— Пробач, — озвався Ринсвінд. — Я добре тебе почув? Ми ж говоримо про Смерть, так? Високого, худого, з порожніми очницями, того, хто вправно орудує косою?
Вона зітхнула.
— Так. Зовнішність не найсильніша його риса, на жаль.
Хоч правда була в тім, як вже зазначалося, що Ринсвінд мав такий же стосунок до магії, як джміль до велосипеда, у нього все-таки був один привілей, що належиться всім, хто практикує це мистецтво, а саме: у смертну годину не хто інший, а Смерть власною персоною з’явиться по його душу (замість того, щоб доручити цю роботу якійсь менш важливій міфологічній антропоморфній істоті, як буває зазвичай). Завдяки головним чином своїй непрофесійності, Ринсвінду раз за разом не вдавалося померти у відповідний час, а якщо і є одна-єдина річ, яку Смерть не зносить, то це непунктуальність.
— Слухай, я думаю, мій друг просто десь заблукав, — сказав він. — З ним вічно таке стається, звичайна історія, приємно було познайомитись, але я вже мушу йти...
Проте вона вже спинилася перед високими дверима, оббитими пурпуровим оксамитом. З іншого боку дверей чулися голоси, чудні голоси — звичайне друкарство було б геть нездатне їх передати, доки хтось не зможе виготовити лінотип із еховідбивачем і, можливо, шрифтом, що мав би вигляд, наче щось, сказане слимаком.
Ось про що гомоніли ті голоси:
— ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ПОЯСНИТИ ЦЕ ЩЕ РАЗ?
— Ну, якщо ти забереш будь-яку карту, окрім козирної, Південь зможе викласти два свої козирі, втративши при цьому лишень одну Черепаху, одного Слона і один Великий Аркан, і тоді...
— Це Двоцвіт! — схвильовано прошепотів Ринсвінд. — Цей голос я не сплутав би з жодним іншим!
— ХВИЛИНКУ... ЧУМА — ЦЕ ПІВДЕНЬ?
— Ну годі тобі, Морте. Він же це пояснював. А що якби Голод вирішив — як ти це назвав? — крити козирним тузом? — це був хриплий, булькотливий голос, практично сам собою заразний.
— О, тоді ти б міг козирнути тільки однією Черепахою замість двох, — жваво відгукнувся Двоцвіт.
— Але якби Війна з самого початку пішов тузом, тоді цей контракт був би нижчим на дві взятки?
— Авжеж!
— ЩОСЬ Я ЦЕ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІВ. ПОЯСНИ МЕНІ ЩЕ РАЗ ПРО БЛЕФ. ДУМАЮ, Я ВЖЕ ПОТРОХИ ПОЧИНАЮ ПЕТРАТИ, ЩО ДО ЧОГО, — гнітючий, глухий голос прозвучав так, наче два великі свинцеві шматки з розгону вліпилися один в одного.
— Це коли ти з самого початку робиш заявку з наміром обдурити своїх опонентів, хоч це може збити з пантелику і твого партнера також...
Двоцвітів голос був сповнений ентузіазму. Ринсвінд розгублено глипав на Ізабелл, коли до його вух крізь густий оксамит драпірування долітали слова на зразок «повторні торги», «двосторонній імпас» та «флеш рояль».
— Ти з цього всього бодай щось розумієш? — спитала вона.
— Ані слова, — відповів він.
— Звучить страшенно заплутано.
По той бік дверей гнітючий голос мовив:
— І ТИ КАЖЕШ, ЩО ЛЮДИ ГРАЮТЬ В ОЦЕ ЗАРАДИ РОЗВАГИ?
— Так, деякі ще й стають великими мастаками. Я ж тільки любитель, визнаю.
— АЛЕ ВОНИ ЖИВУТЬ УСЬОГО ВІСІМДЕСЯТ-ДЕВ’ЯНОСТО РОКІВ!
— Кому ж це знати, як не тобі, Морте, — сказав голос, якого Ринсвінд до цього моменту ще не чув і однозначно волів би більш ніколи не почути, особливо у сутінковий час.
— Це, безперечно, дуже... інтригує.
— РОЗДАВАЙ ЩЕ РАЗ, І ПОДИВИМОСЬ, ЧИ Я ВЖЕ СХОПИВ СУТЬ.
— Ну, то як — може, зайдемо до кімнати? — спитала Ізабелл. З-за дверей почувся чийсь голос:
— КОЗИРЕМ БУДЕ... ВАЛЕТ ГОРБИСТИХ ЧЕРЕПАХ.
— Ні, я певен, ти помиляєшся, вибач. Погляньмо на твої...
Ізабелл рвучко відчинила двері.
За ними виявився досить затишний кабінет, можливо, трішки похмурий через інтер’єр — мабуть, у дизайнера був невдалий день, коли він взявся за його створення, і до того ж він страждав на головний біль та нестримний потяг заповнювати кожний клаптик рівної поверхні пісковими годинниками, а також великими, грубими жовтими свічками, що рясно скапували воском і яких він будь-що хотів позбутися.
