули вершники і не спинилися, досягнувши краю скелі, а продовжували рухатись у повітрі, підганяючи коней над порожнечею.

Смерть глипнув униз.

— ЯК ЖЕ МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, — буркнув він. — ПОСТАВЛЮ, МАБУТЬ, ТУТ ДВЕРІ-ВЕРТУШКУ.

— Цікаво, що вони тут шукали? — спитав Чума.

— Поняття не маю, — сказав Війна. — А гра, між іншим, непогана.

— Ага, — погодився Голод. — Дуже цікава, мушу визнати.

— У НАС ДОСИТЬ ЧАСУ, ЩОБ ЗІГРАТИ ЩЕ ОДНУ ПАРТІЮ, — сказав Смерть.

— Робер, — поправив його Війна.

— ЯКИЙ-ТАКИЙ ОБЕРТ?

— Їх називають роберами, — пояснив Війна.

— ТОЧНО, РОБЕРИ, — сказав Смерть. Він перевів погляд на нову зірку угорі, замислившись, що б то могло бути.

— ДУМАЮ, У НАС Є ЩЕ ЧАС, — повторив він, вже не так впевнено.

Про спробу зробити хроніку суспільного життя на Диску більш об’єктивною вже зазначалося раніше, як і про те, що поетам та бардам під страхом — гм, страхітливої кари — заборонялося оповідати про гомінливі потічки та рожевощокі світанки, а дозволялося лишень про те, що, приміром, чиєсь обличчя спонукало вирядити в море тисячі кораблів, якщо таке підтверджувалося відповідними довідками з морських відомчих служб[15].

Тож, виявляючи бодай тимчасову повагу до цієї традиції, надалі не говоритимуть, що Ринсвінд і Двоцвіт стали сріблястою синусоїдною кривою, що тягнулася крізь темні виміри потойбіччя, чи що над ними просурмили сумнозвісні труби, чи що усе їхнє життя промайнуло у них перед очима (Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів), чи що всесвіт упав на них, наче велетенське желе.

Скажуть радше, як засвідчує життєва практика, що пролунав такий звук, ніби хтось добряче ляснув дерев’яною лінійкою об камертон, що подавав тон до-дієз, ну, може, сі-бемоль, а потім — несподівано — вони відчули цілковиту непорушність.

Так сталося, бо вони були цілковито нерухомі, огорнуті цілковитим мороком.

Ринсвінду подумалось, що щось пішло не так.

Тоді він побачив ледь помітні голубі візерунки, що миготіли просто перед ним.

Він знову опинився всередині «Октави». Йому стало цікаво, що було б, якби хтось зараз розгорнув цю книгу; чи вони з Двоцвітом скидались би на кольорову картинку?

Навряд чи, вирішив він. «Октава», в якій вони тепер перебували, трохи відрізнялася від звичайної книги, прикутої ланцюгами до пюпітра в підземеллі Невидної академії, яка до того ж насправді була тривимірною моделлю багатовимірної реальності...