Смерть Дискосвіту був прихильником традицій. Він пишався своєю власною роботою, втім, більшість часу почувався вельми пригнічено через те, що інші її не цінували. Він, бувало, запевняв, що ніхто не боїться самої смерті, хіба що болю, розлуки та забуття, тож досить безглуздо недолюблювати когось лише тому, що в нього порожні очниці та неудаване задоволення своєю роботою. Він все ще користувався косою, зазначав він, тоді як Смерті інших світів давним-давно придбали собі комбайни.
Смерть сидів з одного боку застеленого чорним грубим сукном стола, що стояв посеред кімнати, і бесідував з Голодом, Війною та Чумою. Двоцвіт був єдиний з усієї компанії, хто, підвівши голову, помітив Ринсвінда.
— Гей, ти звідки взявся? — спитав він.
— Ну, як дехто каже, Творець узяв жменю гли... ага, ясно, це непросто пояснити, та я...
— Багаж із тобою?
Дерев’яна скриня прошмигнула повз Ринсвінда і всілася перед своїм господарем, котрий підняв її кришку і почав порпатися усередині, поки не знайшов невеличку книжку в шкіряній палітурці, яку простягнув Війні, що нервово гупав по столу кулаком у латній рукавиці.
— Це — «Про закони контрактів» Горбоносика, — сказав він. — Досить непоганий, в ньому є чимало про двосторонній імпас та про те, як... — Смерть вихопив у нього книжку своїми кістлявими пальцями і швидко прогортав сторінки, не зважаючи анітрохи на присутність двох інших людей.
— ДОБРЕ, — мовив він, — ЧУМО, АНУ ВІДКРИЙ ДРУГУ КОЛОДУ. Я ЗБИРАЮСЯ ДОКОПАТИСЯ ДО КОРЕНЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ДОБ’Є МЕНЕ, ФІГУРАЛЬНО КАЖУЧИ, ПЕВНА РІЧ.
Ринсвінд схопив за руку Двоцвіта і потягнув його геть із кімнати. Поки вони лопотіли коридором разом з Багажем, що з усіх ніг намагався не відставати, чарівник поцікавився:
— Що там між вами відбувалося?
— Ну, в них було багато часу, і я подумав, що їм може сподобатись, — випалив Двоцвіт на одному подиху.
— Сподобатись? Що — карткові забави?
— Це — непроста забава, — сказав Двоцвіт. — Вона називається... — він завагався. Власні назви явно не були його фішкою. — Твоєю мовою це називається майже так само, як предмет одягу, який одягають на ноги, приміром, — викрутився він, — якщо не помиляюся.
— Штани? — спробував Ринсвінд. — Леґґінси? Панталони? Рейтузи?
— Так, мабуть.
Вони дісталися того передпокою, де великий годинник продовжував стинати секунди з життів світу.
— І як довго це втримає їх за столом?
Двоцвіт не квапився відповідати.
— Не знаю точно, — сказав він задумливо. — Напевне, до останнього козиря... Який незвичайний годинник...
— Не намагайся його придбати, — порадив Ринсвінд. — Тут, гадаю, такий номер не пройде.
— Тут — це насправді де? — спитав Двоцвіт, який підкликав до себе Багаж і тепер відчиняв його кришку.
Ринсвінд озирнувся довкола. У передпокої було темно й порожньо.
Його високі вузькі вікна мороз розмалював вигадливими завитками. Він поглянув униз. Від його стоп простягалася вдалечінь тонка голуба лінія. Тепер він помітив, що у Двоцвіта теж була така.
— Ми з тобою ніби неформально мертві, — сказав він. Як пояснити це краще, він не знав.
— Ти ба, — Двоцвіт продовжував нишпорити в скрині.
— Тебе це зовсім не хвилює?
— Ну, кожна мряка врешті-решт розсіюється, чи не так? Я в будь-якому разі твердо вірю у реінкарнацію. От ти, наприклад, ким би хотів бути у наступному житті?
— Я поки не збираюся розлучатися з теперішнім, — відчеканив Ринсвінд. — Ну ж бо, ходімо звідси пода... о ні. Тільки не це.
Двоцвіт вийняв зі самого дна скрині коробку. Вона була велика, чорна, збоку мала гачок, а спереду — невеличке кругле віконце, а також прикріплений ремінь, щоб Двоцвіт міг носити її на шиї — що він відразу ж і продемонстрував.
Були часи, коли Ринсвінду цілком навіть подобався іконограф. Він вважав, всупереч усьому своєму минулому досвіду, що світ, в принципі, легко пояснити і що якби він озброївся правильним ментальним набором інструментів, то міг би зняти його задню кришку і глянути, як той працює. Він, ясна річ, глибоко помилявся. Іконограф робив знімки не завдяки тому, що світло падало на спеціально оброблений папір, як дійшов висновку чарівник, а набагато простішим методом — завдяки маленькому демону всередині коробки, що вмів влучно добирати кольори і швидко працювати малярським пензлем. Його дуже розчарувало таке відкриття.
